В 1964 году Загребельный приходит на целых 22 года службы в секретариат СПУ. Вскоре его остросюжетные романы «Шепот» (1965) и «Добрый дьявол» (1967) становятся очередными бестселлерами. Их герой – советский пограничник. Своего рода воинская злита для тех времен, ведь термин «спецназ» тогда был засекречен. Ума не приложу, почему роман «Шепот» мракобесов и догматиков вводит в коматозное состояние. Хотите носиться с бандеровцами, как советские люди с портретами вождей на праздничных демонстрациях? Носитесь.
Под мракобесами я имею в виду типаж смерда-кляузника, который при всех режимах способен исключительно пресмыкаться и доносить.
«…Если вы рано ложитесь спать, он напишет, что такой-то и такой постыдно спит в то время, когда все советские люди самотверженно трудятся для построения коммунизма, – сказано в романе «Шепот» о смерде-кляузнике. – Если вы ложитесь где-то за полночь, он напишет, что вы прогуливаете целые ночи, в то время, как все советские люди и т. д. Если вы смеетесь, он напишет, что вы смеетесь над нашими успехами. Если вы грустите, он напишет, что вам мало наших успехов…»
Касаемо догматиков, им в романе «Шепот» автор уделил немало внимания: «Слушай догматика – и ты будешь духовно истощен до предела. Ты станешь мертвецом. Как сказано у Фомы Аквинского: “Воистину, когда скотина не двигается самостоятельно, а лишь передвигается другой скотиной, говорят, что она умерла”».
В «Шепоте» Загребельный больше страницы посвящает своей любимой игре, шахматам. Мне кажется, трезвый рассудок шахматиста вел его по лабиринтам писательских будней. Не каждому дано написать книгу. А как ее издать? А что дальше? Задача со множеством неизвестных при всех социально-экономических формациях либо моделях, от Кейнса до Пинзенника. Как шахматист просчитывает свои ходы, Загребельный стремился просчитать судьбу своих произведений.
Наверное, тут кроется несомненный успех его карьеры как руководителя Союза писателей Украины. Ему не требовалось создавать группировки, копать другим ямы. Он предвидел, кто имеет больше шансов туда угодить. Его герой Бесследный Лукас из одноименного романа даже сформулировал 15 законов ям. Закон № 14 гласит: «Может, и свинский характер обусловлен тем, что это животное беспрерывно роет ямы, и потому тяжко мудрому среди свиней».
Загребельный просто на несколько ходов вперед знал развитие партии. Чем бесил тех, кто метил на его место либо просто его не терпел. Наверняка Загребельный многих не устраивал. Я не собираюсь его оправдывать или восхвалять и ни в коем случае не собираюсь разглагольствовать о деятельности Загребельного в секретариате СПУ как члена ЦК Компартии Украины и парламентария в 1980-х. В кабинете отца на ул. Орджоникидзе, 2 (ныне это улица Банковая) я был один раз – пришел передать ключи от автомобиля. К слову: а по какому ведомству состоял на службе Салтыков-Щедрин? «А кем по профессии была Анна Каренина?» – любимый вопрос на засыпку из уст Загребельного.
Позволю себе только процитировать две точки зрения: наблюдения над Загребельным – руководителем СПУ. Сначала – наблюдения Олеся Гончара. «Соромно було бачити, як вив'юнюється вужем з-під відповідальності, балака (може, навмисно навіть) щось таке, щоб купи не трималося, щоб ніхто нічого не міг зрозуміти…»
«І виступ його з трибуни був запобігливий… Психологія кріслохвата, видно, підказує триматися за соломинку…»
«Хам переміг! Тільки дорвавшись до влади, під крилом протекції, стає ще жорстокішим». (Очевидно, Гончар имеет в виду отношения Загребельного и Щербицкого. В записи от 10.03.75 не скрывает, что и у него есть протекция – «…мої твори, мій труд і народ України». – Авт.).
«Завдає горя людям підступно, розмашисто, з безоглядною жорстокістю.
А сам він – хто?
Дитя гніту.
Покруч епохи…»
«…Міщанство поперло оголтіле, загребуще…»
«За столом у Бажана П. Загреб(ельний) розпросторювався на свою улюблену тему: який дикий і неосвічений упродовж віків був наш народ…
Хай був, але звідки ж Шевченко, найлюдяніший із поетів? Звідки Франко, Леся, Тичина й Довженко? З яких надр?
Неприємно було чути це хвацьке самоприниження».
«…той, кого називають Надкушений Вовк».
«Шеф-інтриган…»
«…не хочу бачити того фальшивця».
«Блискуче виступив Борис Олійник. Дотепно, глибоко, гостро. Антипод його (у президії) під час виступу аж під стіл поліз».
«…натурою – це людина – хижак. Все більше в цьому переконуюсь… Він і далі лишається під владою інстинктів холодних, жорстоких, хижацьких. Душа його залита жовчю, отрутою чорних заздрощів».
А теперь – наблюдения Павла Щегельского. «І от почалася нарада. Ірпінь. Будинок творчості. Кінозал. На трибуні Павло Архипович Загребельний:
– Дивлюсь я на вас, сивочубих та лисіючих молодих літераторів, і думаю: вам давно вже час померти! Лєрмонтов загинув у 27 років, Василь Симоненко в 28, Єсенін пішов із життя в ЗО, Пушкін – у 37, а вам майже кожному по сорок, а ви ще й досі, як ті піонери в коротких штанцях, ходите в молодих, для вас скликають наради, влаштовують семінари, смажать літфондівські котлети, щоби розум ваш не охляв, і все тільки для того, що раптом хтось із вас колись щось путнє напише.
Він сипав цифрами, іменами й цитатами, звинувачував літераторів у всіх земних гріхах і підносив їх до небес, завдаючи такого робочого темпу, на який здатний був лише сам. І весь виступ зводився до того, що талант – то Божий дар, і якщо він у тебе є, то не для того, щоб ним милуватися чи хизуватися, талант людині для того, щоб вона працювала, постійно і каторжно…
Після тієї тижневої наради із майже сотні учасників до СПУ прийняли 28 молодих літераторів. Без засідань приймальної комісії і таємного голосування.
І коли на президії хтось із ревних охоронців статуту дорікнув, що на цих молодих не заведено особові справи, що нема навіть рекомендацій, Загребельний відповів:
– Найкращі рекомендації дала ірпінська нарада, а за особовими справами затримки не буде. Тим більше, що маємо таких педантичних опонентів, як ви. – І тут же, звертаючись до членів президії, показав книжку Валентини Козак з Вінниці:
– Погляньте! Збірочка малесенька, я її прочитав за три хвилини. Вірші гарні, і прізвище у поетеси гарне – Валентина Козак. То чого б і не прийняти?
От і весь аргумент…
Узагалі з Павлом Архиповичем працювалося легко й цікаво. Він ніколи не навантажував дурною роботою, знав, кому і що можна доручити, хоч, зізнаюся чесно, в його присутності розслаблятися не доводилось. Я так і не зміг позбутися відчуття, що поруч зі мною на повних парах мчить локомотив, а я петляю вздовж колії на велосипеді. Тільки й пильнуй, щоб не придавило.
