Тодi я став навколiшки бiля Уракса й, гладячи його по довгiй шерстi, щоб помиритися, прочитав:
Балада про Мартiна Мойрера
З героїв вiн герой був
Та ще й шукач пригод.
-- Наш славний Мартiн Мойрер! -
Гукав народ.
На рингу нездоланний,
Невтомний на авто:
Нiколи не здогнав би
Його нiхто.
Вiн був стрiлець умiлий:
У птаха, що летiв,
I в скроню б легко вцiлив,
Якби схотiв.
Пiдводник, i сапер вiн,
Й пiлот -- i все один.
А треба, то й шпалер вам
Наклеїть вiн.
А грає! А готує!
Ну просто... просто ох!
Танцює i жартує,
Немов сам бог.
Його любили дiти,
I мавпи, й свiт увесь,
I, нiде правди дiти,
Ще й власний пес:
Зубиська -- грiзна зброя,
А сам -- пекельний змiй!
Смiшило це героя:
-- Страшненький мiй!
Не однiї пригоди,
I слави, i тривог,
Знегоди й невигоди
Зазнали вдвох.
Дивитись вибiгали
Усi:
-- Герой iде! -
Та зроду не здибали
Його нiде.
I ти не мрiй: "Ось Мартiн
Iде i пса несе!" -
Бо вигадав їх автор,
Оце й усе.
Коли я скiнчив, сенбернар Уракс був видимо втiшений баладою i вже не поглядав на мене з докором. Зате долiшню бабусю мiй вiрш нiтрохи не тiшив.
-- Як ти смiєш кепкувати з такої чудової людини ще й казати, що таких узагалi не буває на свiтi? -- обурювалася вона. -- Я, наприклад, страх люблю читати книжки про таких людей. Згадай-но вiдважних рицарiв! Згадай благородного Зiгфрiда!
-- А прадiдусь каже, що Зiгфрiд зовсiм не герой, -- швиденько сказав я. -- I по-моєму, це смiх -- герой за фахом! Я ось на цьому плакатi написав маленьку оповiдку про одного кумедного рицаря... Хочте послухати?
Проти цього долiшня бабуся не могла встояти. Щось промимривши про холодну картоплю й вистиглу тушену моркву, вона покiрно бухнулась у крiсло -- благеньке крiсло-гойдалку -- й зiтхнула:
-- За цими поетами усе в господi йде шкереберть... То читай уже, Хлопчачок.
Тодi й я сiв на величезний моток линви, зачекав, поки Уракс умоститься в мене бiля нiг, i став читати:
ОПОВIДКА ПРО
НЕПЕРЕМОЖНОГО РИЦАРЯ ПАМПУШОТА
Хто народився сином рицаря, тому й самому доля прирекла колись та стати рицарем. Дарма що вiн, скажiмо, куди дужче любив спiвати пiсень або грати на арфi, йому доводилось навчатися мистецтва турнiрного бою -- верхи на конi й зi списом у руках. А пiснi нехай спiвають мандрiвнi спiваки -- мiннезiнгери.
Колись в одного рицаря народився син. Назвали його Пампушотом. Вiн змалечку був пухкенький i вайлуватий, та таким лишився й на цiлий вiк. I цiлий вiк полюбляв вiн їсти всiлякi ласощi та спiвати пiсень i складати вiршi. А рицарство його ну аж нiяк не вабило.
Та, на жаль, був вiн сином рицаря й мусив навчатися фехтувати, їздити верхи, стрiляти з лука та всякого iншого марного рицарського дiла. Пампушот часто думав собi: "Нiж учитися такого безплiдного ремесла, то краще вже спiвати й вiршувати!" Одначе Пампушотiв батько був немилосердний. Вiн посилав сина на соколинi лови й полювання на оленiв, раз у раз змушував битися на списах задля майбутнiх турнiрiв. Лише вечорами Пампушотовi дозволено було бренькати на гiтарi, стоячи пiд балконом у високородних дам, таких само гладких, як i дурних, i виливати в жалюгiдних вiршах своє вигадане кохання до них.
Аж ось Пампушот дiйшов тих лiт, коли висвячують на рицаря. А треба сказати, що вiн був до цього анiтрохи не готовий, бо доклав надто мало працi до опанування рицарського ремесла, зате нишком багато вiршував.
Та чи то випадком, чи з велiння долi, вiн за кiлька днiв до вирiшального турнiру дав своєму коневi, -- дуже, мiж iншим, смирнiй тваринi, -- повний кiвш солодкого сиропу -- у винагороду за довгу подорож. I Пампушотовi впало в око, як жадiбно й ласо допався до того почастунку кiнь. Отодi Пампушотовi й набiгла дивовижна, зовсiм не рицарська думка.
-- Якщо конi так люблять сироп, то нехай же сироп зробить мене єдиним непереможним рицарем у свiтi!
Щоб здiйснити цей задум, треба було заздалегiдь пiдготуватися. Насамперед Пампушот замовив собi обладунок, такий страховинний, як нi в кого з рицарiв далеко навкруги; по-друге, наказав зробити собi такий спис iз невиданим закарлюченим вiстрям, що наганяв на супротивника великий страх i трепет самим уже своїм виглядом; по-третє, вiн дещо втнув iз хвостом свого коня. Але що саме, того вiн нiкому з рицарiв не розповiв, поки й жив.
У день турнiру, що мав вирiшати, чи буде Пампушот рицарем, вiн справив величезне враження на всiх, а особливо на дам у шпичастих капелюшках з вуаллю.
-- Хоч вiн трохи й тiлистенький, -- шепотiли вони на вухо одна однiй, затуляючи вуста руками в рукавичках, -- а проте здається справжнiм смiливцем i героєм!
Рицарi ж дивилися на Пампушота недовiрливо й трохи сердито, бо вiн був не такий, як усi вони.
Змагання верхiвцiв, коней i списiв, щоразу як з'являвся Пампушот, ставало чудернацькою виставою. Тiльки-но гладкий рицар у страхiтливому обладунку наставляв свого страховинного списа й кидався на супротивника, у того враз харапудився кiнь i, перше нiж верхiвець устигав приборкати його острогами й поводами, мчав учвал, увесь тремтячи, напевне, зi страху, поза Пампушотового коня й, немов благаючи милосердя, починав лизати йому хвiст.
Семеро Пампушотових супротивникiв мусили припинити боротьбу, бо не змогли втримати своїх коней.
Кiнець кiнцем турнiрним суддям не лишилося нiчого iншого, як тiльки висвятити непереможного Пампушота на рицаря.
Вiдтодi так бувало завжди, поки й жив Пампушот на свiтi: вiн перемагав на кожному турнiрi, дарма що жодного разу не збив своїм списом з коня жодного рицаря. Наслiдки змагання завчасу вирiшував супротивникiв кiнь.
Чимало рицарiв замовили собi достоту такий обладунок, як у Пампушота, сподiваючись, що його страхiтливий вигляд налякає супротивникового коня. Але все було марно. Ворог нападав на них так само, як i завжди, i, як завжди, їм доводилося битись до загину. I тiльки на Пампушота нiхто так i не змiг нiколи напасти, й вiн виходив з герцю неушкоджений i нездоланний, поки й жив на свiтi.
На його надгробку, що зберiгся до наших днiв, можна прочитати:
Тут спочиває Пампушот-герой.
Той, хто був непереможний, всiм на подив,
хто жах на супротивника наводив
на кожному як є турнiрi.
Спочинь же в мирi!
I дуже мало хто знає, що Пампушот, вiдколи став рицарем, жодного разу навiть не подумав удосконалюватися в турнiрному мистецтвi, а, перебравшися на мiннезiнгера, вiршував i складав людям пiснi. А коли йому все ж таки доводилося брати участь у турнiрi, вiн незмiнне без боротьби ставав переможцем. Лише одному своєму колезi-мiннезiнгеровi Пампушот якось звiрив свою таємницю. Вiд цього мiннезiнгера й довiдалися про неї нащадки: розумний низенький рицар, знаючи, що конi страх люблять сироп, який їм перепадає дуже рiдко, щоразу перед турнiром зволожував хвоста своєму коневi найсолодшим у свiтi сиропом.
Я скiнчив читати свою оповiдку й пiдвiвся з товстої моташки корабельної линви. Уракс потягся й собi став на рiвнi ноги. Тiльки долiшня бабуся так само сидiла в своєму поламаному крiслi-гойдалцi.
-- Та який же з нього рицар, Хлопчачок, iз цього Пампушота? -сказала вона. -- Який iз нього герой?
I тодi я вiдповiв їй так:
-- Люба моя долiшня бабусю! Дозвольте вашому чотирнадцятирiчному онуковi пояснити вам, що в прилюдних змаганнях, як-от турнiри, бокс, футбол чи перегони вiтрильникiв, перемогу й нагороду завжди здобуває найспритнiший. Так самiсiнько, як швець дiстає нагороду за найкращi чоботи, столяр за найкращий стiлець, пекар за найсмачнiший хлiб, а поет за найкращу книжку. Усiм їм дають нагороду за майстернiсть. Але майстернiсть -- це ж не героїзм. Це тiльки високе вмiння. Володiння своїм ремеслом. Та коли ти серед цих комедiантiв-рицарiв, серед цього їхнього героїчного цирку просто собi спiваєш як умiєш, та ще й спритно глузуєш iз нього, -- це вже щось близьке до героїзму. Iти не в ногу -одному з усiх -- це iнколи є хода героя!
Бiдолашна моя долiшня бабуся зрозумiла хiба що половину з того, що я виголосив, -- це було написано у неї на обличчi.
I вона потвердила мiй здогад, бо промовила, зiтхнувши:
-- Ви, великi поети, своїми великими думками хоч кого зiб'єте з пантелику. Тепер чи зможу я любити прекрасного смiливця Зiгфрiда так, як колись?
-- Ну, зате картоплю, тушковану моркву й фрикадельки ви, мабуть, любитимете, як i завжди, -- хитресенько сказав я.
Аж тут моя долiшня бабуся раптом пiдхопилася зi свого крiсла-гойдалки й загомонiла:
-- Твiй долiшнiй дiдусь уже, либонь, давно сидить у кухнi, дожидаючи обiду, i гадки не має, що його дружина стовбичить десь на горищi й через якiсь хлоп'ячi вигадки не робить свого дiла! Ото лихо! I що тiльки ви, поети, коїте нам, господиням! Правду казала твоя горiшня бабуся!
Вона випливла з кiмнатки й пошумiла сходами наниз.
Уракс, певне, помiтивши, що ми з бабусею не цiлком дiйшли згоди, завагався -- iти йому за бабусею чи нi, й очiкувально дивився на мене.
Тодi я сказав:
-- Нехай собi жiнки й далi марять красенями-рицарями, Ураксику! Ми всiх цих псевдогероїв зумiємо розкусити, нехай хоч як їх лакують! А тепер ходiм та посмакуємо обiдом, який зготували жiнки.
