Олесь озирнувся, цупко тримаючись руками за товсту раму вiкна. Вiн вiдчував, що голова його йде обертом - чи вiн був ще надто слабий, чи то так вплинуло на нього побачене... а може, i те, i друге разом. Головне - вiн нiчого не розумiв, усе це було таке дивне. Де вiн, зрештою? Що це за дивна машина, в якiй вiн їде? I чому так лукаво посмiхається Валенто Клаудо?
Не поїзд, не корабель... Може, автомобiль? Але де ж в автомобiлях бувають такi кiмнатки-каюти? Знов-таки, для автомобiля надто велика швидкiсть... I не штовхає нiчого, не гойдає, хоч це властиво кожнiй, навiть найкращiй машинi, та ще на такiй неймовiрнiй швидкостi.
Вiн вiдчував, що остаточно розгублюється, i з благанням звернувся до Валенто Клаудо:
- Скажи менi, де я? I хто ви такi?
- Усе взнаєш, про все довiдаєшся, Олесю... коли прийде час.
Раптом за дверима пролунав мелодiйний дзвiнок. Обличчя Клаудо враз посерйознiшало.
- Приїхали, - мовив вiн. - Ти можеш вийти надвiр, Олесю. Чи, може, ти ще надто слабий?
- Нi, нi! - заперечив юнак. - Я з радiстю вийду!
Та хiба ж можна було вiдмовитися вiд цього запрошення, коли йому так хотiлося якнайскорiше про все дiзнатися?
Клаудо вiдчинив вузенькi дверi. Олесь побачив неширокий прохiд, як коридор. Праворуч i лiворуч були такi самi вузенькi дверi, як i тi, з яких вiн щойно вийшов. I стiни, i пiдлога зробленi з якогось невiдомого Олесевi твердого, наче метал, матерiалу. Але то був i не метал, бо вiн зовсiм не дзвенiв пiд ногами...
Трохи далi той коридор перетворювався на невеличкий майданчик, що закiнчувався пiвкруглими скляними дверима. За ними було ясно видно широку каюту з великими овальними вiкнами. Там стояли якiсь апарати з рукоятками i важелями, виднiлися численнi циферблати, складнi великi й маленькi прилади. Загалом усе це нагадувало пiлотську кабiну сучасного великого лiтака, так багато було в тiй каютi обладнання. Ця схожiсть з пiлотською кабiною лiтака пiдкреслювалася ще й тим, що в переднiй частинi каюти, бiля великого вiкна, стояли два широкi крiсла, а за ними можна було помiтити й штурвали. Бiля одного з крiсел стояв той самий чоловiк у коричневiй шкiрянiй куртцi, що заходив недавно до Олеся. Вiн уважно дивився у вiкно, наче до чогось приглядаючись. Капiтан!
Клаудо повернув праворуч. I Олесь побачив перед собою вiдчиненi дверi. А за ними - трава, зелене листя дерев... Лiс!
- Можеш вийти i вiдпочивати, - мовив Клаудо. - Свiже повiтря тобi зараз дуже потрiбне. Тiльки не вiдходь далеко, краще побудь тут поблизу. Коли чогось треба буде, поклич мене. Я почую.
I вiн пропустив юнака, а сам повернувся в машину.
Надворi було дуже тихо, так тихо, що шелестiння листя на деревах здавалося голосним. Олесь спустився по драбинi вниз i сiв на траву. Справдi, вiн був iще надто слабий; той невеличкий шлях, що його вiн пройшов коридором, стомив юнака. А втiм, вiн зараз не помiчав цього.
Олесь сидiв на травi обличчям до загадкового автомобiля. Очi юнака широко розкрилися вiд здивування. Та хiба ж цей дивний апарат можна було назвати автомобiлем?..
Його велике довгасте тiло нагадувало велетенську краплину води. Спереду виднiлися великi овальнi вiкна,- мабуть, тiєї самої пiлотської каюти, де стояв бiля штурвала Капiтан. Далi вiкна ставали меншими i тягнулися вздовж усього корпусу споруди. То були вiкна окремих кают, вирiшив Олесь. Деякi з них закритi глухими щитками. Сам корпус помiтно звужувався в заднiй частинi i закiнчувався чимсь подiбним до широких риб'ячих плавцiв. Один з плавцiв був поставлений вертикально, два iнших розташованi майже паралельно землi. Олесь одразу вирiшив, що то стабiлiзатори для того, щоб апарат зберiгав стiйке положення на великих швидкостях.
"Коли це автомобiль, то вiн мусить мати й колеса", - подумав ще Олесь.
Так, дивна машина мала колеса, хоч вони й були майже схованi пiд плескатими щитами. З-пiд тих щитiв виднiлися краєчки товстих гумових шин. Щити опускалися майже до самої землi, й будь-яка перешкода - навiть камiнь на дорозi - мусила б завадити їм. Та й весь дивний автомобiль так низько сидiв на землi, що трава закривала собою весь просвiт мiж його велетенським корпусом i грунтом,
"Як же ця машина взагалi може їхати? Та ще й так, що не вiдчувається найменшого поштовху? Дивно, дивно..." - думав вражений Олесь.
Як-то чотири колеса, що на них стояла машина, витримували на собi всю її вагу, та ще й, очевидно, досить велику, i гумовi шини на них зовсiм не прогиналися?.. I чому знизу, звiдкись з-пiд корпусу машини, весь час долинає рiвний шиплячий звук, такий рiвний i монотонний, що Олесь спочатку i взагалi його не помiчав, а розчув тiльки тепер, вiдрiзнивши той шум вiд одноманiтного шелестiння листя?..
Сiро-зелена, без найменшого виступу, мов зроблена з велетенської монолiтної брили невiдомого вiдшлiфованого металу, машина, здавалося, була не тiльки страшенно важкою, а ще й украй неповороткою. А насправдi вона рухалася так швидко, що її не наздогнав би, на думку Олеся, жоден звичайний автомобiль! Вiн добре пам'ятав, як пролинали за вiкном стовпи й дерева...
Iз-за передньої частини машини вийшло двоє людей у таких самих темно-синiх комбiнезонах, як на Валенто Клаудо. Не звертаючи нiякої уваги на юнака, вони пiдiйшли до одного з колiс i схилилися бiля нього. З їх рухiв Олесь зрозумiв, що вони щось перевiряють. Ось один з них коротко гукнув:
- Давай!
I одразу потому здивований Олесь побачив, як велике, сховане пiд металевим щитом колесо почало, мов само по собi, швидко крутитися, залишаючись на мiсцi, легко й безшумно, як дзига. Та як же це так? Коли б тi двоє ще пiдняли корпус машини домкратом, тодi звiльнене колесо могло б крутитись. Але нiхто не пiднiмав корпусу, Олесь бачив на власнi очi.
Знову пролунав дзвiнок, але вже не так мелодiйно, як першого разу, а уривчасто, навiть тривожно. Мов по командi, люди в синiх комбiнезонах, що перевiряли колесо, скочили i побiгли до дверей. Олесь усе ще сидiв, нiчого не розумiючи, як з дверей висунулася голова Клаудо, який сердито гукнув:
- Ти що ж, не чуєш сигналу? Негайно до машини!
Олесь схопився й побiг до сходiв. Валенто Клаудо простягнув йому мiцну тверду руку згори. Олесь пiднявся по драбинцi - i йому здалося, що не тiльки рука Клаудо тягне його до дверей, а й самi схiдцi наче пiдштовхують його вгору, пiдiймаються разом з ним. Щойно юнак опинився поряд з Клаудо, як дверi за ним самi плавно засунулись. Олесь устиг ще подивитися назад: там, де щойно були дверi, тепер матово одсвiчувала гладенька, наче полiрована, суцiльна стiна.
Пролунав ще дзвiнок - цього разу короткий, нiби обiрваний. I водночас, мов у вiдповiдь, на скло вiкон насунулися глухi щитки. Стало темно. Проте нi: тiєї ж хвилини яскраво засяяли довгастi плафони на стелi. Олесь тривожно озирнувся.
Вiн лишився сам. Валенто Клаудо, який тiльки-но стояв поруч, зник. Та й усi iншi люди з команди машини, мабуть, розiйшлися по своїх мiсцях. Що йому тепер робити? Iти до своєї каюти? Але чи вiн розпiзнає, якi саме дверi ведуть до неї?
