Владимир Бурбан - Вступне слово (на украинском языке)

Володимир Бурбан

Вступне слово,

в якому йдеться про життя i творчiсть

"українського Жюля Верна", автора

багатьох фантастичних творiв, та робиться

спроба зав'язати розмову з юним читачем

про наукову фантастику, її принади,

особливостi й проблеми.

Якби iснував символiчний читацький формуляр найпопулярнiших науково-фантастичних книг, то до нього неодмiнно були б записанi твори Володимира Владка - одного з родоначальникiв української радянської наукової фантастики.

"Habent sua fata a libelli", - гласить вiдоме латинське прислiв'я: "Книги мають свою долю". У цих словах закладено глибокий змiст. До речi, крилатий вислiв римського граматика III столiття нашої ери Теренцiана Мавра повнiстю звучить так: "Книги мають свою долю залежно вiд того, як їх приймає читач".

Факт незаперечний - доля книг В.Владка, особливо "Аргонавтiв Всесвiту", щаслива саме завдяки прихильностi й любовi вже не одного поколiння читачiв.

"Я вчився у восьмому класi середньої школи, коли цей твiр надiйшов до нашої бiблiотеки, - згадував вiдомий український письменник-фантаст Микола Дашкiєв про передвоєнний, 1938 року, дебют "Аргонавтiв Всесвiту". - Книжку вмить зачитали до дiрок: найзавзятiшi претенденти на звання зоряних капiтанiв негайно заснували астрономiчний гурток, а майбутнi будiвники зорельотiв заходилися майструвати незграбнi - i досить-таки небезпечнi! дiючi моделi ракет, де в ролi пального використовували страшенно горючу тодiшню кiноплiвку. Я ж потай вiд усiх почав писати "продовження" роману, щоб зазнати своєї першої поразки на лiтературнiй нивi..."

Як представник уже iншого, повоєнного поколiння, можу засвiдчити, що нашi уявлення про технiку, зорельоти були якимись викривлено-химерними. Ми, сiльськi дiти, що зазнали воєнного лихолiття, чорних нестаткiв, голоду, сирiтства, не бачили ще "живого" поїзда, радiоприймача, пiанiно. Але в той же час познайомилися чи не з усiм арсеналом вiйськової технiки, що прийшла на нашу землю з "цивiлiзованого" Заходу. Найбiльш вiдважнi i допитливi серед нас ставали калiками чи й гинули, розбираючи нiмецькi мiни i снаряди. Поганяли запряжену в плуга корову, потайки збирали на колгоспному полi (при свiтлi далеких зiрок) колоски, аби закропити душу баландою, яка називалася забутим сьогоднi словом "затiрка". Тодi, правду кажучи, ми не мрiяли про космiчнi польоти. Але в чарiвнiй книжцi про аргонавтiв ми шукали i знаходили якийсь новий, небачений i такий жаданий свiт добра й радостi, благородних i сильних людей. I лише десь на денцi наших змучених дитячих душ поволi, але впевнено проростала тендiтна й несмiлива мрiя...

Саме про це зайшлося якось у розмовi з вiдомим нашим земляком, льотчиком-космонавтом СРСР Павлом Романовичем Поповичем. "Книги, прочитанi в дитинствi, пам'ятаються довго, якщо не все життя, - згадував Павло Романович. - I як важливо, щоб це були добрi, мудрi, душевнi книги! Для мене "Аргонавти Всесвiту" - буквар космонавтики. Вже коли побував у космосi, просто вразився, як письменник точно спрогнозував ситуацiю, пов'язану з невагомiстю. Було таке вiдчуття, нiби я познайомився з невагомiстю... ще на Землi. Пiд час телевiзiйного зв'язку ми з Андрiаном Нiколаєвим демонстрували глядачам, що вiдбувається в кабiнi з предметами. Iнколи менi самому здавалося, що ми показуємо цирковi фокуси. I лише яскравi зiрки в iлюмiнаторi - на фонi чорного неба - засвiдчували, що я не сплю i не марю... Про це я розповiдаю як очевидець, але як це вдалося письменниковi - досi для мене загадка. I ще подумалося менi тодi, в космосi, про народ наш вiдроджений, про наш родовiд: ми, нащадки скiфiв (так i хочеться процитувати Олександра Блока: "Да, скифы - мы! Да, азиаты - мы, - с раскосыми и жадными очами!"), стали першопрохiдцями космосу, аргонавтами Всесвiту!"

Чому книги Володимира Владка живуть десятирiччями, перевидаються? Насамперед тому, що вони сповненi свiтлого оптимiзму, романтики, вiри в людину, в добро i красу, яка, за словами Ф.М.Достоєвського, врятує свiт. Справжнiй талант письменника-фантаста полягає в тому, що витворений його уявою свiт зображений так, нiби вiн iснує насправдi, немов вiн зримий, вагомий, вiдчутний на дотик i знайомий нам до найменших дрiбниць.

Якi неймовiрнi i несподiванi картини малює нам письменник з життя рослинного i тваринного свiту на далекiй Венерi!

"Ось оранжева, вкрита крупними бородавками жаба завбiльшки з людську голову. Проте замiсть широкого жаб'ячого рота - в неї твердий дзьоб мiж великими виряченими очима. I це робить жабу подiбною до сови. Жаба, не зсуваючись з мiсця, дiловито клюнула якусь iстоту, що пропливала повз неї, розтерла її кривим ротом i миттю проковтнула.

Коричнева змiя з маленькими нiжками i високим гребенем уздовж спини, звиваючись, вистрибнула з каламутної води, злетiла у повiтря i стрiлою впала на оранжеву жабу з совиним дзьобом..."

Навiть виписуючи останнi рядки заключного роздiлу "Аргонавтiв", сам В.Владко не мiг без жалю i тихої печалi "розпрощатися" з вигаданим свiтом таємничої планети.

Лише недавно завдяки радянським i американським космiчним станцiям стало вiдомо, що Венера полишена органiчного життя. її оточує щiльна атмосфера, яка майже повнiстю складається з оксиду вуглецю, а на самiй поверхнi панує справжнiсiньке пекло - температура сягає 450-470° за Цельсiєм! Але герої Владка "застали" iншу планету. I трохи шкода, що тепер уже не помрiєш про дивовижно барвисте, "небесне" життя на оспiванiй поетами ранковiй й вранiшнiй зорi...

Хто цiкавиться життям i творчiстю вiдомих письменникiв-фантастiв, мабуть, помiтив, що їхнє особисте життя, як правило, далеке вiд будь-яких неймовiрних пригод. Бiльше того, скажiмо, всесвiтньовiдомий американський майстер фантастичного жанру Рей Бредберi жодного разу не лiтав у лiтаку (тiльки на дирижаблi), не вмiє водити автомобiль, недолюблює телевiзор i взагалi не дуже затишно почуває себе на людях.

Небагате на винятковi подiї i життя Володимира Миколайовича Владка. Ровесник вiку, вiн народився 26 грудня 1900 року в тодiшньому Петербурзi, в родинi службовця. Закiнчив реальне училище. Про цей тип навчальних закладiв сьогоднi мало хто знає. Реальнi училища утримувалися не за казенний кошт, а за рахунок мiсцевих асигнувань - мiських самоуправлiнь, пожертвувань купецьких товариств тощо - i за навчальним обладнанням та методами навчання значно переважали гiмназiї, були ближчими до реального життя (тому, очевидно, й називалися реальними). Особливо багатими були навчальнi кабiнети, часто практикувалися екскурсiї, викладачi не обмежувалися демонстрацiєю наочних посiбникiв, а проводили досить складнi лабораторнi роботи. Велика увага придiлялася вивченню предметiв гуманiтарного циклу, iноземних мов - латинської, французької i нiмецької. Таким чином, якщо додати, що Володимир Миколайович закiнчив згодом ще й Iнститут народної освiти, то можна сказати, що вiн мав глибокi i всебiчнi знання, вiльно володiв англiйською мовою i латинню, знав про найновiтнiшi вiдкриття росiйських i зарубiжних вчених.

Майбутнiй письменник з дитинства мрiяв стати iнженером i винахiдником, але, рано залишившись без батька, змушений був пiти на "власнi хлiби" працював у газетах i журналах, виступав з фейлетонами, нарисами, рецензiями. Як письменник-фантаст дебютував повiстю "Iдуть роботарi", вiдзначеною 1929 року премiєю на Всеукраїнському конкурсi.

Треба сказати, що в українськiй лiтературi фантастичному жанровi тривалий час не таланило - насамперед, очевидно, в силу того, що в дожовтневу епоху українська лiтература, українська думка всiляко утискувалися, та й не було своєї, нацiональної, наукової школи. Жюль Верн, наприклад, прийшов до широкого читацького загалу в росiйських перекладах (до речi, здiйснених вперше Марком Вовчком). I тiльки нове поколiння українських радянських прозаїкiв - Iван Сенченко, Дмитро Бузько, Олекса Слiсаренко, а пiзнiше Юрiй Смолич, Семен Скляренко, Володимир Владко, Микола Трублаїнi дало читачам першi фантастичнi оповiдання, повiстi та й романи. Завдяки епосi демократизацiї i гласностi українськiй лiтературi нинi повернуто блискучий науково-фантастичний роман Володимира Винниченка "Сонячна машина".

За обставин, що склалися iсторично, українськi автори не могли, звичайно, обiйтися без певних запозичень - адже на Заходi наукова фантастика вже мала свою "школу", насамперед завдяки творчостi Жюля Верна, Герберта Уеллса, Артура Конан Дойля, Х'юго Гернсбека та багатьох iнших. Тому цiлком виправданий перегук повiстi В.Владка "Iдуть роботарi", де йдеться про роботiв, створених капiталiстами для упокорення робiтничого класу, з п'єсою "К. II. К." Карела Чапека чи "Бунтом машин" Олексiя Толстого. Українська радянська фантастика прагнула знайти свiй стиль, своє обличчя. Найплiднiшим на цiй новiй для неї царинi виявився пошук Юрiя Смолича, автора "Господарства доктора Гальванеску" i "Прекрасних катастроф", та Володимира Владка, який, власне кажучи, пов'язав з науковою фантастикою всю свою творчiсть. Одна за одною виходять його книги: "Чудесний генератор" (1936 р.), вже згадуванi "Аргонавти Всесвiту" (1938 р.), "12 оповiдань" (1938 р.), "Нащадки скiфiв" (1939 р.). У "Чудесному генераторi" письменник, полишивши космiчнi свiти, вдається до земних проблем, нiби передбачаючи епоху радiолокацiї i телебачення, велике майбутнє хвиль ультракороткого дiапазону.