Далеко попереду на просiцi я помiтив двох подорожнiх. "Мабуть, нашi",подумав собi i поспiшив їм назустрiч. Але я помилився. Стежиною iшли з кошиками й валiзами чоловiк i жiнка.
Коли ми порiвнялися, нас роздiляв рiдкий чагарник.
- Далеко до шосе? - голосно спитав я.
- Тьху, сатана! - аж пiдстрибнула з несподiванки жiнка i шарпнулася вбiк. - Звiдки ти взявся?
- Пробачте, я налякав вас?
- Не дуже, - посмiхнувся чоловiк. - Станцiя прямо по просiцi. Метрiв за п'ятсот. А шосе тут нема. Шосе там, - вiн махнув рукою в iнший бiк. Iдiть прямо.
Вони подалися далi зi своєю ношею.
- Ходять тут усякi сновиди... - долетiло до мене невдоволене бурмотiння переляканої жiнки, що вiддалялася просiкою разом зi своїм супутником.
"Залiзниця? Станцiя? - мiркував я сам про себе, намагаючись згадати деталi багатомасштабної карти, що її наш керiвник показував нам перед початком роботи. - Але ж це зовсiм в iнший бiк вiд шосе. Можливо, перехожi пожартували? Тiльки нi, не схоже. Начебто iз станцiї. З речами".
Що ближче я пiдходив до залiзницi, то бiльшi сумнiви охоплювали мене.
"Не мiг же я помилитись в орiєнтацiї за сонячним нагрiвом. Вже в чому, в чому, а в сонцi можна бути впевненим завжди", - заспокоював я себе, уважно розглядаючи довколишнi дерева, якi своїм випромiнюванням показували, що я йду правильно.
На платформi було безлюдно в цю нiчну годину. Здалеку я вздрiв слiпуче свiтло електричних ламп, що рiзало очi, i одягнув щiльну захисну маску. Вона чимось нагадувала маску для пiдводного полювання. Тiльки переднє скло було в неї не прозоре, як у тiєї, а зроблене з чорної непроникної для видимих променiв спецiальної полiрованої смоли, яка добре пропускала iнфрачервону частину спектра. В нiй я був схожий на героя мушкетерських часiв, що зiйшов з кону провiнцiального театру. Чорнi фiльтри захисної маски нiтрохи не шкодили зоровi. Я так само чiтко розрiзняв усе довкола, як i без неї.
Спершу я не повiрив власним очам, коли прочитав назву станцiї. Проте жодних сумнiвiв бути не могло. Я був зовсiм по iнший бiк вiд свого автобуса. До призначеного часу зустрiчi залишались лiченi хвилини. Про вчасне повернення годi було й думати. Мене почнуть розшукувати. Будуть прочiсувати лiс, хвилюватись, гукати. Потiм, розсердившись, поїдуть, згадуючи мене не найкращими словами...
З гiркоти менi захотiлося пожбурити на рейки свiй газетний пакунок з бiлими грибами, але тут я помiтив самотню постать мiлiцiонера, що походжав по платформi.
В мене з'явилась надiя. Я поспiшив до нього. Вiн ввiчливо козирнув, але дещо недовiрливо оглянув мою маску, змiряв швидким поглядом пакунок з грибами i трохи вiдступив назад.
- Допоможiть менi, товаришу мiлiцiонер! - почав я зразу по-дiловому, не гаючи часу.
- А що сталося?
- На п'ятдесят восьмому кiлометрi стоїть автобус Академiї наук. Ми проводимо винятково важливi для держави (я не скупився на гiперболи) дослiди по посиленню нiчного зору людини. Я один iз таких пiддослiдних кроликiв. Але я заблукав у лiсi i вийшов не до п'ятдесят восьмого кiлометра, а на вашу станцiю. Я мушу бути там. По мене кинуться. Почнуть шукати. Десятки людей хвилюватимуться. Допоможiть менi дiстатися до п'ятдесят восьмого кiлометра.
- Але ж туди кiлометрiв з п'ятнадцять, якщо не бiльше.
- Ось тому я й прошу вас допомогти менi!
- Та як же я допоможу, коли перебуваю на посту на цiй платформi. На чому я вас довезу, громадянине? Найближчий поїзд через пiвтори години, та й зупиняється вiн осторонь п'ятдесят восьмого. Години двi з половиною або й три доведеться затратити.
- Так довго я чекати не можу. А чи не можна якої-небудь попутної машини зупинити?
- Спробуйте. Я допоможу. Але ж туди рiдко хто їздить уночi. Це ж убiк вiд основного шосе. Не знаю, як вам i допомогти.
Ми помовчали.
- А ви що, таки справдi можете вночi бачити? - поцiкавився мiлiцiонер.
- Так, ось гриби зараз у лiсi збирав. Спецiально тiльки бiлi, - я розгорнув пакунок i простяг йому.
Вiн зазирнув у пакет, узяв одного гриба, уважно обдивився його i тоном знавця сказав:
- Зрiзаний недавно. Гарнi гриби. Тiльки як же ви в своїй чорнiй масцi можете вгледiти їх? Я ось ваших очей зовсiм не бачу.
- А я от вашi бачу. I ще дещо.
- Що саме?
- Ви правої щоки випадково не вдарили?
Мiлiцiонер мимоволi пiдняв руку i помацав свою праву щоку. Потiм сторожко подивився на мене.
- Звiдки ви знаєте? Ви що, вчора були присутнi при цьому? Так i скажiть, i нiчого цирк влаштовувати. Тверезий, здається.
- При чому я був присутнiй?
- Вчора менi довелося тут хулiганiв угамовувати. Трьох у вiддiлення доправив. Ну, трохи й менi перепало. Але ж зовнi нiчого нема. Адже я сьогоднi уважно дивився в дзеркало.
- Зовнi нiчого не видно, а я бачу, як ваша права щока свiтиться сильнiше за лiву. Iнфрачервонi променi. Температура щоки на сотi частки градуса пiдвищена. Жоден термометр не розрiзнить, а я бачу. Я й судини пiд шкiрою бачу. Як у жилках пульсує кров. Кожну жилку бачу.
- Здорово! - у захватi вигукнув мiлiцiонер. - А чого ж ви маски не скинете?
- Не можна. Очi можуть ослiпнути вiд свiтла електричних ламп.
- Що ж, тепер усе життя так i ходитимете в цiй масцi?
- Нi. Години через три-чотири препарат перестане дiяти i маску можна скинути. Нам спецiальний препарат дають на час дослiду. Вiдтак знову бачиш, як усi люди.
- I кожна людина так може бачити з вашим препаратом?
- Кожна.
- Здорово! - знову вигукнув мiлiцiонер. - А чому ж вас не супроводжують, коли дослiд такий важливий?
Видно було, що його зацiкавила незвичайна наукова розмова з самотнiм нiчним перехожим.
- На перших дослiдах супроводжували. А зараз провадиться серiя завершальних експериментiв. Оператори повиннi дiяти самостiйно. Без супровiдникiв.
- А хто винайшов цей препарат?
- Академiк Кащеєв Євген Олександрович. Не чули про такого? Доволi суворий чоловiк. Вiн зараз на п'ятдесят восьмому кiлометрi в автобусi сидить. На мене чекає. Решта операторiв, певно, повернулась.
- Як же ви заблукали?
Мiлiцiонеровi очевидячки подобалась перспектива скоротати чергування в цiкавiй розмовi. Але в мене було зовсiм iнше на метi - за всяку цiну повернутись до свого автобуса. Тому я не став далi вiдповiдати на його запитання i сам перейшов у наступ.
- Як я заблукав - це довга iсторiя. А от ви менi краще скажiть, чи далеко ваше вiддiлення вiд станцiї?
- Он за тим будинком. Зовсiм поряд. А що?
Я вже звик i не звертав на те, що тепле повiтря, яке виходило з рота людини пiд час розмови, здавалося вогняним смолоскипом, як у вiдомому цирковому фокусi, коли з рота видувають запалений спирт. Пiсля кожної фрази смолоскип поволi згасав, холонув i розчинявся в нiчному повiтрi, пiдiймаючись угору.
- Чи не могли б ви вiдвести мене у вiддiлення?
- Вперше за все своє життя бачу людину, яка сама проситься, щоб її вiдвели у вiддiлення. Можу, звичайно, але навiщо це вам?
