Чотирьох крихiтних бiлих звiренят ми принесли в селище i помiстили в загородки, обнесенi з усiх сторiн сплетеними гiлками колючого чагарника лиху - єдиної рослини, якої бiлi звiрi не їли i, як я з'ясував, до якої намагалися навiть не наближатися. Одне звiреня я годував корою з дерев i листям, другому до рослинної їжi додавав м'ясо, третьому давав лише м'ясо, а в загородку до четвертого, якого теж годував м'ясом, помiстив ще й величезну сульгiпу.
Першого ж дня воно спробувало напасти на неї, але подолати її не змогло. Вночi воно двiчi нападало на неї, неодмiнно пiдкрадаючись ззаду, але обидва рази сульгiпi пощастило вивернутися. Втроє бiльша за нього, вона бiгала по загородцi, силкуючись вискочити з неї, врятуватися вiд страшного сусiда, якого могла б звалити одним ударом лапи. До ранку сульгiпа знесилилась i зголоднiла. Мабуть, втомилося i бiле звiреня. Воно згорнулося в кутку i, здавалося, спало. Насторожено поглядаючи на нього, сульгiпа пiдкралася до кормушки. Запах їжi дражнив її i примушував забути про небезпеку. Але тiльки-но сульгiпа дозволила собi захопитися їжею, до неї майнула бiла блискавка. За одну мить усе скiнчилось.
Наступного дня ми впустили у загородку ще двi сульгiпи. З ними звiр упорався набагато швидше й помiтно додав у зростi й вазi. Тепер вiн був уже бiльшим за будь-яку сульгiпу.
За цей же час контрольнi звiренята, рахуючи й того, якому давали м'ясо, але не дозволяли полювати, росли дуже повiльно, не швидше за дитинчат сульгiпи.
Можна було вважати з'ясованим, що бiлий звiр збiльшується в розмiрах не поступово, а стрибками, етапами, i цi етапи пов'язанi не просто з одержанням їжi, а з певною їжею i певним способом її добування.
Чому найбiльш ласою частиною є для них потилиця жертви? Можливо, саме там є речовина, що прискорює їхнє зростання, дає додаткову енергiю?
Лишалося провести заключнi дослiди - визначити, яка саме речовина, що є в потиличнiй частинi, стимулює рiст бiлого звiра. Я здогадувався, що то за речовина. Та чи вистачить у мене часу i сил, щоб пiдтвердити свiй здогад?"
Семеновi захотiлося уявити, яким був учений, що залишив цi записи. Вiн почав лiпити в уявi його портрет з уривкiв спогадiв, iз забутих, загублених, розкиданих по закутках пам'ятi деталей iнших портретiв. Лоб - широкий, з залисинами... Густi брови... Прямий нiс з чiтко вирiзьбленими нiздрями... Але до таких нiздрiв не пiдходить такий нiс... Спершу Семен замiнив нiздрi на меншi... Тепер нiс не пасував до лоба. Тодi вiн змiнив форму носа, зробив його з горбочком, а нiздрi взяв попереднi. Для гармонiї довелося пiдвищити лоб... Так обличчя мало бiльш природний вигляд.
Семен робив у своїй пам'ятi пiдстановки i перестановки, як кримiналiсти роблять це на фотороботi. Старанно вибрав губи - твердi, рiвно окресленi й трохи примхливi... Чому примхливi? Чому вони з'явились у цього вченого, що втратив усе в пошуках iстини, в розкриттi таємницi? Губи були не просто знайомi Семеновi, а дуже, дуже знайомi. Вiн бачив їх тисячi разiв. Такi губи були у батька, тiльки вигинались вони м'якше i спокiйнiше. Такi губи вiн бачив, коли дивився на себе в дзеркало, але в них не було примхливостi. Майже не було...
Час зiзнатися собi - вiн знову згадує Євгена, губи брата...
Семен збагнув, що пам'ять тiшиться, жартує над ним. Вiн лiпить портрет, нiби пiдкоряючись логiцi записок, а насправдi згадує людину, перед якою схиляв голову i якiй заздрив з дитинства. Фоторобот, що ожив у його пам'ятi, був зручний - безвiдмовно корився бажанням, а вони розпоряджалися пам'яттю по-своєму.
"Ну що вдiєш, - сказав собi Семен, - Євген i справдi схожий на цього вченого..."
З глибини пам'ятi повiльно випливло знайоме обличчя гордовитого красеня, натхненне обличчя людини, яка спалювала себе в гонитвi за успiхом. Воно затулило фоторобот, але не злилося з ним.
Отже, мiж цим обличчям i записами нема повної гармонiї, людина з таким обличчям не буде поводитись так, як автор записiв. Справдi, мiж ним i Євгеном була подiбнiсть, та, певно, була й рiзниця.
В чому вона полягає?
Брат такий самий одержимий. Проте його одержимiсть розподiлялась дещо iнакше. Бiльша частина її витрачалася на висунення гiпотези, менша - на перевiрку її. Євген поспiшав, завжди поспiшав. I скорiше за iнших досягав успiху. Закономiрно.
Закономiрно? А Валя? М'якi губи з глибоким жолобком, який опускався до них вiд носа, гладенько зачесане пухнасте русяве волосся, налитi яблука колiн. Усi молодшi брати закохуються в дiвчат, яких люблять обожнюванi старшi брати. Може, через те, що вони захоплюються i вибором старших.
Чому вiн завжди згадує Валю? Чому вона втручається у всi його думки, вносить емоцiйну неврiвноваженiсть у його логiчнi настрої, не дає бути холодно об'єктивним, неупередженим, утруднює пошуки iстини?
А iстина полягає в тому... В чому ж? Вiн знову втратив нитку роздумiв... Треба повернутися назад, до того мiсця, коли вiн подумав про Валю. Про що вiн думав тодi?
Про рiзницю мiж Євгеном i автором записiв. Вона полягає в тому, що Євгенова одержимiсть мала iнший напрямок. Звiдти й треба починати пошуки iстини.
Шукати iстину зараз? Визначати подiбнiсть i рiзницю мiж жителями рiзних планет, рiзних цивiлiзацiй? Теж знайшов вiдповiдний час.
Та чи є вiдповiдний час для пошукiв iстини?
Запис п'ятий
"Бiлi звiрi розмножуються з швидкiстю, яка просто лякає. Вже нiхто з нас не наважується виходити за огорожу укрiплення.
Бiлi звiрi знищили запаси продуктiв, навiть тi, що були схованi в глибоких пiдземеллях. Як вони туди дiстаються, лишається загадкою, її нiхто не наважується розгадувати, бо тi, хто спускається в пiдземелля, рiдко повертаються назад.
Гинуть дерева з обгризеною корою, хутко зникають лiси. Про рейди проти бiлих звiрiв нiчого й думати. В останньому рейдi брало участь вiсiмсот ополченцiв, а лишилося в живих п'ятеро. Вони розповiдали, як котилися на них живi вали з червонуватими очима, що горiли жагою i люттю. Вони вбивали десятки звiрiв - на їхньому мiсцi з'являлися сотнi, вбивали сотнi - з'являлися тисячi. Незлiченнi бiлi зграї пожирали лiси, посiви, вбитих родичiв, живих i мертвих мисливцiв.
Наше укрiплення - одне з останнiх у провiнцiї. Серед солдатiв почалися заворушення. Доводиться вдаватися до найжорсткiших заходiв, щоб утримати їх вiд дезертирства.
Я тримався з останнiх сил, змушував себе не спати. Тiльки-но дрiмота хоч на кiлька хвилин склеплювала мої набряклi важкi повiки, менi вчувався писк. Вiн летiв у мене, мов спис - гострий, пронизливий, проникаючи розпеченим вiстрям у мозок. Вiд жаху перед ним я ладен був тiкати куди завгодно. Смерть уже не лякала мене, а уявлялась бажаним порятунком. Я ладен був умерти, але пiсля того, як поставлю заключний дослiд. Необхiднiсть його була останнiм якорем життя.
Ми згодували потиличну частину свiжої тушi одному iз звiренят. Потрiбна була ще доба, щоб остаточно пересвiдчитись у своїх припущеннях.
