Що-що, а поспати й попоїсти Борис любить! Та ми йому пробачаємо. Вiн у нас такий симпатичний i кумедний -- товстенький, неповороткий, кирпатий, ще й з веснянками по всьому обличчi! От хiба що рахує кожну копiйку. Але ми пробачаємо й це, бо розумiємо: йому сутужно з грошима. Вiн живе лиш удвох iз мамою, i вона, звичайно, не може щоразу, коли ми рушаємо до кiно, давати йому на квиток. Але це питання ми вирiшуємо дуже просто: скинемось по п'ятнадцять копiйок -- от вам i квиток для Бориса, ще й на порцiю пломбiру вистачав!
Пiсля урокiв ми помчали до штабу -- до липи в кiнцi провулка, над якою вночi лiтали. Вона була нам нiби рiдною. Можна сказати, саме з неї почалися польоти. Як? А от послухайте.
Одного вечора ми, як завжди, подалися до липи, здерлися на неї i повсiдались на гiлках.
-- Ех, умiти б лiтати! -- сказала раптом Наталка, i кожен уявив, що й справдi чудово -- лiтати, нiби птах, у лоскотливому вечiрньому повiтрi.
Так ми просидiли, напевне, з пiвгодини, а коли почало сутенiти -розiйшлися по домiвках.
У мене пiсля нашої розмови про лiтання з'явився якийсь дивний настрiй: менi схотiлося знов повернутись до липи й посидiти наодинцi.
Трава попiд липою вже вкрилася вечiрньою росою, та я не звернув на це уваги, зняв сандалi -- босонiж так гарно пройтися по росистiй травi! -- i всiвся пiд деревом, обiпершись на шорсткий стовбур. Невiдомо звiдки з'явився i мiй Корнелiй, повагом наблизився до мене, потерся об ноги й сiв поруч.
Так ми сидiли й дивилися в небо, на якому одна по однiй спалахували теплi травневi зiрки. I менi вiд того видовища було так радiсно, що я й незчувся, як почав наспiвувати якусь пiсеньку. Менi здалося, що я сам щойно вигадав її.
Од радостi я пiдскочив i на весь голос заспiвав:
Як легкий травневий вiтер,
я лечу, лечу над свiтом,
над розквiтлими садами,
поруч з теплими зiрками!
I раптом, коли втрете я проспiвав свою пiсеньку, то вiдчув, що ноги мої вiдриваються вiд зрошеної, ще теплої пiсля денного сонця землi, i я поволi злiтаю вгору!
Що й казати! Спершу я, звичайно, злякався, а коли зрозумiв, яке зробив вiдкриття, вирiшив вiдразу ж мчати до друзiв i про все розповiсти їм.
Так я й зробив. Тож невдовзi ми всi, крiм Борьки, -- вiн поїхав того вечора ночувати до бабусi, котра мешкала в iншому кiнцi мiста, -знову стояли босонiж пiд нашою липою i вголос повторювали мою пiсеньку. Але не дуже гучно, щоб не сполохати Корнелiї, котрий усе ще сидiв неподалiк у травi й, лукаво мружачи очi, спостерiгав за нами...
I вiрите чи нi -- а таки всi полетiли! I Наталка, й Iгор, i, вже вдруге, я!
А наступного ранку, ще до урокiв, ми про все розповiли Борьцi. Звичайно, вiн страшенно нам заздрив, але ми дали йому слово неодмiнно навчити його лiтати, бо коли вмiємо ми -- мусить умiти й Бориско: вiн же з нами, наш друг! Ми заспокоїли його i сказали: хай потерпить до ночi. А вночi, рiвно о дванадцятiй, домовилися стрiтись у його садку, в альтанцi.
3
Альтанка стояла за Борьчиним будинком, у кiнцi саду. Над нею нависали гiлки яблунь та вишень, вiд будинку її ховали буйнi кущi бузку й духмяної черемхи, а по ?ратчастих стiнках альтанки дерся вгору дикий виноград i плющ. Цю споруду, яку ми величали альтанкою, ми збудували самi рiк тому. Дошки нам дала Борисова мама, -- вони лишилися вiд старого сараї, що ранiше стояв за будинком; цвяхи принiс я, а iнструментом нас забезпечив Iгор. Мiсце для альтанки вибирали ми самi -- таке, щоб у нiй було затишно й нiхто за нами не пiдглядав. Звичайно, нiчого поганого ми не думали робити. Просто альтанка була нам потрiбна для того, щоб збиратися в нiй пiд час дощу, -- на липу ж тодi не вилiзеш! -- i вирiшувати рiзнi важливi справи. А в таких випадках, -- i ви це добре знаєте, -- краще, коли тебе нiхто з дорослих не бачить.
Рiвно о дванадцятiй ночi, як i домовлялися, ми непомiтно повислизали з домiвок i зiбралися в альтанцi. Навiть Борька з'явився вчасно, хоч майже завжди спiзнювався. Воно й зрозумiло: йому страшенно кортiло теж навчитися лiтати!
-- Ну, то як ви це робите? -- спитав вiдразу ж вiн, тiльки-но ми вмостилися на лавках.
-- Розумiєш, -- перший почав Iгор, -- треба просто-напросто зняти сандалi чи кеди -- що там у тебе! Потiм стати на зарошену траву i тричi проказати:
Як легкий травневий вiтер,
я лечу, лечу над свiтом,
над розквiтлими садами,
поруч з теплими зiрками!
-- I все? -- здивувався Борька.
-- I все! -- усмiхнувся Iгор. -- Ну, давай!..
Борька скинув кеди, вискочив з альтанки i став у травi, заплющивши очi. Ми побачили, як губи в нього заворушилися, -- це вiн повторював пiсеньку, -- i затамували подих: зараз полетить! Але минула хвилина, друга, а Борис так i стояв iз заплющеними очима.
-- Щось не так! -- перебила його силкування Наталка. -- Давайте думати, в чому справа.
Ми почали питати в нього, якi слова вiн повторював, адже нам було вiдомо, що Борька страшенно не любив учити щось напам'ять. Але вiн слово в слово повторив нашу пiсеньку.
Тодi Iгор опустив долi очi, глянув ненароком на Борисовi ноги -та аж пiдскочив.
-- Шкарпетки! -- вигукнув вiн, i ми спочатку нiчого не зрозумiли. -- Шкарпетки! -- повторив Iгор, показуючи пальцем на Борьку.
I тут ми побачили, що Борька зняв лише кеди, а шкарпетки зняти забув, хоч ми йому пояснювали, що на траву треба ставати лише босонiж.
Борька зрозумiв свою помилку, нашвидкуруч скинув шкарпетки i знову, заплющивши очi, зашепотiв пiсеньку.
Раптом вiн так стрiмко злетiв угору, що не встиг пригальмувати й з усього розгону буцнувся головою об товстенну гiлку старої яблунi, що нависала над альтанкою.
-- Ой! -- тiльки й устиг вiн зойкнути, як беркицьнувся на землю. Добре, що ми встигли його пiдхопити, правда, не зовсiм, трохи важкуватий вiн був...
-- Годi! -- рiшуче мовив Борис, обтрушуючись. -- На сьогоднi все, налiтався! Ще ногу зламаю...
-- Хе-хе... -- почувся раптом чийсь хрипкий голосочок.
-- А тобi весело, що хтось забився! -- невдоволено зиркнув на мене Борька.
-- Я й не думаю веселитися! -- здивувався я.
-- А хто ж це хихоче? -- Вiн пiдозрiло обвiв нас очима.
-- Я! -- сказав той самий голосочок, i на порозi альтанки з'явився... мiй Корнелiй.
Ми не повiрили нi своїм очам, нi вухам: кiт розмовляє!
-- Корнелiй, -- нарештi вичавив я iз себе, -- то це справдi ти?
-- Я, -- лукаво всмiхнувся кiт, -- а що тут дивного?
-- Як -- "що"! -- оговтався й Борька. -- Але ж коти не вмiють розмовляти!
-- Все залежить вiд того, як дивитись на це, -- розважливо мовив Корнелiй. -- Коли котовi чогось дуже хочеться -- вiн може все!
-- Звiдки ж ти розмовляти навчився? -- поспитав я.
-- "Звiдки, звiдки", -- передражнив Корнелiй. -- Захотiв -- i навчився! Я ж не питаю, звiдки ви лiтати навчилися. Лiтаєте -- то й лiтайте собi на здоров'ячко. А то, бач, причепилися: "Коти не розмовляють!.. Звiдки навчився!.."
I Корнелiй ображено сховався пiд лавку.
-- Вибач нас, Корнюсю, -- нахилилась до нього Наталка, -- ми не хотiли тебе ображати. Просто нам здалося трохи дивним: кiт -- i раптом говорить! Але тепер ми все зрозумiли! Правда ж, хлопчики?
-- Правда, -- не дуже впевнено сказали ми хором.
-- Ну от, бачиш, -- знов нахилилася Наталка, -- вони все зрозумiли, виходь!
Такий хiд подiй, очевидно, задовольнив пихату натуру Корнелiя, i вiн повагом вийшов з-пiд лавки.
-- Ну, от що, -- мовив кiт, -- часу на теревенi нема -- своїх справ по горло! Просто хочу вас попередити: лiтати -- лiтайте, але стережiться дiда!
-- Якого дiда? -- здивовано спитала Наталка.
Та Корнелiй уже вистрибнув на лавку, з лавки -- на бильця альтанки, а потiм на гiлку дерева. Раптом, нiби щось пригадавши, повернувся до нас i кинув:
-- Наступної весни у вас буде новий сусiд -- от його й стережiться!
I кiт шугонув у кущi та помчав кудись у своїх котячих справах.
-- Ну й нiчка! -- мовив Борька, коли Корнелiй зник у гущавинi саду. -- Мало, що ми лiтаємо, то ще й коти розмовляють. Добре, коли б тiльки розмовляли, а то ще й залякують!
-- А може, все це нам здалося? -- обережно спитав я.
-- Де там здалося! -- вiдгукнувся Iгор. -- Я так себе ущипнув за вухо, коли побачив Корнелiя, -- мало вухо не вiдiрвав!
-- Хлопчики, -- перебила нас Наталка, -- а може, Корнелiй сказав правду? Хоча про нового сусiда я щось не второпала. Здається, в нашому провулку нiхто не збирається переїздити?
-- Та нiби нiхто, -- вiдказав Iгор, який завжди був у курсi всiх справ. -- Ну, добре, скоро й сонце встане. Гайда спати!
4
Все, про що я розповiв, сталося минулого травня, на початку канiкул.
Влiтку ми, зрозумiло, пороз'їжджалися: хто в пiонертабiр, хто в село до бабусi, тож i не лiтали майже. Самi подумайте: хiба цiкаво одному, без друзiв, лiтати?
Та ось канiкули непомiтно збiгли, i ми знову пiшли до школи.
Звичайно, тепер ми лiтали рiдше -- школа забирала чимало часу, та й вересневi ночi були прохолодними, а там i задощило. Добре, хоч Борька пiдучився. Правда, вiн так i не навчився влiтати в крону липи -- спробував був, але, бiдолаха, весь обдерся i тиждень ходив до вух у зеленцi! Зате ми всi разом тепер могли робити "нiчнi польоти" -- так охрестив їх Iгор.
Ми лiтали до лiсу -- щоправда, приземлятись не наважились: надто темно було, та й Наталка вiдмовилась навiдрiз. Лiтали й понад мiстом -- вивчали новi райони. А якось Наталка запропонувала облетiти будинки наших учителiв i повкидати їм у кватирки букети. Уявляєте: прокидаються вони вранцi, а в кiмнатi -- квiти! I що хочеш роби -- а нiзащо в свiтi не догадаєшся, звiдки ж отi квiти взялися!
