-- То забери його та не перебивай менi роботи! -- пробурчала горiшня бабуся.
Я взяв зошита i мерщiй пошкутильгав на горище.
А там я виявив, що чиїсь руки походили коло сувоїв шпалер, бо вони лежали не так, як я сам-таки їх поскладав.
Коли я повiдомив про це своє вiдкриття прадiдуся, вiн посмiхнувся й мовив:
-- Я вiдучора знаю, що твоя горiшня бабуся читає нашi новi твори. Вона й тодi, чотири роки тому, крадькома читала нашi вiршi, якщо ти пам'ятаєш. Але ж вона моя дочка. А тепер давай-но сюди зошита, я прочитаю тобi вiрша про Геракла та Авгiєвi стайнi.
Я подав, i прадiдусь почав читати:
Балада про Геракла
та Авгiєвi стайнi
Геракл у днi старовини,
Як з мiфiв нам вiдомо,
Геройськi подвиги чинив
На чужинi i вдома.
Та й у героїв теж дiла
Бувають незвичайнi.
Гераклу доля прирекла
Тi Авгiєвi стайнi.
Сам Авгiй був славетний цар.
Вiн жив, забувши бiди,
Як самовладний володар
Зеленої Елiди.
В просторiм замку мешкав вiн
(Бо мав дiтей-дрiбноту)
I мав силенну-силу вiн
Годованого скоту.
А кожну стайню, де жив скот,
Мав Авгiй великенну:
Ушир вона сягала (от!)
На вiдстань шестиденну!
Є стайнi -- вичистиш за день,
А ця ж -- тьму скоту вмiстить!
То ви подумайте лишень:
Ну хто її почистить?!
Отак цар Авгiй i гадав
Собi в недобру пору
I пiдстилки там наскладав
На метрiв шiсть угору!
-- Якщо менi зумiєш ти,
Геракле, стать в пригодi,
То пам'ятай: зрадiєш ти
I щедрiй нагородi!
Була то не простенька рiч, -
Хоч Зевсом присягтися!
Тому герой, не спавши нiч,
На хитрощi пустився.
Пливла там рiчка, що води
Аж не могла вмiстити, -
Її вiн перегородив,
Щоб воду в хлiв пустити.
I рiчка в гнiвi понесла
Всi хвилi живодайнi
В хлiви (чи в стайнi) без числа
I вичистила стайнi!
Зрадiли люди всi кругом,
Що любо й подивиться,
Й побiгло в стайнi тi бiгом
Скотини тисяч тридцять.
I славлять аж до наших днiв
Легенди одностайнi:
-- Герой почистити зумiв
I Авгiєвi стайнi!
Я засмiявся пiсля цiєї балади, а прадiдусь сказав:
-- Смiйся на здоров'я, Хлопчачок! Це справдi трохи кумедно чути -хтось герой через те, що вичистив стайнi. Але ж незвичайна людина, яка спромоглася зробити те, що всiм здавалося неможливим, таки має в собi щось героїчне! А хто має в собi героїчне, у того воно може виявитись за найкумеднiших обставин. Хоч би й таких, як чищення стаєнь. Одначе менi здається, що вже час вечерi, хоч я нiтрохи не голодний.
Я, поглянувши на свiй годинник, сказав, що до вечерi ми ще маємо досить часу, щоб скласти два "шпалернi" вiршi.
-- Чудово, -- погодився прадiдусь. -- То вiршуймо. Мiж iншим, ми можемо скористатися з нагоди й показати той вид жарту... нi, -похопився вiн, -- вид гумору, що його називають гумором вiдчаю або ще гумором стратенцiв... А це частенько гумор героїчний.
-- Тодi я пишу пiсню про стратенця-розбiйника!
-- Ото тiльки питання, Хлопчачок: а чи розбiйник -- герой? Та гаразд. Пиши ти про стратенця-розбiйника, а я придумаю щось iнакше.
Я принiс до кiмнатки ще не списаний сувiй шпалер, i ми знов заходилися писати вiд середини.
Скiнчили ми на диво швидко, бо обом нам цього вечора писалося. Може, причиною були лiкаревi вiдвiдини: коли вiн пiшов собi, напруження спало, i ось у нас знов був творчий настрiй.
На мою радiсть, читав перший знову я. Отож голосно, мов купець на ярмарку, я й прочитав iз сувою шпалери:
Пiсня розбiйника-стратенця
Збирайтесь, люди! Йдiть i веселiться!
Година гарна i безплатний вхiд,
Мене, розбiйника, паливоду-смiливця
Сьогоднi вiшають. Отож дивiться йдiть.
Прилюдно, на очах панiв i дам,
Мене скарають на догоду вам!
Мої шляхи -- розбiй i плюндрування,
Iз них немає вороття назад.
Я сiяв сльози, страх i руйнування, -
За це менi накине зашморг кат.
Прилюдно, на очах панiв i дам,
Мене повiсять на догоду вам!
Усiх вас, може, обiкрав я, люди?
Тепер сквитатися надходить час.
Ви мрiяли колись, що помста буде, -
Нехай же смерть моя потiшить вас.
Прилюдно, на очах панiв i дам,
Менi вiдплатять на догоду вам!
Я вiльно жив, придбав i грошi, й славу,
Та смерть усе з собою забере.
Тепер останню я даю виставу, -
Розбiйник цей героєм тут помре.
Прилюдно, на очах вельможних дам,
Помре розбiйник на догоду вам.
Коли я, мовби й справдi страхiтливий i гордий розбiйник, прокричав цi останнi рядки, прадiдусь тiльки сказав:
-- Мм... так... -- I замовк. Десь аж за добру хвилину вiн пiдкреслено тихо додав: -- Така саморекомендацiя стратенця-розбiйника може ввести в оману. Є багато книжок, що прославляють цей фальшивий героїзм розбiйникiв. I справдi: здається, що твiй розбiйник помирає, як герой. Але подумай лишень: хто живе розбоєм, той завжди важить життям. Вiн знає, що смерть може спiткати його в будь-яку хвилину. I коли вона приходить насправдi, тодi вiн просто програв гру. Вiн помирає як гравець, а не як герой.
-- Але ж хiба не героїзм -- веселим iти на страту?
-- Це -- хто як цiнує життя, Хлопчачок. Для кого чуже життя нiчого не варте, той i своїм не дуже дорожить. Селянин у моєму вiршi виказав куди бiльше справжнього героїзму в своїй непокiрнiй пiснi, нiж твiй розбiйник у своїй зневажливiй.
-- Який селянин, прадiдусю?
-- Селянин-крiпак iз давнини, що повстав проти своїх панiв на захист своїх прав. У мене вiн пiд шибеницею спiває пiсню непокори гнобителям. Ось послухай.
Прадiдусь начепив окуляри, якi перед тим вертiв у руках, i прочитав:
Пiсня крiпака пiд шибеницею
То як, панове? Тут менi
Ще й пiсню заспiвати?
Та в крiпакiв такi пiснi, -
Вам краще б не чувати!
Мене ви вiшаєте, так?
Я муляю вам очi?
То хай же знає з вас усяк,
Що й сам я вмерти хочу!
Хай краще стане серце враз,
Нехай цю мить я згину,
Анiж, працюючи на вас,
До скону гнути спину!
Тихiш, панове, не кричiть!
Змогли ви все зажерти.
Та вас хiба крiпак навчить,
Як треба гiдно вмерти.
Давайте ж вiшайте мене!
Прощай, життя обдерте!
Прощай, крiпацтво навiсне!
Здоров, бабуню-смерте!
Я хотiв був сказати, що селянин, по-моєму, справжнiй герой, але прадiдусь озвався перший:
-- Героїзм вимiрюється й часом та обставинами. За часiв крiпацтва селянина-бунтiвника могли й помилувати, якщо перед лицем смертi вiн на колiнах благав милосердя в свого пана. Але моєму селяниновi воля дорожча за пiдневiльне життя. У нього ж, певне, були жiнка й дiти. Однак у своїй пiснi вiн не просить милостi, а називає кривду кривдою i за це приймає смерть. Це пiсня героя. У нiй є гумор -- гiркiший вiд полину! Панам навряд чи було смiшно.
-- То, може, це взагалi гумор без смiху, прадiдусю?
-- Просто смiх тут особливий, Хлопчачок. Вiн нiби розковує людину, позбавляє страху. Трапляється, що цей смiх рятує стратенця вiд зашморгу. Ось як у моїй баладi про гусака й лисицю, хоча в нiй, мiж iншим, нема нiякої шибеницi.
-- А я цей вiрш знаю?
-- Я тобi його розказував рокiв кiлька тому, Хлопчачок. А сьогоднi вiн нам дуже до речi, то я розкажу його ще раз.
Прадiдусь хвильку пригадував, поправляючи окуляри, а тодi розповiв напам'ять:
Балада про мудрого гусака
Хап лисиця гусака!
I не встигла сiсти:
-- Слухай, кумцю, рiч така:
Мушу тебе з'їсти!
-- Вже ж не як, уже ж не як! -
Вiн мов пробудився. -
Я ж i сам подумав так,
То й не боронився!
Нащо сльози, нащо страх?
Будь, що має бути!
Тiльки знай, що в гусаках
Трохи є отрути.
В нас вона -- в якого де:
Чи в стегнi, чи в спинцi.
А буває, попаде,
Що в самiй печiнцi.
А отрута -- рiч така,
Що не пахне жартом!
То ж бо їсти гусака
Зопалу не варто.
Бо отруту проковтнеш -
То погана штука:
Так вiдразу i помреш
У великих муках!
В мене в шиї, далебi...
В шиї, ну скажи ти!..
Ой, боюся, що тобi
Вже не довго жити!
Чи тобi не палить лоб?
Не стрiляє в вусi?..
(Та воно таки було б,
Звiсно, й по заслузi!)
Ну, тут лоба мац кума:
"Господи! Одначе...
Щось у мене недарма
Лоб такий гарячий!
Та воно це рiч така...
Ще не пiзно, може?..
Геть поганця гусака!"
-- Йди собi, небоже!
Та й пустила. А гусак,
Як вiдбiг далеко,
Закричав до лиски так,
(Вiдiтхнувши легко):
-- В нас отрути не бува,
Я сказав дурницю!
Мудра в мене голова -
Обдурив лисицю!
Коли прадiдусь закiнчив, я засмiявся, але сказав, що гусак, по-моєму, нiякий не герой. Вiн просто рятував своє життя та й годi.
-- Овва, Хлопчачок! -- вигукнув прадiдусь. -- А вiн же виявив гумор стратенця! Бо хто вiч-на-вiч зi смертю не нiмiє з переляку, а лишається мудрим, красномовним i кмiтливим, той таки має чуття гумору. I навiть має в собi дещо героїчне. Героїзм узагалi часто народжується на межi помiж життям i смертю. Лише дужий, той, хто не втрачає мужностi, зостається живим. Як, наприклад, кабанчик iз годинником у старовиннiй жартiвливiй пiсеньцi.
-- А я її й не знаю, прадiдусю!
