- Де це ти взяв?
- Менi подарували... Там такi хорошi люди! Побачили мене, обступили, усмiхаються...
- Так ти в корпус забiгав, нечемний хлопчисько?
- Нiякого корпусу там нема, - вiдказав Кирило, уминаючи пирiг. - Там якийсь... ну, такий павiльйон, i всього-всього повно!
- Що ти мелеш? - Лайтi взяла з коробки цукерку, також обгорнуту фольгою. - Тут, на територiї, немає нiякого магазину. Невже змотався на шiстнадцяту станцiю?
- Та нi, я тут ось був.
Лайтi пiдозрiло подивилась на сусiда:
- Це ви дали йому грошей?
- Нi, - знизав плечима Нейба. - В мене ледве на путiвку вистачило.
Вiн сказав це з серйозним виглядом, та Лайтi помiтила ледь вловиму посмiшку на його тонких губах. О, її не проведеш! Дає хлопцю грошi, а потiм...
- Там без нiяких грошей, мам, чесне пiонерське! - засмiявся Кирило.
- Ну, гаразд, це ще краще, - багатозначно сказала мама. - Може, ти звiдти й для мене щось принесеш?
- Я попрошу... - затнувся Кирило. - Хоч вони й не розумiють по-нашому.
- Нiчого, зрозумiють! Дiстань там гарненькi сережки, i щоб зеленi камiнчики. - I до Нейби: - Правда ж, личитимуть до мого каштанового волосся?
Той нiяково усмiхнувся:
- Можливо.
Пообiдавши, Кирило подався в кiнець алеї, постояв там, потупцявся та й вернувся нi з чим.
"Ну, ясно, - подумала Лайтi, - не мiг же цей при менi дати грошi. Та на сережки й пошкодує, це тобi не iграшка... А може, як почне упадати... Це ж вiдомий прийом - спочатку здружуються з дитиною, а потiм уже й до мами..."
- Чому ж не принiс? - запитала Кирила.
Хлопець розгублено клiпав очима:
- Я не знайшов... того... входу.
"От малий хитрун! Глянути на його писок, то можна повiрити, що й справдi не знайшов, заблудився. Молодець!"
- Завтра втрапиш! - пiдбадьорливо сказав Нейба i, подивившись на годинника, додав: - О другiй годинi дня.
Наступного дня Кирило побiг точно о другiй. Лайтi побачила видовжену постать в кiнцi алеї, а за мить вiн пропав з очей. Тепер вона сидiла за столом спокiйна, не без прихованого злорадства поглядаючи на свого потенцiального зальотника. "Якщо не пошкодував на сережки, - подумала, - то зможе розраховувати на прихильнiсть. А чому б i нi? Вiн мужчина цiкавий, не такий, як iншi, а я жiнка вiльна, вже ось другий рiк, як розiйшлася. Той телепень усе дорiкав, що люблю речi, а не його, а що вiн мiг забезпечити? Може, цей зрозумiє жiночу натуру..."
Прибiг Кирило. Знову сяючий, збуджений.
- Сережок там нiяких немає! -вигукнув.- Та вони й не знають, що це таке, i в жодної мами до вух нiчого не причеплено, я ж придивився... Зате ось що дали!
I вiн простяг мамi годинника з красивим браслетом.
- Такий самий, як у дядi Нейби, тiльки браслет, бачите, тонший.
- Це жiночий, - сказав Нейба.
Лайтi дивилась на годинника, як зачарована. Крiм двох рядiв чисел на овальному циферблатi, якiсь знаки виглядали з чотирьох круглих вiконечок, розташованих навхрест. Пiдставивши його пiд сонячне промiння, що пробивалось на Ееранду крiзь зелень, Лайтi аж зажмурилась - годинник сяйнув мiрiадами сонць. Оце прикраса!
В той момент Нейба був нагороджений таким ласкавим, таким нiжним поглядом, що iнший на його мiсцi одразу ж розтанув би. А вiн сидiв незворушний, задумливо спостерiгаючи ту "повiтряну лiнзу" в кiнцi алеї.
З кожним днем апетит до подарункiв у Лайтi розпалювався все дужче. Кирило наносив їй чимало всякого дрiб'язку - елегантну сумочку, хустинку, яка змiнювала свiй колiр i вiзерунок (її назвали хамелеоном), якусь одежину, що скидалася не то на iндiйське сарi, не то На римську тогу (назвали хламидою), панчохи i т.п.
I щоразу Кирило залишався там усе довше й довше.
- А я вже дещо по-їхньому розумiю! - хвалився. - Там такi гарнi люди... От тiльки моря коло них нема...
Лайтi лише усмiхалась на тi балачки. Правда, її трохи дивувала поведiнка Нейби: подарунки купує, а в кiно не запрошує.
Їм лишалося кiлька днiв. Цього разу Кирило принiс чудернацький капелюшок - як тiльки Лайтi одягла його на свою теракотову голову, одразу почула притишену мелодiю.
- Та вiн музикальний!
- Точнiше - лiкувальний, - обiзвався Нейба. - Музична терапiя.
- Вперше чую, - сяйнула усмiшкою Лайтi. - От що значить Одеса, чого тут тiльки нема! Ви - одесит?
Нейба опустив очi:
- Трохи одесит. Але не зовсiм...
Це, власне, були останнi слова, якi Лайтi почула вiд цього загадкового чоловiка. Тих же, на якi очiкувала, яких жадала, вiн так i не сказав. На вечерю Нейба не прийшов. I наступного дня не з'явився.
Кирило, помiтивши, що мама раз по раз поглядає на алею, зажурено промовив:
- Дядi Нейби не буде. Термiн закiнчився, чи що... Вiн передавав привiт.
- А бiльше нiчого не сказав?
- Та... здається, нiчого.
Мама поклала руку на Кирилове плече:
- Так-таки й нiчого? Я ж по твоїх очах бачу: щось вiн сказав. Ну?
- Та... - Кириловi явно не хотiлось признатися. - Та сказав...
- Ну, що? Що?
Кирило пiдвiв голову, подивився на мамине обличчя:
- Гарна, сказав, у тебе мама, тiльки дуже речi любить, занадто...
- А хто ж їх не любить? - обурилась Лайтi. - Теж такий самий... Подивися, дурненький, он iншi мами якими штучками пообвiшуванi... На власних машинах їздять... Адреси вiн не залишив?
- Нi.
Кирило сидiв засмучений, їсти не хотiв, тiльки водив ложкою по тарiлцi.
- Слухай, вiн багато тобi грошей давав?
- Нiяких грошей вiн не давав.
- Бач, ти кажеш менi неправду. Ти поганий, нечемний хлопчисько! Недаремно ж i подiбний на свого батечка.
Кирило зiщулився, наче його шмагали. А вона продовжувала:
- Ану ж пiди, чи зараз принесеш що-небудь?
- Не хочу. Нащо тобi стiльки речей?
- Е, якби без грошей, то сходив би!
Кирило ображено зиркнув на маму, мовчки встав i пiшов по алеї до "повiтряної лiнзи". Лайтi уважно дивилась йому вслiд i бачила, як вiн розтанув у сонячному маревi.
"Ховайся, ховайся, малий хитрун, - думала, сидячи за столом i знiчев'я покусуючи бутерброд з маслом. - Все одно сьогоднi в тебе нiчого не вийде".
Кирило довгенько не з'являвся.
"Може, вiн подався на пляж, а я тут сиджу, як дурна". - Лайтi вже хотiла йти, коли раптом побачила сина. Кирило вигулькнув з "повiтряної лiнзи", поклав щось на асфальт i знову зник. "Розiгрує... Ну, зажди..." Лайтi зiйшла з веранди i попрямувала в кiнець алеї. Там бiля великої коробки лежала записка. Пальцi в Лайтi чомусь затремтiли, коли вона читала:
"Ось, мамочко, маєш iще дещо. А я залишусь тут, аж поки не здобуду освiту. Можеш втiшатися речами - ти їх занадто любиш, бiльше, анiж мене, мого батька i, мабуть, себе. Кирило"
Першу мить Лайтi стояла як укопана. Потiм схопила коробку i кинулась в кущi, гукаючи на весь парк:
- Кириле-е! Вилазь, дурненький!
Кирило зник. I нiхто не бачив, щоб вiн кудись iшов. Обшукали всю територiю - хлопця нiде не було. Нiякi розшуки нiчого не дали.
...Через рiк Лайтi приїхала в цей же будинок вiдпочинку вже з новим чоловiком - директором великого галантерейного магазину. Сидiли за тим самим столом на верандi. Лайтi в обiд завжди поглядала в кiнець алеї, та нiчого незвичайного не помiчала. Та одного разу... на тому самому мiсцi з'явився Кирило!
