- I все це задля дрiбочки маргарину? - засмiявся Тiм. Але комизитись не став, дав себе поставити як треба й сфотографувати свою усмiшку ще тричi.
Пiсля четвертого, останнього, знiмка Тiм був уже такий стомлений i замлiлий вiд позування, що йому здавалося, нiби вiн простояв не менш як годину. Вiн i гадки не мав, що з тiєї пiвгодини, на яку вiн позичав смiх, минуло всього двi хвилини. I ще невтямки було йому, чого це барон i далi ховається пiд своєю хусткою. Тому вiн пiдiйшов ближче, вiдкинув ту хустку й смiючися спитав:
- Може, ви там уже потихеньку маргарин робите, бароне?
Та смiх завмер на його устах, коли на нього знизу вгору глянуло зле тонкогубе обличчя в темних окулярах - обличчя картатого пана з iподрому!
Тiм зрозумiв, що то його отуманив власний смiх. Цей чоловiк не вiддасть йому того смiху по-доброму! Цей чоловiк страшний.
Та смiх iще раз пiдманив хлопця, бо аж пiдпирав йому пiд горло, i Тiм глузливо вигукнув:
- Годi вам гратися в чорта, бароне! Дограли ви свою гру! Бiльше ви мене не побачите!
I метнувся до скляних дверей. Розчинив їх i, як був у старому светрi, вибiг пiд рясний дощ на паркову терасу.
Хоч барон i не гнався за ним, Тiм помчав мов шалений вузенькою алейкою помiж високими живоплотами з пiдстриженого тису. Ця алейка вивела його в другу, та - в третю, в четверту, i так без кiнця.
Тiм звертав то праворуч, то лiворуч, упирався враз у густу непроглядну зелену стiну, вертавсь назад, знову опинявсь у глухому кутку, ще раз вертався, витирав руками дощову воду з очей - i врештi зовсiм заблудився в цих чудернацьких алейках, що мали вхiд, та, здавалось, не мали виходу.
Раптом хлопець якось обважнiв, немов руки й ноги йому налилися оловом. Вiн просто фiзично вiдчував, як смiх залишає його. Стояв, мокрий, мiж мокрими зеленими стiнами своєї в'язницi, мов скутий. А дощ ляпотiв по калюжах бiля його нiг. Сама вода, патьоки, краплi, плюскiт - великий нескiнченний плач довкола, а посерединi - зовсiм маленький Тiм зi своїм поважним, сумним обличчям. Та враз смiх його вернувся знову - знайомий дзвiнкий смiх iз кумедним "iк!" на кiнцi. Тiм i сам не знав: чи то засмiявся вiн, чи смiх ховається в тисових живоплотах?
Та все було куди простiше: за Тiмовою спиною стояв Троч.
- Ви попали в так званий лабiринт, пане Талер. Ходiмо, я вас виведу.
Тiм покiрливо дав бароновi руку, в павiльйонi покiрливо дозволив витерти себе й перевдягти, а тодi покiрливо пiшов до замку зi слугою, що нiс над ним парасольку.
Тiльки в своїй кiмнатi вiн помалу опам'ятався. Та цього разу сльози не дали йому полегкостi. Цього разу його пойняла холодна лють. Ухопивши червоний келих на тонкiй нiжцi, що стояв на полицi, вiн роздушив його з такою злiстю, що порiзав до кровi руки. Кинувши скалки просто додолу, вiн смикнув за гаптований пас вiд дзвоника, а коли прийшов слуга - мовчки показав скривавленою рукою на червонi скалки. Слуга прибрав їх, обмив i перев'язав Тiмовi руку, а тодi вперше за всi днi промовив чотири слова:
- Моя не шпиг, пане!
- А я звiдки знаю? Може, не шпиг, а може, й шпиг, - вiдказав Тiм. - Та спасибi вам i за вашу приязнь.
Увiйшов Салех-бей i вислав слугу з кiмнати. Тодi втупив очi в Тiмову руку:
- Ти не пiдписав угоди? Щось трапилось?
- Нiчого страшного, Салех-бею. Угоду я пiдписав.
- А де ручка?
- Отут у кишенi. Вiзьмiть її, будь ласка, самi.
Старий дiстав ручку в нього з кишенi, й Тiм спитав:
- А що це за ручка?
- В нiй таке чорнило, що помалу вицвiтає, аж поки зникне зовсiм. I коли наше товариство за рiк оголосить випуск на ринок маргарину "Тiм Талер", на угодi, що лежатиме в сейфi, твого пiдпису не буде. I ти тодi можеш не дозволити продавати маргарин. Але зроби це аж тодi, як про маргарин стане вiдомо на весь свiт.
- I товариство тодi полетить димом догори?
Старий засмiявся.
- Нi, синку, не полетить, для цього воно все ж надто тривке. Але воно зазнає величезних збиткiв. Поки пiдготують нову марку, конкуренти ж не спатимуть. Згодом наше товариство однаково матиме величезний зиск iз маркового маргарину, але цiлком завоювати ринок уже не зможе нiколи.
Салех-бей сiв на канапi бiля вiкна й задививсь надвiр, у дощ. Не повертаючи голови, вiн промовив:
- Я не знаю, чи пощастить коли нам iз тобою перехитрити барона. Вiн хитрiший за нас обох разом. I все ж я спробую допомогти тобi. Барон, здається, вiдучив тебе смiятись; а менi б хотiлося, щоб ти навчився знову.
Зляканий Тiм хотiв був щось вiдказати, та Салех-бей вiдмахнувся:
- Краще мовчи, синку. Але й не покладай великих надiй на мою помiч. Смiх, Тiме, це не крам на продаж, як, скажiмо, маргарин. Хто ним торгує., той чинить необачно. Смiху не можна виторгувати. Його можна тiльки заслужити.
Задзеленчав телефон. Глянувши на перев'язану Тiмову руку, Салех-бей пiдiйшов до столика, взяв трубку, вiдповiв, послухав, тодi прикрив мiкрофон долонею й сказав:
- Якийсь чоловiк iз Гамбурга хоче говорити з тобою. Каже, дуже важлива справа.
Тiм змiркував умить: вiн же пообiцяв Трочевi цiлий рiк не шукати зв'язку зi своїми гамбурзькими друзями, i коли не дотримає обiцянки, з паном Рiкертом може статися щось лихе. Отже, Тiм повинен поки що зректися свого давнього друга задля його ж добра. Тому хлопець приклав пальця до вуст, i Салех-бей мовив у телефон:
- Пан Талер уже поїхав.
I якось нерiшуче поклав трубку.
Скоро вiн пiшов, а хлопець став бiля вiкна й довго дивився надвiр. За вiкном невпинно, рiвно лив дощ.
Тiм думав про те, що за рiк стане власником гамбурзького пароплавства i подарує його пановi Рiкертовi: за рiк Тiмiв зниклий пiдпис на угодi наробить розруху в маргариновому царствi; за рiк вiн побачить Крешимира й Джоннi, пана Рiкерта i його матусю; за рiк...
Хлопець боявся навiть мрiяти про своє можливе щастя. Але вiн мав надiю на нього. Вiн мав також надiю, що вiдбуде ту цiлорiчну подорож довкола свiту вдвох iз Трочем спокiйно й пристойно.
А надiя пiдносить прапори волi.
К н и г а ч е т в е р т а
П О В Е Р Н Е Н И Й С М I Х
Де людина смiється,
там кiнчається чортова влада
Панi Бебер
Двадцять сьомий аркуш
РIК У ПОЛЬОТI
Рiк подорожi був для Тiма роком у польотi. Той рiк почався в невеличкому двомоторному лiтаку їхньої фiрми, що на ньому хлопець iз бароном вiдлетiли до Стамбула. Летячи над горами, Тiм знову бачив унизу чоловiкiв i жiнок, що гнали гiрськими стежками своїх в'ючакiв. Але тi люди не були вже такi чуднi й чужi Тiмовi, як того першого разу, коли вiн їх побачив. Одiж їхня нагадувала вбрання Салех-бея та декого зi слуг у замку. I хоч Тiм зовсiм не знав тих людей, а проте вони йому подобалися. Вiн любив їх i спiвчував їм, так як i афганським гострiям.
У Стамбулi Тiм iз бароном перебули тиждень. Барон водив Тiма по мечетях та музеях, i подорож уже майже тiшила хлопця. Все, що скоїлося з ним у замку, на якийсь час вiдбило йому охоту ганятися за своїм смiхом. Та водночас хлопець плекав надiю, що за рiк усе стане iнакше. Думка про Салех-бея та гамбурзьких друзiв так заспокоювала його, що вiн по-справжньому вiрив, нiби пiсля тiєї подорожi його смiх сам упаде йому до рук, немов стигле яблуко з яблунi.
Та ця надiя таїла в собi й небезпеку: адже Тiм мiг облишити всякi спроби змiнити свою долю й змиритися з таким сумним становищем.
Однак Тiмова зовнiшня байдужiсть мала й перевагу: вона заспокоювала барона. Троч справдi почав думати, що Тiм змирився зi своєю долею, й уже не так пильно наглядав за хлопцем.
Iз тижня на тиждень, iз мiсяця на мiсяць вiн дужче й дужче впевнювався, що Тiмовi Талеровi дедалi бiльше подобається роль багатого спадкоємця i що хлопець уже не схоче помiняти життя нероби-мiльярдера нi на що, навiть на свiй веселий смiх.
I справдi, пiд час тiєї подорожi Тiм згадував свiй утрачений смiх рiдше, нiж доти. У розкiшних готелях бiля дуже багатих людей просто на заднiх лапках ходять. Коли директор такого готелю помiтить, що його багатий пожилець не любить смiятись, вмить уже вся прислуга вiд старшого швейцара й до покоївки знатиме, що поблизу цього пана смiятися не можна. I дiйсно, бiля нього нiхто нiколи не смiється.
Але ж свiт - навiть для дуже багатих людей - складається не з самих розкiшних готелiв. Навiть мiльярдерам iнодi потрiбне буває свiже повiтря. I завжди, виходячи погуляти, чи то сам, чи то вдвох iз бароном, Тiм помiчав, що весь свiт повний смiху.
Пiсля Стамбула вiн iще раз побачив Афiни. З Афiн поїхали до Рима, з Рима до Рiо-де-Жанейро, далi до Гонолулу, Сан-Францiско, Лос-Анджелеса, Чiкаго, Нью-Йорка. Звiдти - до Парижа, потiм до Амстердама, Копенгагена, Стокгольма, на Капрi, до Неаполя, на Тенерiф, у Каїр, у Кейптаун. Лiтали до Токiо, Гонконга, Сiнгапура, Бомбея. Тiм побачив московський Кремль, ленiнградськi мости, Варшаву й Прагу, Белград i Будапешт. I всюди, де приземлявся їхнiй лiтак, Тiм чув на вулицях всесвiтнiй смiх. Смiялися чистильники черевикiв у Белградi й хлопцi-газетярi в Рiо. Смiялися продавцi орхiдей у Гонолулу й продавщицi тюльпанiв у Амстердамi. Усмiхався стамбульський казаняр i багдадський водонос. На празьких мостах жартували й хихотiли так само, як i на ленiнградських. А в токiйському театрi плескали в долонi й реготали так самiсiньке, як у театрi на Бродвеї в Нью-Йорку. Смiх потрiбен людинi, як квiтцi сонце. Коли б смiх раптом вимер у всьому свiтi, людство обернулось би на велетенський зоопарк або на суспiльство ангелiв - поважне, велично-байдуже й нудне.
