Вони стояли на видовжених тулубах, без ніг, з ледве окресленими під грудьми руками — примітивні й могутні, мовчазні й грізні, — і пильно дивилися вперед, у безмежні простори океану, через голови пігмеїв, що зненацька з'явилися звідти. Між цими виструнченими, наче на варті, гігантами валялося багато фігур, уже повалених океаном; величезні циліндри, що колись прикрашали їхні голови, позлітали з них і лежали осторонь.
— Рапа-Нуї… — бурмотів океанограф. — Рапа-Нуї… Стародавній Вайгу… Значить, правда: його затопив океан… Дивись, Павлику! Дивись! Запам'ятай це назавжди…
Довго стояли вони мовчки перед кам'яними гігантами. Нарешті Шелавін, наче прокинувшись, зітхнув і сказав:
— Треба йти далі, Павлику. Ми ще зустрінемо їх немало. Нам треба закінчити обслідування острова.
Кинувши останній довгий погляд на підводних вартових гори, Шелавін запустив гвинт і поплив далі на південь. Павлик рушив услід за ним. Після тривалого мовчання він спитав океанографа:
— Чому ви сказали, Іване Степановичу, «острова»? Хіба це не просто підводна гора?
— А де ж ти бачив підводну гору з затонулими на ній човнами, ножами, списами й, нарешті, з такими спорудами, як ці тераси й колосальні статуї? Га?.. Дозвольте вас спитати, юначе?
— Ну що ж? — набравшись духу, заперечив Павлик. — Ви ж нам якось розповідали на гуртку про острови й навіть материки, що опустилися в море! Може, й тут сталося те саме?
— Гм, гм… — зам'явся океанограф. — Так… Звичайно, буває… Почасти ти маєш рацію, але тільки почасти. Адже можуть бути випадки, коли острів чи материк поступово або відразу, але лише частково покривається наступаючим океаном. Здається, про ці трансгресії океану я теж вам говорив? Очевидно, і тут стався такий самий випадок… А що це таке? — раптом обірвавши себе, показав рукою Шелавін на велику темну пляму, що виділялась на схилі в підводних сутінках.
— Вхід в печеру або грот, можу сказати напевно, — не замислюючись, відповів Павлик, який вважав себе в цих питаннях досить досвідченою людиною.
– І, мабуть, у дуже велику печеру, — додав океанограф. — Треба подивитись!
Павлик першим вплив у печеру. Виявилось, що вона дійсно була величезних розмірів, а базальтові стіни та склепіння свідчили про її вулканічне походження. Можливо, що в далекі геологічні епохи через це жерло або боковий хід виливалась із надр землі розплавлена лава. Печера була дуже висока, широка й тягнулась далеко в глиб гори. Її дно було вкрите мулом, в якому серед незліченних черепашок копошилась сила-силенна голкошкірих та кишечнопорожнинних; стіни, уламки скель і горби застиглої лави заросли фестонами, завісами, ковдрами вапнякових водоростей.
Нашвидку обдивившись печеру, Шелавін і Павлик відчули втому й голод. Вирішено було зробити привал, відпочити й поїсти. Обидва сіли на невеликий уламок скелі й заходилися коло термосів. Зробивши кілька ковтків гарячого какао, Павлик відновив перервану розмову.
– Іване Степановичу, якщо ми не на звичайній підводній горі, то що ж це за острів?
— Це острів Рапа-Нуї. Таємничий, загадковий острів, що завдав і до цього часу ще завдає багато клопоту й мук географам, етнографам та історикам культури всього цивілізованого світу. Чи чув ти що-небудь про цей острів?
— Рапа-Нуї?.. Ні, — признався Павлик, — вперше чую.
— Гм… Нічого казати! Знавець! Але, може, ти знаєш його під назвою Вайгу, як його інколи називають?
— Н-ні, Іване Степановичу, — відповів Павлик, відчуваючи вже деяку ніяковість. — І Вайгу щось не знаю.
— Не розумію. Абсолютно не розумію. Чого вас тільки вчили в цих ваших славнозвісних гімназіях, чи, як їх там… коледжах, чи що!
— Коледж святого Патрика, Іване Степановичу, в Квебеку.
— Не святого Патрика, — обурився нарешті океанограф, — а святого неуцтва!.. Ось що! Святого неуцтва! Не знати нічого і навіть не чути про острів Рапа-Нуї, або Вайгу, або Пасхи! Це неймовірно!
— Пасхи? Острів святої Пасхи? — пожвавішав Павлик. — Я щось пригадую… Так, так, я пригадую… Це малесенький острів серед Тихого океану. Його відкрив Девіс у тисяча шістсот вісімдесят сьомому році, потім адмірал Роггевен — в тисяча сімсот двадцять другому році. І острів населяли тоді язичники, ідолопоклонники, але потім туди приїхали якісь монахи й навернули їх до християнства. Ось і все, що нам розповів про острів Пасхи учитель географії в коледжі.
– Ідіот, обов'язком якого було перетворювати дітей в таких ідіотів, як і він сам! Як добре, Павлику, що ти вирвався з цієї фабрики неуків, тупиць та ханж! Вступиш до нашої радянської школи, — і весь світ розкриється перед тобою в усій своїй красі та правді! Адже тобі не розповіли в коледжі найцікавішого про цей надзвичайний острів! Малесенький острівець, який за годину ходьби можна пересікти з одного кінця в другий! Самотній клаптик землі, загублений серед безмежного океану, відокремлений чотирма тисячами кілометрів від Південної Америки й таким же приблизно віддаленням від найближчих островів Полінезії. І ось цей незначний острівець являє собою справжній клубок наукових загадок і таємниць! Ти подумай тільки, Павлику: серед усієї Полінезії, між усіма її численними островами й племенами, тільки тут, у цього маленького народу, що населяв Рапа-Нуї, розвинулась і розквітла письменність! На тих самих кохау ронго-ронго — довгих червонуватокоричневих дощечках, які ми тільки що знайшли в каное й тримали в руках! Мало того! Ці дерев'яні таблиці з письменами стародавніх рапануйців до цього часу не прочитані, не розкриті жодним ученим цивілізованого світу.
Шелавін замовк і ковтнув кілька раз какао з термоса.
— А ці тераси, або аху, як їх називають туземці? А ці надзвичайні, дивовижні статуї? — продовжував він через хвилину. — Як міг зробити ці велетенські споруди
маленький народ, який стояв на найнижчому рівні культури? Адже деякі з цих статуй досягають двадцяти трьох метрів заввишки, мають у плечах до двох-трьох метрів, з двометровими тюрбанами на головах, важать близько двох тисяч центнерів! А таких аху на момент появи європейців нараховувалось не менше як двісті шістдесят штук, а статуй — більше п'ятисот, і всі вони своїми погрозливими обличчями обернені до океану.
— Виходить, тут колись жили інші люди? — спитав Павлик, дуже захоплений цією розповіддю.
— От-от… Щоб розгадати всі ці загадки, деякі вчені висловили саме таке припущення. Цей острів, на їхню думку, у далеку давнину був значно більших розмірів. Його населяло численне плем'я із своєрідною, досить високою культурою, набагато вищою, ніж у тих жалюгідних племен, яких застали на острові перші європейці. І ось настав час, коли стародавні рапануйці почали помічати, що їх острів повільно, але невпинно поглинається морем. Тоді вони, сповнені тривоги й неясних побоювань, звернулись до своїх богів, шукаючи у них захисту проти загрозливої стихії. Вони почали будувати при березі моря величезні тераси й ставити на них численних ідолів як стражів і охоронців рідної землі. Але океан продовжував невблаганно наступати, і даремно кам'яні боги втуплювали в нього свої погрозливі погляди. Одначе люди не втрачали надії. Гарячково продовжували вони свою працю: висікали нових ідолів, будували нові аху й споруджували на них нові й нові ряди своїх стражів та охоронців. Так продовжувалось, мабуть, багато десятків років. Можливо, поступово переконуючись в марності своїх надій і в безсиллі своїх богів, а можливо, після якого-небудь несподіваного штурму з боку океану внаслідок землетрусу, але кінець кінцем населення вдалося в паніку. Воно залишило всі роботи й, захопивши весь свій скарб, кинулось до своїх каное, щоб шукати порятунку на іншій землі. Такі переселення з острова на острів, через величезні водні простори океану, досить часто відбувалися з різних причин в історії заселення Полінезії.
А втім, деякі вчені вважають, що сучасні жителі острова Рапа-Нуї — не залишки його первісного населення, а пришельці, що насмілилися зайняти острів, який або перестав занурюватися, або почав занурюватися повільніше, непомітніше. А те, що ми відкрили сьогодні велике підводне аху із статуями, повинно остаточно довести правильність теорії про занурення острова…
