Тому понаймали вуличних спiвакiв, щоб вони спiвали пiсню про гострiїв.
У тiй пiснi, що про неї довго розмовляли компаньйони, не вихвалялися вмiння та вправнiсть гострiїв, а оспiвувалася їхня бiднiсть, щоб люди їх жалiли та вiддавали їм гострити ножi й ножицi.
Пiсня та була така:
Точило крутить, крутить
Гострiй отой убогий,
Все крутить, крутить, крутить
За мiдний грiш гiркий.
З села в село вiн ходить,
Гострiй отой убогий,
Несiть ножi, дiвчата,
Щоб вiн їх погострив.
Остання строфа мала показати, який щасливий буває гострiй, коли йому приносять гострити ножi та ножицi:
I гострить, гострить, гострить
Гострiй отой веселий.
Спасибi, добрi люди,
Тепер вiн має хлiб.
Про те, що вбогi гострiї мало не весь свiй заробiток вiддають Рамадуллi, а той знов же бiльшу частину тих грошей приносить у замок, пiсня мовчала.
Тiмовi пригадався дiдусь, що приходив iз гладкою глухонiмою дочкою до їхнього завулка гострити ножi, i хлопець спитав себе подумки: чи й той старий мусив дiлитися своїм заробiтком iз якимсь акцiйним товариством? Тiма гнiтила думка про брудне королiвство, що його вiн успадкував, i Салех-бей, видно, здогадався, про що вiн думає, бо сказав:
- Наш юний друг, здається, не схвалює методiв товариства. Вiн, мабуть, думає, що розбiйник Рамадулла зовсiм не перемiнив свого ремесла, а тiльки став грабувати культурнiше, нiж перше. Що ж, панове, моя думка така сама.
- А ми дауно знаємо уашу думку, - коротко й сухо вiдповiв мiстер Пеннi.
А барон жваво додав:
- Коли в замученiй розбiйниками країнi зробити розбiйникiв культурними, це, Салех-бею, вже великий прогрес, Згодом, коли в країнi завдяки нашiй допомозi запанують закон i лад, тодi, звiсно, й нашi комерцiйнi методи стануть законнi.
- Те саме казали ви менi й тодi, як ми говорили про злочинно низьку платню на плантацiях цукрової тростини в однiй пiвденно-американськiй країнi, - вiдповiв Салех-бей. - А тепер у тiй країнi за допомогою наших грошей став президентом злодiй i вбивця, й життя там iще погiршало.
- Але ж той президент шануй релiгiя! - докинув мiстер Пеннi.
- В такому разi я волiю порядного президента-безвiрника, - буркнув Салех-бей.
Аж тодi вперше озвався сеньйор ван дер Толен:
- Панове, ми ж простi комерсанти, яке нам дiло до полiтики? Треба сподiватися, що свiт покращає, щоб ми всi могли торгувати мирно, як добрi друзi. I перейдiмо до головного: до масла.
- Краще сказати - до маргарину, - смiючись, поправив його барон i зразу ж розпочав предовгу доповiдь про все те, що вже розповiдав Тiмовi в лiтаку. Але говорив вiн не як мирний торговець, а як полководець, що намiрився стерти на порох своїх ворогiв - iнших торговцiв маслом.
Тiм слухав усе те лиш краєчком вуха. В нього аж голова обертом iшла. Вiн питав себе: а навiщо взагалi провадити комерцiю, коли це можливо тiльки в такий огидний спосiб? Баронове королiвство вже не надило його. Хлопця пройняв страх перед торгiвлею. Навiть крамничка панi Бебер уже здавалась йому чимось страшним.
На щастя, хлопець вчасно пригадав, що не має ще права зрiкатись торгiвлi, бо йому ще треба виторгувати назад свiй смiх. Отож доведеться ще якийсь час мiж вовками жити й по-вовчому вити.
Аж ось барон попросив Тiма ще раз переказати все те, що вiн розповiдав у лiтаку про споживання маргарину в їхньому завулку.
Коли Тiм закiнчив, у залi засiдань на хвилину запала мовчанка.
Тодi мiстер Пеннi промимрив:
- Ми спраудi легкоуажили маргарином...
- А тим часом наше товариство й розбагатiло якраз на всяких дрiбницях, потрiбних бiдним людям, - додав сеньйор ван дер Толен. - Ми злочинне занедбали маргариновий ринок. Треба його перебудувати якось цiлком по-новому.
Тiм, що вже зовсiм заспокоївся, озвавсь:
- Мене завжди сердило те, що багатим продають їхнє масло гарно запаковане в срiбний папiр, а нам наш маргарин вишкрiбають лопаткою з бочки та ляпають на шматок рудого паперу. Хiба й ми б не могли продавати бiдним людям наш маргарин запакований? Грошей же в нас на це вистачить.
Четверо дорослих отетерiло витрiщилися на нього, тодi, мов по командi, зареготали.
- Та ви ж неосiненна людина, пане Талер! - вигукнув мiстер Пеннi.
- Розв'язок проблеми був у нас перед очима, а ми його не бачили, - реготав барон. Навiть сеньйор ван дер Толен схопився з мiсця й вирячивсь на Тiма, мов на яке заморське диво.
Старий Салех-бей був iще порiвняно спокiйний, i тому Тiм спитав його, що їм видалось таким дивовижним у його пропозицiї.
- Любий мiй юначе, - врочисто промовив старий. - Ви ж оце щойно винайшли марковий маргарин.
Двадцять четвертий аркуш
ЗАБУТИЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
Лиш на другий та третiй день Тiм помалу збагнув, що такого незвичайного в тому марковому маргаринi. Бо в замку тi два днi тiльки й мови було, що про маргарин. Навiть слуги, здавалося, шепотiлись про нього по-арабському та по-курдському.
Рiч була ось у чому: масло вже вiддавна продавалось гарно запаковане й пiд певною назвою. В Нiмеччинi, наприклад, вироблялося "Нiмецьке сiльське масло" i просто "Нiмецьке масло", в Голландiї "Голландське масло".
Комерсантовi, що хотiв торгувати маслом, треба було ладнати з молочарськими товариствами. А компанiя барона Троча, на жаль, пересварилася з трьома найбiльшими товариствами, i тепер тисячi малих молочарень постачали своє масло iншiй компанiї, що, до того ж, продавала масло дешевше, нiж барон.
З маргарином же справа стояла iнакше. Вiн продавався незапакований i без назви. То був не "марковий вирiб", його завозили до крамниць у бочках, а вже продавцi набирали його з бочки дерев'яною лопаткою й вiдважували покупцям. А через те, що маргарин нiколи не мав своєї марки, та й фабрики, де вiн вироблявся, лишались невiдомi покупцям, у продаж часто потрапляв дешевий, але поганий маргарин iз невеличких фабрик, i великим торговцям важко було "прибрати до рук маргариновий ринок", як висловився сеньйор ван дер Толен.
Але цьому мав настати край. Акцiйне товариство барона Троча вирiшило "викинути на ринок" новий гатунок маргарину, гарно упакований i з назвою. I випуск того маргарину був спланований, як бойова операцiя пiд час вiйни. Треба було таємно поскуповувати всi великi маргариновi фабрики, дослiдити в лабораторiї всi гатунки маргарину, вибрати з-помiж них найкращий i налагодити його виробництво якнайдешевшим коштом на всiх тих фабриках. Iще важливо було забезпечити гарну рекламу, щоб господинi купували замiсть дорогого масла "майже такий самий", але набагато дешевший за нього марковий маргарин. (Безiменний поганий маргарин витiсниться з ринку, так би мовити, сам собою.) Звичайно, всi тi операцiї мали провадитись якомога швидше й у цiлковитiй таємницi, щоб якась iнша фiрма не випередила компанiї барона Троча. За тi днi в замку вiдбувались телефоннi розмови з майже всiма великими мiстами Європи, надходили й вiдсилалися телеграми, а часом прилiтав на лiтаку який-небудь пан, що замикавсь на годину-другу з бароном та його компаньйонами в залi засiдань, а тодi зразу ж вiдлiтав.
Тiм мав багато вiльного часу тi днi. Пiвдня вiн просидiв у своїй кiмнатi над тiєю нещасливою угодою, що її пiдписав, iще бувши малим дурним хлопцем, пiд грубезним крислатим каштаном. Але так i не надумав нiякого способу повернути собi свiй смiх. Та ще всi отi розмови про великi справи геть закрутили йому голову, i вiн не бачив, що до втраченого смiху є дуже короткий шлях.
Але троє людей у Гамбурзi вже вiдкрили той шлях, i дивний випадок з'єднав хлопця з тими людьми. Випадок той скористався з телефону. Невеличкий телефонний апарат у Тiмовiй кiмнатi раптом задзеленчав, а коли хлопець пiдняв трубку й приклав до вуха, в нiй пролунав далекий голос:
- Говорить Гамбург. Це пан барон?
Тiмовi зразу аж дух перехопило. Та за мить вiн закричав:
- Це ви, пане Рiкерт? Я Тiм!
Далекий голос у трубцi став трохи гучнiший i виразнiший:
- Так, так, це я! Господи, Тiме, як же нам пощастило! В мене були Крешимир i Джоннi. Крешимир знає...
На лихо, Тiм не дав пановi Рiкертовi договорити. Згарячу вiн перебив його:
- Вiтайте Джоннi, пане Рiкерт! I Крешимира теж! I вашу матусю! I подумайте, будь ласка...
Через Тiмове плече на телефон лягла чиясь рука... Розмову було перервано. Тiм, зляканий, аж блiдий, рвучко обернувся. За спиною в нього стояв барон. У своєму щасливому хвилюваннi хлопець не почув, як той увiйшов до кiмнати.
- Ви повиннi забути своїх колишнiх знайомих, пане Талер, спокiйно мовив Троч, - Скоро ви станете королем, успадкуєте королiвство рахункiв. А там правлять цифри, а не почуття.
Тiм хотiв був вiдказати: "Я запам'ятаю, бароне", - як вiн казав уже не раз. Та цього разу хлопець не зумiв опанувати себе. Вiн поклав руки й голову на телефонний столик i заплакав. Звiдкись наче здалеку-здалеку пролунав голос: "Залиште мене з хлопцем на самотi, бароне". Тодi почулися кроки, грюкнули дверi, i все стихло. Чутно було тiльки, як хлипав Тiм.
Старий Салех-бей сiв на канапцi в кутку бiля вiкна й дав хлопцевi виплакатися.
За якусь часину вiн промовив:
