Ц а р. Краще.
Н є х о д а. Так чого ж вас так добре воспитали, а ви нас так погано? Та ще й лаєтесь? Ага, мовчиш, стара собако!
Ц а р. А, глупак...
Н є х о д а. Сам ти дурень!
Ж у р а в е л ь. Ну годі там!
Ч у б є н к о. Таж колись в історії, кажуть, теж запрягали нашого брата не раз...
Т о в ч е н и к. Но-о! Годі вам тут сторію товкти!
Л е в к о Ц а р. Я думаю, що такого ката, як наш староста Лаврін Запорожець, так, мо', ще и сторія не знала.
Т о в ч е н и к. Самі вибрали.
Н є х о д а. От каїн! Отак людей мучити в ярмах!
Ч у б є н к о. Гірше Заброди. Камінь не людина.
Величезна зграя вороння піднялась над соняшниками і затулила небо.
Чути — «кра-кра-кра!»
— Пожалійте людей, тату. Що ви робите? — Олеся підійшла до батька-старости рішуча й схвильована.
— Яких?
— Нащо ви людьми орете?
— Вони мене на це обрали.
— Як на це?
— Чого вони хотять?
— Вони не хотять ходити в ярмах!
— Нехай не ходять.
— Ну, тату!
— Я тебе питаю, чого вони хотять?
— Я не знаю.
— А ти взнай. Заступниця.
— Я вже не можу людям в очі дивитись. Вони нас ненавидять.
— А кого вони люблять?
— Тату! Що з вами?
— Я тебе питаю, що вони люблять? Заступниця!
— Вони в ярмах...
— Не хотіли ярем, треба було битися за волю.
— Не могли всі битися...
— На жаль, це так. Але будуть битися. А хто не буде — вмре.
— Тату, вони вас уб'ють.
— Знаю. Така вже моя гра. Не вони вб'ють, уб'ють німці. Не вб'ють німці, наші, повернувшись, уб'ють. Фашистський прихвостень... Жалько людей... А мені себе жалько. На мене, проклятого, повісили все зло. Староста-собака! Староста-кат! А там, дивись, сини одмовляться!
Щось постукало в двері.
— Вийди з хати.
Ввійшло до хати двоє незнайомий людей. Стемніло. Розмовляли пошепки.
У застінку били й катували людей. Чути було крики і стогін. Постріли, і падіння, і вдари об стіну. Когось виносили і викидали в яму.
Ернст фон Крауз з'явився в дверях. Він був мокрий од збудження і важко дихав. Ніби це не він катував людей, а його самого пекли огнем, і розтинали до нестями. Очі його горіли, як у хижого звіра, і тремтіли білі губи.
— Васер!..
Він почав митися холодною водою, вигукуючи по-німецьки якісь огидні лайки. Поліцаї стояли коло нього мокрі од жаху. Він сів і застогнав, майже непритомний. У нього почався сердечний припадок. Він велів покликати Заброду. Ввійшов Заброда.
— Мовчать?
— Так, клянуся, господин полковник, ваше високоблагородіє, кля нуся вам каторгою, богом, це все робота Запорожця.
— Що ти знаєш?
— Нічого не знаю.
— У... — Крауз вистрілив у Заброду, але пострілу не сталося, і він шпурнув порожній револьвер прямо в лице Заброді.
— Я не сплю ночами. Я заганяв усю поліцію. І хоч би тобі що-небудь Нічогісінько. Орють у ярмах, молотять, а хліба нема, корови пропадають, і все мовчить, і проклинає ніби Запорожця, і щось тут є, от-от-от-от!..
Фон Крауз знову спалахнув і кинувсь на Заброду.
— Я тебе повішу. Чуєш? За що я тобі дав землю? Завойовану кров'ю моїх солдатів! Свиня! Щоб тебе, паршивого куркуля, даром годувати? Гунд!
І старий катюга Ернст фон Крауз так застукав об стіну головою Заброди, що стіна затряслась.
— Клянуся, Запорожець... Запорожець... — стогнав Заброда. Ернст фонт Крауз задихався од люті.
— Фатер, заспокойся, що ти робиш? — вбіг Людвіг. Одштовхнувши Заброду, він обняв батька.
— О мій хлопчику, майн лібе кінд, — розм'як якось Крауз, — ніхто нас, німців, не розуміє, ніхто! Ай!!!
Фон Крауз увійшов до Лавріна Запорожця чистий, гарно вдягнений, з пакунком.
К р а у з. Здрастуй, Лавріне! Як твоє здоров'є?
З а п о р о ж е ц ь. Драстуйте, господин полковник.
К р а у з. Не господин, а по-українському — пане полковник.
З а п о р о ж е ц ь. Звиніть, ми люди прості, до панства, казав той, не той.
К р а у з. Як жінка? Видужує?
З а п о р о ж е ц ь. Помаленьку.
Т е т я н а. (З-за стіни). Спасибі.
К р а у з. А, фрау Тетяна... Як діти?
Т е т я н а. Ох!
З а п о р о ж е ц ь. Та хто ж їх знає? Десь...
К р а у з. Б'ються. Десь уже на Уралі.
З а п о р о ж е ц ь. На Уралі?
К р а у з. Еге. Шкода, коли б...
З а п о р о ж е ц ь. О, коли б вони були тут все було б по-другому. Вони б усім показали дорогу.
К р а у з. Я чув, один вернувсь і ховається.
З а п о р о ж е ц ь. А, балакають.
К р а у з. Жаль, хм... До чого народ зіпсовано! Все доносять. Клевещуть один на одного.
З а п о р о ж е ц ь. Від дурості.
К р а у з. Да... Дивлюсь я оце на молодь. Погана молодь пішла. Легковажна. Це тільки ми з тобою розумієм, старики. Га?
З а п о р о ж е ц ь. Та таке якесь действітельно.
К р а у з. Повна розпуста. Ну, повна розпуста. Матеріалісти.
З а п о р о ж е ц ь. Еге.
К р а у з. Ти повіриш, у нас уже є офіцери, що не вміють писать грамотно. Єдиний ідеал — нажива.
