— Невже? — розгубившись, спитав Павлик. — А я не знав… Навіщо ж це потрібно капітанові?
— Ну як ти не розумієш, Павлику! Адже ж на нашому підводному човні є багато секретного: і те, як він збудований і як озброєний. Уяви собі, що ти докладно опишеш що-небудь з цих секретів у своєму щоденнику. Ти можеш загубити свій зошит або його вкрадуть у тебе, і якими-небудь шляхами він попаде до рук ворога… Ти ж знаєш, що ворог завжди і скрізь стежить за нами, за всім, що робиться в нашій країні: за нашими збройними силами, за нашою Радянською Армією і Флотом, за заводами й фабриками, які виробляють для них зброю та бойове спорядження. Капіталісти завжди мріють, як би напасти на нашу країну зненацька, знищити наших оборонців — Радянську Армію і Флот, відібрати наші землі, фабрики та заводи, посадовити нам на шию капіталістів і поміщиків, щоб весь радянський народ працював на них, щоб знову повернулися в нашу прекрасну країну злидні, безробіття, голод, холод, приниження, рабство… Треба завжди пам'ятати про це, Павлику. Треба завжди пам'ятати, що ми оточені ворогами.
Павлик ніколи не бачив свого друга таким схвильованим. Цой швидко ходив по тісній каюті, його очі палали, завжди пригладжене волосся розкуйовдилося. Павлик сидів тихо, уважно слухаючи.
— Ці вороги, — продовжував Цой, — підсилають до нас шпигунів, щоб вивідати секрети нашого озброєння. Вони шукають і підкуплюють різних мерзотників та зрадників, щоб при нагоді, особливо під час війни, ті висаджували в повітря у нас заводи й фабрики, мости й електростанції, руйнували залізниці, викрадали наші плани оборони та плани наших фортець, креслення найкращих літаків, гармат, броненосців, підводних човнів.
— Я нічого не буду записувати про «Піонера», Цой! — закричав Павлик, зіскочивши з стільця. — Нічого! Нічого!
Даю тобі слово честі! І я сам покажу свій зошит капітанові. Хай дивиться.
— Треба бути дуже уважним, Павлику, — сказав Цой, втомлено опускаючись на стілець. — Треба не тільки самому бути обережним у своїх вчинках, але й дуже уважно придивлятися до того, що діється навколо тебе, до того, що роблять інші люди біля тебе. Коли ти помічаєш, що людина чинить що-небудь дивне, незрозуміле або недозволене, — скажімо, фотографує щось біля нашої фортеці, підозріло возиться або довго вештається, немов безцільно, коло залізничного мосту, який охороняється вартовими, або, крадучись, виносить які-небудь папери з військової установи, які-небудь дивні, незвичайні речі, припустімо, з нашого підводного човна, — насторожися, Павлику! Стеж! Непомітно, обережно спостерігай! Якщо не можеш сам зрозуміти, порадься з ким-небудь із дорослих, з надійною, більш досвідченою людиною. Коли вже справа явно непевна, може навіть явно небезпечна, йди зараз же до начальника і розкажи…
Цой замовк. Павлик теж помовчав, потім тихо і невпевнено сказав:
— Цой, може, краще зовсім не вести щоденник… тут, на підводному човні?
— Ні, чому ж? — знизав плечима Цой. — Це тобі корисно буде, але записуй тільки те, що не може зробити твій щоденник небезпечним або шкідливим для нашої країни. А втім, капітан прогляне й викреслить те, що не годиться… А такі, наприклад, речі, — посміхнувся Цой, — як наші пригоди на дні океану або, скажімо, твоя суперечка з Горєловим із-за ящичка, записуй, скільки хочеш… До речі, — продовжував він посміхаючись, — який він з себе, цей ящичок?
— Ящичок? — перепитав Павлик, відриваючись від якихось своїх думок. — Ну, який він?.. Ну, схожий, знаєш, на кубик з ребрами приблизно в десять сантиметрів, дуже важкий… Я його насилу держав у руці.
— Чому ж він такий важкий? Павлик здивовано подивився на Цоя.
— Не знаю… Федір Михайлович говорив, що звичайно в цьому ящику лежать запасні частини від його друкарської машинки.
Павлик замислився на хвилину.
— А втім, коли я його тримав у руках, він був з якимсь приладдям для біологічних екскурсій. Так мені пояснив Федір Михайлович.
Якась неясна тривога все виразніше відбивалась на обличчі Павлика.
— Яке ж це може бути приладдя для біологічних екскурсій? — питав далі Цой. — Ти теж береш участь в таких екскурсіях і повинен знати, що ми звичайно беремо з собою. Я, наприклад, не розумію, про яке приладдя Федір Михайлович тобі говорив… Ну, що ми беремо з собою в таких випадках? Пружинний сачок — він великий, його не заховаєш, та й не треба ховати, він завжди мусить бути під рукою. Ніж, долото, пінцет… Ну, що ще? Затискачі, скальпель? Ті речі тільки мені потрібні або Арсену Давидовичу… Що ж могло бути ще сховане в цьому ящичку?
Занепокоєння Павлика переростало уже в явне хвилювання,
— Я не знаю, Цой, — пробурмотів він. — Я теж не розумію… мені… мені так говорив Федір Михайлович.
— Федір Михайлович? — поволі повторив Цой. — Та-а-ак… Чому ж він на тебе раптом так сильно розсердився? Ніби до цього часу він до тебе гарно ставився. Ви навіть завжди були в дружніх стосунках. Правда?
— Так! — трохи пожвавішав Павлнк. — Він пояснював мені машини, часто жартував зі мною. Тільки один раз до цього випадку він наче розсердився на мене. Але це просто непорозуміння. І це було давно, ще в Саргассовому морі…
— Розсердився?! — перепитав Цой. — За що?
— Ну, я ж кажу тобі, Цой, що це було непорозуміння. Він помилився.
— Гаразд, хай помилився, — нетерпляче говорив Цой. — Але в чому полягало це непорозуміння? Що тоді сталося між вами? Та кажи ж, кажи!
— Ну, я не знаю, Цой… — відповів Павлик, розгубившись від цього потоку квапливих запитань. — Я не розумію, чому ти так розхвилювався? Я знайшов біля дверей його каюти клаптик якоїсь записки. Я глянув, щоб прочитати, що там написано, а він підійшов до мене, відняв папірець і так злобно подивився на мене, що навіть страшно зробилося…
— Ну! Ну! А в записці що було?
— Не пам'ятаю, Цой… Якісь окремі слова… Та це ж був уривок.
— А все-таки, — наполягав Цой, — ну хоч би окремі слова Пригадай… ну, прошу, постарайся!
Видно було, що Павлик з усіх сил напружує свою пам'ять.
— Там було… — поволі, насилу згадував він. — Там були якісь градуси… широта й довгота… І ще… Як це зветься?.. Це таке слово… — Павлик потер чоло, на хвилину закрив очі. — Починається на «Т»… ні, на «К»… важке таке слово… Мені його потім пояснив Федір Михайлович. Ми з ним потім помирилися — це, як виявилось, був зовсім не його папірчик. Він вибачився й повів мене показувати та пояснювати машини, і я його спитав, що означає це слово…
— Ну, добре. Що ж він тобі пояснив?
— Ага, згадав! — радісно вигукнув Павлик. — Це такі… такі цифри… коли встановлюється положення якої-небудь точки в географії або морській справі…
— Координати?! — закричав Цой, ледве не підскочивши на стільці. — Координати?!
— Так, так! Координати! — І тут же, немов це слово враз розкрило закриті шлюзи його пам'яті, Павлик швидко продовжував: — І ще там було написано: двадцять шосте травня, вісімнадцять годин, потім Саргассове море і ще, здається, щось про гідроплан… От… і наче більш нічого.
Цой непорушно сидів, втупивши очі в одну точку. Вилиці його якось дивно загострилися і випиналися ще більше, ніж завжди. Павлик злякано дивився на нього. Він ніколи не бачив у Цоя такого обличчя і тепер мовчав, не знаючи, що сказати.
– І більше нічого, — немов про себе пробурмотів Цой, ледве ворушачи губами. — Більше нічого… Так, двадцять шосте травня…
— Я добре пам'ятаю це число, Цой, — тихо сказав Павлик, щоб хоч розмовою відвернути свого друга від якихось важких думок. — Це день народження батька. І якраз у цей день я з черепахою заплутався у водоростях. Потім ця іспанська каравела, спрут і кашалот…
Коли він замовк, Цой поволі повернувся до нього із закам'янілим обличчям.
— Ти більше нічого не пам'ятаєш, Павлику? — тихо спитав Цой. — Більше нічого з того, що сталося в цей день? Двадцять шостого травня?
Павлик запитально підвів очі на Цоя.
— А бомбардування забув? — так само тихо, чужим голосом говорив Цой. — Забув, що якраз двадцять шостого травня хтось бомбардував стоянку нашого «Піонера»?
