— Піймав! Піймав! Тримай промінь, Павлику! Тримай! Пливу точно на норд-ост! До мене! До мене, товариші!
І звідусіль — з півночі, з заходу, з півдня — линули радісні вигуки, захоплені крики.
— Пливу за тобою, Марате! — долинав голос Цоя.
— Зараз будемо біля тебе, бічо… голубчику! — схвильовано кричав зоолог.
— Тримайся, Павлику! Тримайсь, хлопчику! — говорив комісар Сьомін. — Сюди, сюди, Матвєєв! Ось я!
Немов рій зірок, які зірвалися з темного неба, неслися до Павлика з усіх боків вогники ліхтарів. Павлик опустив занімілу руку з пістолетом і лише повертав шолом з ліхтарем на всі румби, наче маяк, привертаючи до себе вогники друзів, що поспішали. Вогники росли, збільшувалися і враз завертілися навколо Павлика, засліплюючії його, заповнюючи всю навколишню темряву.
Рій зірок налетів, немов вихор. В одну мить десятки рук підхопили позбавлені ознак життя тіла Скворешні і Павлика, і за хвилину загін стрімко нісся у відкритий океан, до підводного човна «Піонер», який завмер у чеканні.
Старший лейтенант Богров натис кнопку на центральному щиті управління й повернув невеликий штурвал із стрілкою на кілька ділень вправо.
«Піонер» трохи підняв ніс і кинувся по похилій лінії вперед, швидко набираючи висоту. На глибині трьохсот метрів він вирівнявся і продовжував іти на південь.
— Так добре, Іване Степановичу? — спитав старший лейтенант.
— Чудово! Абсолютно все видно, — застудженим тенорком задоволено відповів океанограф, не зводячи короткозорих примружених очей з купола екрана.
На куполі повільно проносилися величезні темні маси. Одні з них заповнювали великі простори на поверхні океану, інші, трохи менші, глибоко опускали вниз свої підводні частини. Іноді здавалося, що вони ось-ось зачеплять ними горбату спину підводного човна, але «Піонер» спокійно й упевнено проходив під ними, лише коли-не-коли нахиляючи ніс і потім знову вирівнюючись на заданій йому глибині в триста метрів.
Відкинувши голову, океанограф спитав:
— На якій ми точно широті, Олександре Леонідовичу?
— П'ятдесят вісім градусів сорок мінут південної широти і вісімдесят градусів західної довготи від Грінвіча, — відповів старший лейтенант.
— Яка безліч айсбергів!
— Тут уже зима, Іване Степановичу.
— Так, звичайно… Але для початку зими їх все-таки занадто багато. Всього лише десяте липня.
Настала мовчанка. За кілька хвилин вона була порушена появою зоолога й Павлика.
— Будь ласка, Арсене Давидовичу!
— Ага! Айсберги! Це цікаво! — вигукнув зоолог, глянувши на екран.
— Тут вони мають зовсім інший вигляд… — зауважив Павлик. — Коли ми на «Діогені» зустрілися з айсбергом, я встиг його розгледіти. Він був значно вищий від «Діогена» і весь виблискував. І немов вирізьблений весь, в прикрасах…
— Нічого дивного, — промовив Шелавін, — тоді ти бачив верхню, надводну частину, а зараз перед нами підводні частини айсбергів. Надводну частину руйнують сонячні промені, теплі вітри, дощі, а підводна більше зберігається, на неї діють лише теплі течії. Вона далеко більша від надводної частини. В п'ять-шість, а іноді і в сім разів більша… Ось тільки що «Піонер» нахилився і пірнув глибше, щоб обійти одну таку підводну частину айсберга. Адже «Піонер» іде на глибині трьохсот метрів! Виходить, цей айсберг занурений нижньою частиною у воду більше ніж на триста метрів. А його надводна частина, отже, підноситься над поверхнею океану більше, ніж на п'ятдесят метрів. Таким чином, загальна висота айсберга дорівнює, мабуть, чотирьомстам метрам. От яка висота! Всього на двадцять метрів нижче від Палацу Рад у Москві! А Палац Рад — найвищий будинок у світі. А чи знаєте ви, дозвольте вас спитати, юначе, що трапляються айсберги заввишки до шестисот-семисот метрів?
— Ой-ой-ой! — жахнувся Павлик. — Сімсот метрів! Невже море замерзає на таку глибину?
Океанограф навіть крекнув від здивування і відірвав погляд від екрана. Потім з досадою знизав плечима й знову підвів очі на купол.
— Як можна припускати такі дурниці, дозвольте вас спитати?! Щоб море промерзало на сімсот метрів! У найлютіші зими море покривається кригою, яка до літа досягає товщини не більше як три-чотири метри. Крім того, під час танення морський лід дає солонувату воду, а айсберги складаються з прісного льоду. Ясно, що вони утворюються не з морської води, а з прісної. А така вода буває тільки на поверхні землі. Виходить, і айсберги утворюються на землі…
— Як же… як же вони тут?.. — дивувався Павлик. — Як же вони опинилися в морі?
— Чи чули ви хоч що-небудь про льодовики, дозвольте вас спитати? — запально вигукнув океанограф, якого, очевидно, дратували занадто, на його, думку, наївні, «безграмотні» запитання Павлика. — Чого вас учать там, у ваших гімназіях і коледжах?
— Та я знаю… трохи… — несміло відповів Павлик. — Льодовики — це такі льодові потоки на високих горах, де дуже холодно. Вони сповзають униз, де тепліше… Ну, і там тануть і дають початок багатьом річкам.
Розділ ХІІІ
СКРОМНІ РОЗРАХУНКИ
— Льодові потоки… гм… льодові потоки… — бурчав океанограф. — Ну, гаразд, хай потоки! А в північних і в південних полярних областях лід покриває не тільки вершини високих гір, але й вся земля буває цілком покрита ним. Він так і зветься «материковим льодом». Майже вся Гренландія, найбільший острів у світі, площею в два мільйони сто тисяч квадратних кілометрів, покрита, за винятком вузької смуги південної частини узбережжя, материковм льодом. Із року в рік, століття за століттям на його поверхні накопичувався сніг, який поступово під власною вагою перетворювався в лід. Цей лід наростав усе вище й вище, і тепер на Гренландії лежить льодовий щит завтовшки в два кілометри, а в деяких місцях навіть більше! Приблизно те ж саме спостерігається й на південному полярному, Антарктичному, материку. Від цих материкових льодів відокремлюються льодовикові язики, які спускаються до моря, ковзають спочатку по його дну і нарешті, коли дійдуть до глибоких місць, спливають. Вітер і хвилі розхитують їх, діє і власна вага, і настає момент, коли кінець льодовикового язика відламується у вигляді льодяної гори й пливе в море. Ось якщо ми підійдемо до берега материка, нам, може, пощастить побачити це явище… Олександре Леонідовичу, як далеко ми спустимося на південь?
— Як накаже капітан, — почулась непевна відповідь.
У цей момент в рубку ввійшов капітан. Він мовчки, кивком голови, привітався з усіма, швидко пройшов у радіорубку й зачинив за собою двері.
— Радіограми з Політуправління ще немає? — задав він Плетньову своє звичайне в останні дні запитання.
– Єсть, товаришу командир. Тільки що прийняв, — сказав Плетньов, подаючи капітанові аркуш, цілком заповнений рядками цифр.
— Нарешті… — промовив капітан півголосом, склав аркуш, заховав його у внутрішню кишеню й вийшов з радіорубки в центральний пост. Тут він підійшов до зоолога й спитав його: — Значить, завтра о восьмій годині ваша перша станція в цих водах?
— Так, капітане.
— Скільки чоловік?
— Я, Іван Степанович, Сідлєр, Цой і Павлик… Всього п'ять чоловік.
— Гаразд, Олександре Леонідовичу, — звернувся капітан до старшого лейтенанта, — завтра зранку ваша вахта?
— Так точно, товаришу командир!
— Випустіть партію в складі п'яти чоловік, названих Арсеном Давидовичем. Крейсируйте навколо них по радіусу кілометрів у п'ятдесят… Більше нікого не випускати.
— Слухаю, товаришу командир!
Капітан повернувся й вийшов у коридор. У розчинені на хвилину двері ввірвалися приглушені, в шаленому темпі звуки лезгінки.
— Уже! Скоро почнеться! — закричав Павлик, плескаючи в долоні. Ходімо швидше в червоний куток! У червоний куток! І голосним шепотом, наче під найсуворішим секретом, повідомив: — Сьогодні ввечері команда зустрічає Скворешню. Скворешня виписується з госпіталю!
Увійшовши в свою каюту, капітан замкнув за собою двері, сів за письмовий стіл і дістав з його потайного ящика книгу шифрів. Він довго переводив рядки цифр радіограми в літери й слова. Дійшовши до кінця, з виразом досади відкинувся на спинку крісла, подумав і знову нахилився над столом, читаючи тепер радіограму повністю, уже не відриваючись:
