Борис Зубков - Нiма сповiдь (на украинском языке)

Б.ЗУБКОВ, Є.МУСЛIН

Нiма сповiдь

1

"18 лютого 19... року. Крадiжка в бiблiотецi. Доктор Марiо Бетета, охоронець архiву в Нацiональнiй бiблiотецi, повiдомив нашому кореспонденту: сьогоднi вночi невiдомi злочинцi викрали алфавiтну картотеку винахiдникiв, зареєстрованих у патентовому вiдомствi за останнi п'ятнадцять рокiв. Двi скринi з iменними картками, вагою по тридцять п'ять фунтiв кожна, винесено через пролом у надвiрнiй стiнi мiж дванадцятою i першою годиною ночi, пiсля першого обходу чергового сторожа. Доктор Марiо Бетета нарiкає на мiзернiсть урядових асигнувань, якi не дають змоги створити в примiщеннi бiблiотеки надiйну сигналiзацiю. Злодiїв поки що не знайдено".

"21 травня 19... року. Вбитий пострiлом у серце сеньйор Убiко Хорхе. Вдiвець п'ятдесяти чотирьох рокiв, вiн жив самотньо у своєму будинку на Праса-ду-Комерсiо. Вбивство з особистих мотивiв - ревнощi, порушення шлюбної обiцянки тощо - майже неймовiрне. На думку експертiв, бiдолаху застрелили з гвинтiвки фiрми "Голланд i Голланд" з оптичним прицiлом. Уже пiсля смертi злочинцi старанно поголили голову трупа i змастили її якоюсь дуже пахучою маззю. Мета подiбних манiпуляцiй зовсiм незрозумiла i загадкова. Сеньйор Убiко Хорхе вiдомий своїми важливими iнженерними працями у хiмiчнiй промисловостi. Його останнiй винахiд, роботу над яким перервала смерть, мав би принести чималий прибуток фiрмi, цiнним фахiвцем якої був покiйний. У деяких завжди добре iнформованих колах вбивство сеньйора Убiко Хорхе пов'язують з надто загадковими зникненнями iще двох наших вiдомих винахiдникiв".

2

- Ради бога, гляньте, чи не йде по лiвiй алеї чоловiк у синьому плащi? У вас молодi очi, ви бачите далеко. Та не так, чорт забирай, не озирайтесь! Я навчу вас, як треба дивитись. Розглядайте хмари, дивiться вгору i повертайте, повiльно повертайте голову... Тепер один погляд, лише один, i навскоси... Ось так.

- Алея порожня.

- Отже, я можу двадцять хвилин передихнути. Я добре навчився слiдкувати за тим, що вiдбувається у мене за спиною. Тисячi засобiв. Годяться вiтриннi шибки, дзеркала перукарень, навiть полiрованi дверi. Особливо зручнi вiкна у вагонах пiдземки... Що я базiкаю. Не звертайте на мене уваги. Я просто хворий, так, хворий... Дивiться, дивiться. Чи нема поблизу полiцая з маленькими рудими вусиками?

- Ви боїтесь полiцаїв?

- Не всiх. Тiльки того, що з рудими вусиками. Вiн також один з тих. Що там чорнiє?.. Куди ви дивитесь... Он там, мiж двома кущами.

- Це всього-на-всього грати парку.

- Чи не стоїть за ними автомобiль?

- Якщо вас дiйсно переслiдують, то чи не краще залишати машину за рогом, а не виставляти її напоказ.

- Ви дитя. Так зручнiше стрiляти.

- Розумiю. У вас в кишенях увесь наявний золотий запас Нацiонального банку? У зливках чи монетами?

- Поганий жарт. А тепер iдiть, iдiть. Геть!

- А давно ви купили цю лавку, сеньйоре? Чому ви не повiсили на нiй плакат "Приватна пристань"?

- Якщо ви хочете пiдсмажитись на багаттi, розпаленому для iншого, лишайтесь.

- Я непогано боксую, i моя вага двiстi фунтiв. Я лишаюсь.

- Дякую. Очевидно, ваша шляхетнiсть простягається так далеко, що ви навiть не вимагаєте вiд мене нiяких пояснень?

- Мало тримати в руках пляшку, сеньйоре, треба ще її вiдкоркувати. Хоч про дещо довiдатись не завадило б...

- Кажуть, чорт, що набув досвiду, лiпший вiд недосвiдченого ангела. Те, що я на вас виллю, мiй юний друже, перетворить вас на дюжину чортiв. Чи не розлучитись нам, поки не пiзно?

- Сеньйоре, ви остерiгаєтесь чоловiка у синьому плащi? Вiн тут. Ховається за каштанами, що ростуть на тому березi ставка.

- Вони вимучили мене.

- Йдiть лiворуч, до виходу. Швидко! Я буду весь час позаду...

- ...Тепер ми спустимось по Руа-де-Прата в гавань.

- Я дав би перевагу провулкам.

- Руа-де-Прата схожа на базар. У натовпi легко загубитись. А не доходячи до гаванi два квартали, звернемо в провулок. Якщо вам так до вподоби провулки...

Вони йшли повз магазини, що нестерпно блищали дзеркальним склом, повз кафетерiї, що намагалися сховатись у рiдку тiнь пальм та олеандрiв. I хоч подув з моря бриз i провiтрив вулицю, спека спопеляла. На перехрестях, вiдкритих сонцю, полiцаї-регулювальники обливались потом у своїх мундирах з товстого сiрого сукна. Чистильники взуття поховалися глибше пiд строкатi намети. Мiсто плавало в розтопленому маслi жовтої задухи. Лише двоє випадково знайомих не помiчали спеки.

3

- Навiщо ви привели мене сюди? Останнiй поверх - це небезпечно. Вiрогiднiсть того, що заклики про допомогу почують сусiди, зменшується вдвiчi. Адже над нами нiкого нема, крiм тих, що люблять влаштовувати засiдки на горищах. I взагалi, це звучить неприємно - останнiй поверх, останнiй етап, останнiй шанс...

- Ви цiлковитий псих. Здається, я даремно з вами зв'язався.

- Звичайно, даремно. Абсолютна iстина в останнiй iнстанцiї - даремно! Я даватиму вам одну пiлюлю за одною. Ось перша, гарненька, ароматна пiлюлька я обiкрав покiйника! Як вам таке сподобається?

- Скiльки ж монет вам поталанило витягти з його кишень?

- Я витяг найцiннiше - те, що було у нього в головi.

- Боюсь, сеньйоре, що ви запаслися безлiччю iсторiй. Краще я приготую повну каструльку кави, i ми побалакаємо не поспiшаючи. А то вашi слова стрибають, як зубцi пилки по залiзному дереву. Сюди нiхто не прийде, запевняю вас. Домовласник чомусь втовкмачив собi в голову, що я служу в таємнiй полiцiї, i боїться мене, як дiдька. Зникаю, сеньйоре! Iду робити каву. Я готую її так, що потiм серце вистрибує з вух..

- Дiйсно, чудова кава. I портвейн iз Алентежо! Вони оживляють мене. Так ось, я пограбував покiйника. Вiн був моїм найкращим другом, ми колись разом училися в Коїмбрському унiверситетi, хоч i на рiзних факультетах. Мiй друг Акiлiно все життя щось винаходив. Заробляв непогано. Останнiм часом його цiкавив новий спосiб одержання електричної енергiї. Хтось здогадався черпати енергiю iз струменiв розжарених газiв. Найвидатнiший винахiд з часiв Фарадея. Ви знаєте, хто такий Фарадей?

- У нього велика фiрма, сеньйоре?

- О боже мiй! Ваше неуцтво спокутується тiльки вашою кавою. Якщо можна, ще кухлик... Акiлiно зумiв отримати енергiю цим новим способом. Але його прилади давали тiльки постiйний струм. Акiлiно для якихось таємничих заходiв потрiбний був змiнний струм. Вiн i мене зумiв захопити своїми iдеями. Потiм Акiлiно важко захворiв. Усi знали, що вiн скоро помре. Одного разу ввечерi я повернувся вiд нього додому дуже засмучений. Тодi я не тинявся по чужих горищах, а мешкав на Руа-де-Сура в гарному старовинному будинку. В квартирi, крiм мене, нi душi. Тихо, мов у склепi. Раптом я почув, як зупиняється мiй годинник. Цокає все тихiше i тихiше, наче налякався власних звукiв. Почулось останнє цокання, i я несподiвано побачив вирiшення проблеми, яка так мучила Акiлiно. Здогад виник у мозку несподiвано, як спалах блискавки. Я зрозумiв, чому поети кажуть: "Мене осяяло натхнення!". Дiйсно, осяяння, спалах зiрки, снiп iскор - все, що хочете, в такому розумiннi. Я глянув на годинник, стрiлки застигли на дев'ятiй годинi i тридцяти хвилинах. Потiм я довiдався, що Акiлiно помер о дев'ятiй чотирнадцять хвилин. Збiг? Нiчого подiбного! Я обiкрав покiйника - така правда. Бiдолашний увесь час обмiрковував прокляте питання, воно не давало йому спокою до останнього подиху. Передсмертна агонiя - i одночасно вибух генiальних здогадiв! Ви розумiєте, в останньому ривку мозок спопеляє сам себе... Погляньте, погляньте, ваш годинник зупинився! Хтось помер... Вони вбили ще одного, я знаю...