Капітан подав команду в екран:
— Ціль — органіка! Бити по киту! Позбавити руху!
– Єсть ціль — органіка! Позбавити руху! — почулася відповідь акустика.
Повернувшись до зоолога, капітан півголосом промовив:
— Нехай хоч здобич буде нагородою для цих людей за перенесений ними переляк. А здобич добра! Подивіться, який велетень!
Кит разом з судном був уже на відстані семи-восьми кілометрів від підводного човна. Розміром він був справді дивовижний. Він мав у довжину не менше як тридцять два метри; його могутній хвостовий плавець, близько восьми метрів завширшки, працював, мов дивовижна машина. Кит не виявляв навіть ознак утоми. З непослабною силою, уперто і навально нісся він все далі і далі.
Підводний корабель, наче великий орган, наповнився урочистим потужним гудінням…
Минуло кілька секунд, і раптом, наче наштовхнувшись на невидиму і непереборну перепону, кит різко, з повного ходу, зупинився. Стрясаючись від безладних ударів хвоста і плавців, він бився, звивався в корчах, розкривав і закривав велетенську, схожу на печеру і закриту вусами пащу. Нарешті, останнім могутнім зусиллям він зметнув догори свій величезний хвіст і, наче відрізаний невидимою великою бритвою, хвіст відлетів, його, немов парус, віднесло підводною хвилею, яка виникла навколо агонізуючої тварини.
Кит здригнувся, завмер і, перекинувшись зморшкуватим черевом догори, почав повільно спливати.
Зараз же ніс китобійця в потоках пінявої води, що збігала, вирвався на поверхню океану. Мокре, блискуче судно тихо рухалось по інерції вперед з безсило повислим донизу тросом гарпуна.
Немов не вірячи ще в свій порятунок, розмахуючи руками, люди радісно і розгублено металися по палубі.
Підводний човен швидко віддалявся, тримаючи курс на північний захід.
О п'ятнадцятій годині на екрані «Піонера» показалися обриси величезної підводної гори, яку він з такою наполегливістю шукав.
Розділ VI
СЕРЕД ДРУЗІВ
Дбайливий зоолог так старанно зробив Павликові перев'язку на голові, яка найбільше потерпіла під час зіткнення з меч-рибою, що з-під бинтів виглядали тільки ніс, рот і одне вухо.
— Ну ось, — погладив зоолог свою розкішну бороду, зав'язавши останній вузол на тім'ї пацієнта. — Власне, якщо робити все це за правилами, то треба було б, бічо, покласти тебе в ліжко деньків на два. Хіба тобі погано було б тут? Але ти ж не влежиш! — засмучено додав він.
Засмучення лікаря-зоолога було цілком зрозумілим. Госпіталь підводного човна, де відбувалася ця розмова, справляв чудове враження своєю ідеальною чистотою, м'яким світлом і порожнечею трьох ліжок з білою білизною. Після врятування з крижини Павлик пролежав на ліжку цього госпіталю кілька днів і лише сьогодні вранці, після дводенного тренування, залишив його для першої невеликої прогулянки під водою. Зараз він не виявляв абсолютно ніякого бажання повернутися в ліжко. Несмілива спроба зоолога покласти його зустріла дружний протест Павлика і Марата, який до цього моменту відігравав роль асистента в клініці.
— Та що ви, Арсене Давидовичу! — вигукнули вони в один голос
— Я зовсім здоровий і чудово себе почуваю, — додав Павлик.
— Ну гаразд, гаразд! Іди обідати, а потім неодмінно поспи. Сьогодні нікуди більше не виходь. А після сну прийди до мене в лабораторію, біологічну.
Становище загального улюбленця при багатьох приємних сторонах має однак немало і негативних.
З того часу як Павлик був врятований за таких трагічних обставин, екіпаж підводного човна зосередив на ньому весь запас невитраченої батьківської любові, невтомної жадоби покровительства слабому, такої характерної для дужих, мужніх людей. Це було дуже приємно, проте вимагало і виявлення почуттів у відповідь. Але дорослих було багато — двадцять сім чоловік, а Павлик один. І єдине, чим він міг віддячити двадцяти семи своїм новим друзям, була увага і зацікавленість до того, що вони розповідали йому. А оскільки всі вони були відчайдушними ентузіастами свого чудового корабля, безмежно закоханими в нього і в свою роботу на ньому, то всі розмови в їдальні, в червоному кутку, в кают-компанії зводилися до човна, до його чудових якостей, до його незрівнянної переваги над іншими підводними човнами, які не мали тут іншого найменування, окрім «жаб».
Але якщо всі на «Піонері» були ентузіастами, то Ма-рат Мойсейович Бронштейн, електрик другого розряду, двадцяти років, якого, до речі, ніхто інакше не називав, як просто Марат, безперервно палав у незгзсаючому полум'ї любові до дивовижного судна. Треба при цьому відзначити, що в будівництві човна він брав участь, працюючи по телефонізації скафандрів. Він прямо-таки марив човном, і говорити про нього було для Марата величезною насолодою. Не слід тому дивуватися, шо саме він раніше за всіх і палкіше за всіх почав знайомити Павлика з усіма особливостями і перевагами цього чудового творіння радянської техніки. Ще більше розпалювалось у Марата бажання до цього тому, що, як це не дивно для радянського хлопчика, Павлик майже не знав про будову не тільки «Піонера», але й будь-яких інших підводних човнів взагалі.
Вони разом вийшли з госпітального відсіку у вузький коридор і, обійшовши центральний пост, пішли повз диспетчерські каюти головного механіка, головного електрика, начальника акустичної частини, потім повз каюти командного складу і команди. Стіни коридора були облицьовані коштовним лакованим деревом. По стелі проходили товсті і тонкі труби, пофарбовані в різні кольори. На підлозі, вбираючи шум кроків, тяглася каучукова доріжка. Через кожні п'ять метрів коридор розділявся водонепроникною переборкою з невеликими дверима, а в підлозі час від часу зустрічалися круглі люкові отвори з металевими східцями, які спускалися вниз. Крізь ці отвори видно було внизу мідь, скло і сталь різних машин та приладів, які або були непорушні, або тихо гули в діяльній роботі під пильним наглядом контрольних апаратів.
— Як в готелі! Світло, чисто, красиво, — сказав Павлик Маратові, тихенько проводячи на ходу пальцем по лакованих стінках коридора.
— Ти цього ніде, на жодному підводному човні не побачиш, тільки у нас, — з звичайною гордістю за свого «Піонера» сказав Марат. — Тут майже половина човна відведена екіпажеві для житла. На інших підводних човнах кожний зайвий кубометр віддається або нафті, щоб можна було ще пропливти зайвий кілометр, або торпедам, щоб зробити ще один постріл по ворогові, або акумуляторам, щоб було хоч трохи більше електроенергії для підводного плавання. Про людей там доводиться думати в останню чергу.
— А «Піонерові» хіба не потрібні ні нафта, ні електрика, ні торпеди?
— «Піонер» знає тільки одну енергію — електрику, — відповів Марат. — І він її може добути скільки завгодно, в першому-ліпшому пункті океану. Звичайні «жаби» в своїх акумуляторах можуть зробити запас електроенергії для плавання під водою тільки на двадцять-тридцять годин, а потім вони змушені випливати на поверхню, відкривати люки і запускати свої дизелі. Дизелі крутять гвинти і динамомашини. Гвинти рухають підводний човен, а динамомашини виробляють електричну енергію, якою знову заряджаються акумулятори для підводного плавання.
В самому кінці коридора була їдальня — простора каюта з склепистою стелею, заставлена невеликими столиками і красивими, що вертілися, кріслами, пригвинченими до підлоги. Кожен столик стояв на одній тов» стій круглій тумбі і був накритий скатеркою з круглим вирізом у центрі. У вирізах поблискував чорний лак, а навколо на скатерках були розставлені прилади для їжі, хліб на тарілочках, поставці. Каюта була залита м'яким світлом ламп з матових півкуль, вправлених у стелю. Її стіни були прикрашені портретами керівників країни, Червоної Армії і Флоту, кількома картинами з морськими пейзажами і сценками з життя морського флоту, статуетками, міцно прикріпленими до поличок і постаментів, невеликими акваріумами з плаваючими в них тропічними рибками. До столика Павлика і Марата присів Цой. Був обідній час, і в їдальню заходили все нові й нові люди. Кожен з них, помітивши Павлика, окликав його, заводив ласкаву розмову з ним, розпитував про здоров'я і про самопочуття.