Вони давили один одного і притискали груди і голови до дроту, і колючий дріт вгрузав у їхні чола, і кров стікала з них, і ненависть, і пристрасть.
— Тихо, тихо...
Вони говорили про Москву, і коли Заброда сказав, що Москва вже здалась, Запорожець з усієї сили ударив Заброду, кулаком у лоб так, що іскри полетіли з нього, як з труби.
— Брешеш!
— Не брешу... Сам чув по радіо... Пусти!
— Бреше ваше собаче радіо!.. Чуєш, кажи, що ти брешеш? Кажи, або я тобі зараз голову одкушу!
— Пусти!.. Ай!..
— Не пущу! Подай мені хліб! Подай мені хліб, кажу тобі!.. — хрипів Запорожець.
— Не подам... тихо...
Вони говорили то тихо й поволі, ніби нехотя, утомившись, і тоді слова виривались з їх уст, як одинокі постріли, то раптом, коли гострота антагонізму починала знову роздирати їхні гарячі душі, вони розстрілювали один одного в упор шаленими ураганами словесного вогню.
Тоді піна закипала у них на білих губах і бризки вилітали з уст і здавалися іноді іскрами, як у розлютованих драконів.
— Пусти мене!
— Пусти! Ай, ай, а!..
Часом вони з високих верховин свого двобою падали, очевидно, од великої втоми, до звичайних образ і диміли один на одного гидкими брутальними лайками.
— Пусти... твоїй матері! Пусти, не души мене... пусти, ну, жидівський батько! Злидень!
— А... Німецький пес... Лакиза німецька... Ай... Пусти!..
— Ага, просиш, гаде?.. Ось завтра повитягаємо з тебе жили. Наріжемо зірок з твоєї клятої шкіри.
— Ріжте, чорт вашу душу бери.
— Сам буду різати. Чуєш? Упаду перед офіцером на коліна, випрошу. Сам!..
— Слухай, ворогу мій. Ти ж людина. Подумай...
— Ці самі слова я тобі теж колись говорив, коли ти виселяв мене до Сибіру.
— То була наша внутрішня справа. А зараз Батьківщина гине, Україна!
— А що мені Батьківщина?
— Батьківщина — все!
— Га? Все? Я все віддам, аби помститись на тобі за свою образу!
— О, самогубець клятий!
— Я жертва класової боротьби. Я в'язень!
— Якщо ти людина, а не диявол, то мусиш знати, що часом в'язні й судді повинні битись поруч, коли Батьківщина гине!
— Хай гине, хай!
— Слухай, нечиста сило, невже тебе породила земля наша? — Запорожець відштовхнув Заброду.
— Що ж ви наробили, німецькі запроданці? — сказав Запорожець коли Заброда підвівся і знову підійшов до нього. — Звідки ви налетіли, чорні круки? Чуєш, темна сило? Все одно ж пропаде ваш Гітлер. Дарма що я загину, не страшно мені смерті. Чуєш? Та страшно мені, коли подумаю, де ж погниють кості обдурених Гітлером бідних селюків наших? У яких Африках, в яких Скандінавіях? У яких пісках та в чиїх морях?
— У Сибіру, — глухо промовив Заброда і схопив Лавріна за руку.
— У... Пусти, не крути руку, німецький раб!
— Хто раб? Я раб?
— Ти... А ти думав, хто ти?
— Я...
— Ага. Плачеш?
— Я не плачу. Сам ти плачеш, гад! Чого ти плачеш? Оплакуєш долю, проклятий.
— Іди геть! Я не хочу говорити з тобою, — сказав Запорожець. — Облиш мене одного. Я хочу перед смертю трохи подумати. Іди. Я хочу очиститись од твого дотику. Я народний партизан, чуєш? А ти... труп. Мертвий ти!
Запорожець подивився на Левчиху.
— Подай мені хліб, чуєш! Хліб подай! Я його не буду їсти. Я поцілую його.
— Не подам!!! — осатанів Заброда і почав шалено топтати вузлик з чорним хлібом і мертву Левчишину руку.
Запорожець неначе скам'янів увесь. Він побачив свою смерть — ось вона, топчеться зовсім близько, люта, невблаганна. І стрепенулася у Запорожця нелюдська жадоба життя. З широких українських степів, з ярів і темних байраків повіяло на нього смалятиною історії, головешками, димом і кривавою парою.
Пристрасть боротьби і помсти, вся воля, весь розум спалахнули в ньому з такою страшною силою, що він в одну мить ніби возвівся в якийсь надзвичайний ступінь, близький до вибуху.
— Стій, собако! Не смій топтати! — прохрипів він і страшно блиснув очима.
Заброда спинився.
— Га?.. Ага!.. — несамовито агакнув він, роззявивши рота, і повернувся до Запорожця.
I кинулися вони на дріт іще раз мовчки, ударились грудьми обнялися, і ось тут тільки Заброда відчув, що він загинув.
Це був уже не той Запорожець. Немов залізними обценьками вчепився він в Заброду, обняв його, зірвав з землі, підняв, тяжко хекнув, з усієї сили шарпонув на себе і притис горлянкою до дроту.
Порвався дріт. Тоді, вхопившись голою рукою за порвану дротину Запорожець закрутив її навколо Заброди і зав'язав йому на жилуватій шиї смертний вузол.
Потім він кинувся на дріт. Залізні колючки впивалися йому в босі ноги, в руки, в груди. Вони рвали, роздирали в шмаття його шкіру, але він не помічав уже нічого.
Він виривався на свободу.
— Гальт! — гавкнув з-під дерева Людвіг Крауз і, витягаючи поспішно з дерев'яної коробки маузера, кинувся до Запорожця. Він не сподівався такого повороту дії. Запорожець стояв уже на загороді.
— Гальт! — гукнув він ще раз уже коло самого дроту і прострелив Запорожцеве обличчя майже впритул. Стріляти вдруге йому вже не судилось. Блискавичним стрибком Запорожець насів йому зверху і вбив одним ударом кулака у вухо. Удар був такий страшний, що офіцер умер в одну мить.
Але Запорожець уже не міг спинитися. Він виплюнув офіцеру в лице десяток своїх зубів і бив його по мертвій голові з нелюдською силою.
Заторохтіли постріли. Тоді Запорожець схопив Забродин автомат і випроставсь — увесь в крові, гарячий і натхненний.
— Гей! Піднімайтесь, хто сильний та дужий! Гей, хто жити хоче, вилізай з могил! Вставайте, гей!
— Гальт! — кричали німці в вартівні.
— Розгинайте спини! Ламайте дроти!
— Не тікайте, дядьку. Стріляю! Що ви робите?
