Уж не Виктор ли Закревский (он же "Мочеморденко", он же "высокопьянейшество") здесь имеется в виду? Это еще один вопрос к нашему шевченковедению.
На Украине так плохо, что даже ведьма (правда, почему-то опять мужским голосом) заявляет:
І я люта, а все-таки
Того не зумію,
Що москалі в Україні
З козаками діють.
Люди на Украине
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І Господа зневажають, -
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають… (1845)
Аж страх погано
У тім хорошому селі:
Чорніше чорної землі
Блукають люди; повсихали
Сади зелені, погнили
Біленькі хати, повалялись,
Стави бур'яном поросли,
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть!…
І не в однім отім селі,
А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві… Гинуть! Гинуть!
У ярмах лицарські сини,
А препоганії пани
Жидам, братам своїм хорошим,
Остатні продають штани…
К врагам украинского народа, кроме немцев и русских, следует присоединить еще евреев. Тогда будет полный комплект для стереоскопического изображения украинской ситуации:
Погано дуже, страх погано!
В оцій пустині пропадать.
А ще поганше на Украйні
Дивитись, плакать - і мовчать! (1848)
Украинская хата - средоточие всех бед:
За що, не знаю, називають
Хатину в гаї тихим раєм.
… Я не знаю,
Чи єсть у Бога люте зло,
Що б у тій хаті не жило?
А хату раєм називають!
Не називаю її раєм,
Тії хатиночки у гаї…
… В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло… Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.
… Мені аж страшно, як згадаю
Оту хатину край села!
Такії, Боже наш, діла
Ми творимо у нашім раї
На праведній твоїй землі!
Ми в раї пекло розвели,
А в тебе другого благаєм… (1850)
До конца жизни Шевченко не устает повторять:
Ні тихої хатиночки
В забутому краю,
Ні тихої долиночки,
Ні темного гаю;
Ні дівчини молодої
Й малої дитини
Я не бачу щасливої…
Все плаче, все гине!
І рад би я сховатися,
Але де - не знаю.
Скрізь неправда, де не гляну,
Скрізь Господа лають!… (1845; 1860)
У самого-то все правда? Десятилетиями Украина без конца все гибнет и гибнет. Так может быть умирание - не единственное ее занятие? Может было и еще что-нибудь? Например:
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають, ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть. (1847)
Конечно, была и нормальная жизнь нормальных людей. Но об этом Шевченко говорил редко и неохотно. Его артистической натуре это было не интересно. Он этого не ценил. Это не соответствовало его революционному темпераменту (в переводе с греческого его имя означает "бунтарь"). Лишь изредка он немного остывал и тогда становился чуть более объективным. Так в трудную минуту вынужденного досуга он вспомнил и про "Садок вишневий коло хати", и про нормальную жизнь на свободе. Вспомнил и включил стихотворение в цикл "У казематі".
Конечно, десятилетиями на Украине, кроме "классовой эксплуатации" и "национального гнета", шла еще обычная человеческая жизнь. Этим и объясняется такая парадоксальная ситуация:
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить…
… Я, юродивий, на твоїх руїнах
Марно сльози трачу, заснула Вкраїна…
… Тілько я, мов окаянний,
І день, і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить , і не знає -
Оглухли, не чують …
Все оглохли и ослепли. Кроме кобзаря. Он один, словно окаянный (эпитет этот происходит от имени Каина), все видит, все слышит и твердо знает: Украина гибнет.
А в это же время бесчувственный Гоголь издает "Вечера на хуторе близ Диканьки". Пушкин писал: "Читатели наши, конечно помнят впечатление, произведенное над ними появлением "Вечеров на хуторе": все обрадовались этому живому описанию племени поющего и пляшущего, этим свежим картинам малороссийской природы, этой веселости, простодушной и вместе лукавой".
Неуместная веселость. Гибнет Украина. Более того:
І тут, і всюди - скрізь погано. (1860)
Это последнее слово Тараса Шевченко: все плохо. И здесь, и везде. И раньше, и теперь. Кто же виноват? Шевченко не колеблется. Никаких вопросов. Одни ответы.
Виноваты враги. Набор врагов у кобзаря в течение всей жизни стандартный:
Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі.
А ти пишалася колись
В добрі і розкоші! Вкраїно!
Мій любий краю неповинний!
За що тебе Господь кара,
Карає тяжко? За Богдана,
Та за скаженого Петра,
Та за панів отих поганих
До краю нищить… Покара,
Уб'є незримо і правдиво… (1859)
Враг номер один - москаль. Это слово в одних случаях означает русского солдата, в других - просто русского. Еще в 1838 году в поэме "Катерина" Шевченко создает отталкивающий образ москаля (т.е. русского офицера). В его отношении к обманутой героине и своему сыну нет ничего человеческого. Всякий доверяющий автору читатель должен согласиться: "москаль - це така гидота, що викликає лише огиду". Правда, встает вопрос: а можно ли автору во всем доверять? Ведь сама поэма посвящена москалю Василию Андреевичу Жуковскому, который принял участие в освобождении крепостного художника. К тому же сам Жуковский был внебрачным сыном русского офицера и пленной турчанки. И ничего: на произвол судьбы брошен не был, стал знаменитым поэтом и воспитателем наследника русского престола. Так что и москаль бывает разный.
Но только не для Кобзаря. У него это всегда - чудовище. От первых до последних стихов. В конце жизни он еще раз обратился к теме связи украинки с москалем:
Титарівна-Немирівна
Гаптує хустину.
Та колише московщеня,
Малую дитину.
Титарівна-Немирівна
Людьми гордувала…
А москаля-пройдисвіта
Нищечком вітала!
Титарівна-Немирівна…
Почесного роду…
Виглядає пройдисвіта,
Москаля з походу. (1860)
"Московщеня" - это, конечно, "московське щеня", а "люди" уж понятно - не русские.
В 1839 году Шевченко пишет брату:
… Москалі чужі люди,
Тяжко з ними жити
Немає з ким поплакати,
Ні поговорити.
В 1840 просит брата не писать ему по-русски: "щоб я хоч з твоїм письмом побалакав на чужій стороні язиком людським".
А в 1842 - земляку: "Переписав оце свою "Слепую" та й плачу над нею: який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом. Лихо, брато-отамане, ей-богу, лихо!… Ми пропадаємо в оцьому проклятому Петері, щоб він замерз навіки."
"Сновигаю по оцьому чортовому болоті та згадую нашу Україну… Спіткали мене прокляті кацапи так, що не знаю, як і випручаться." (1843)
Москалики, що заздріли,
То все очухрали.
Могили вже розривають
Та грошей шукають. (1845)
В этом же году, якобы от имени Псалмопевца, Кобзарь жалуется Богу:
… нині
Покрив єси знову
Срамотою свої люде,
І вороги нові
Розкрадають, як овець, нас
І жеруть!… Без плати
І без ціни оддав єси
Ворогам проклятим;
Покинув нас на сміх людям,
В наругу сусідам…
… Окрадені, замучені,
В путах умираєм…
И еще один "псалом":
… Вавілоня
Дщере окаянна!
Блаженний той, хто заплатить
За твої кайдани!
Блажен, блажен! Тебе, злая,
В радості застане
І розіб'є дітей твоїх
О холодний камінь!
Разумеется, окаянные соседи и Вавилон - это православная Россия. Нет, наверное, ни одной отталкивающей черты, которой не было бы в русском.
Средоточием порока, само собой, является столица России Санкт-Петербург. Там творится такое, что и представить невозможно: матери отправляют дочерей на всю ночь работать проститутками на панель. Не верите? Читайте сами:
… Сонечко вставало.
А я стояв, дивувався,…
… Покрай улиць поспішали
Заспані дівчата,
Та не з дому, а додому!
Посилала мати
На цілу ніч працювати
На хліб заробляти. (1844)
Кобзарю здесь, конечно, и карты в руки. Ведь он был частым посетителем ресторанов и публичных домов. Адольфинка, мадам Гильде и прочие обитатели домов терпимости часть упоминаются в его дневнике: "Поклонітесь гарненько од мене Дзюбіну, як побачите. Добряга-чоловік. Нагадайте йому про Ізлера і ростягаї, про Адольфінку й прочії дива. Скажіть, що я його частенько згадую" (1847).
