— Поможи вам гоподи і пречиста мати божа, — сказала стара Бесарабиха. — Прощати треба один одному більше та співчувати, — тихо звернулась вона до Сіроштана...
Сіроштан мовчав. Він стояв перед старою матір'ю, на яку впало величезне горе, беззбройний і маленький. На нього дивилися десятки очей. Для врятування репутації загартованого рубаки йому хотілося сказати щось грубе або смішне, та він не знаходив у собі цих слів. Ним оволоділо раптом дивне збентеження. Чи вмів він жити? Чи думав про життя, про Батьківщину, про сім'ю в їхній єдності, чи тільки діяв, поринутий у ненависть до ворога, в труд і придушення страху битв? Чи творив він грізну історію свого народу і нещасної, загубленої в морі безправ'я й страшних випадковостей молодої своєї сім'ї? Чи не спрощено, механічно виконував він суворі веління історії?
Сіроштан не міг одірвати очей од Бесарабихи. Він наче вперше став перед народом, в ім'я життя якого він ніс у вогонь своє життя тисячу разів.
— Отаке-то, Сіроштане, — сказав, усміхаючись, Кравчина. — Чув. Ну от. А жінці своїй... як її звуть?
— Мура.
— Сам ти мурий. По батькові?
— Григорівна.
— Діти?
— Троє.
— Як зовуть?
— Джек, Ріхард і Тимур.
— Як собачата, — засміявся хтось.
— Тихо!
— Марії Григорівні поклонися од мене, якщо мене вб'ють до Вінниці і не зможу сам її привітати з визволенням як командир твій і друг. А вас, граждане і гражданки, поздоровляю, і пробачте за спізнення, трудно було... Все. По місцях!
Всі кинулись геть. Остався один Кравчина. До його притулилося не менш як дванадцять жінок. Вони плакали гірким плачем од пережитого. Він дивився на захід. Він був надзвичайний.
Капітан Василь Кравчина стояв на горбку і дивився в бінокль. Коли недобита німецька піхота ринула в пролом, що утворився, він розвіяв її вщент, але бій припинився ненадовго. Не встигли артилеристи перекурити, як вже горбок під ними затремтів від важкості ворожої артилерії, задихав, задимив, як вулкан. Заревли над головою літаки, а вдалині з-за горбів виповзали вже танки.
Кравчина метнувся в бліндаж.
— Якимаха?
— Да.
— Виходь з батареєю праворуч вперед.
— Да.
— В улоговину виходь, в улоговину праворуч, — говорив капітан Кравчина по телефону Якимасі. — На тебе зараз посунеться з-за бугра танковий вал. Тримай добре.
— Да-а...
— Не відступати до смерті! Передай ружейникам — я наказав...
— Да-а.
— Шинкаренко.
— Да.
— Поглядай на Якимаху... Га?.. До мене.
— Товаришу капітан.
— Дегтяренко?
— Да.
— Ну?
— Нічим дихати! Сильно накрило!
— Га?
— Притисло сильно!
— Чим? — Бомбами.
— Бомбами?
— Да.
— Якими бомбами?
— Важкими!
— А ти яких хочеш? Легеньких? — розсердився Кравчина. — Ти де сидиш? Де ти сидиш, я тебе питаю? На війні ти сидиш чині? Говори, де ти сидиш?
— Та на війні, а де ж, по-вашому, на стадіоні "Динамо" чи на весіллі, бодай вона тричі згоріла, трясця її матері з такою війною...
— Помовч... В чім діло?
— Поранений.
— Га?
— Руки нема. Ясно?.. І ноги... І людей поранено.
— Запорожець! Давай Запорожця!
— Запорожець!
— Батарея Дегтяренка виходить з ладу. Наказую бігом зайняв його позицію.
— Да.
— Стояти в смерть!
— Стою!
Великої сили важкий снаряд упав коло самого бліндажа капітана, потім другий, третій. Завалило бліндаж. Капітан Кравчина чудом виліз з нього, як з могили.
— Запорожець?
— Да.
— Стояти в смерть.
— Та чув уже. Стою, — сказав Запорожець і тут же строго звелів своїй батареї точно виконувати наказ капітана.
— Тільки прошу без суєти, — добавив од себе Запорожець, коли батарея під сильним огнем стала на нову позицію. — Коли при мені ото суєта, я перестаю розуміти противника. Я презираю таку війну. Понятно?
— Да.
— Да не да, а точно. Понятно?
— Точно.
— От суєта... Ну, давайте.
І Запорожець плюнув на долоню, як добрий плотник.
Трудно знайти людину, од якої можна було б почути отакі розумні слова в такий час. Другий на його місці забелькотів би вже чортзна-що, бачачи, як летіла з-за рогу на батарею велика колона танків.
Вони грізно коливалися, мов кораблі на хвилях, стріляючи на ходу з гармат і кулеметів.
За ними гуркотіли десантні причепи, битком набиті п'яними автоматниками.
А на самих танках сиділо множество зеленуватих фріців, вчепившися один в одного і за що попало, мов нужа.
Грім і гуркіт потрясали все. Вся земля, все здригалося під тягарем залізного потоку.
А Запорожцеві, здавалося, тільки того було й треба.
— Давай огонь... — крикнув він раптом неймовірно гучним грубим голосом і весь мов загорівся.
Спалахнули Іванові хлопці од цього крику, кинулись до гармат. В одну мить нічого не стало чути.
Гарматні обслуги метались левами в шаленому ритмі
— Снаряд! Замок! Приціл! Огонь! Снаряд! Замок!
Од прямих бронебійних ударів танки репались перед ними, і перекидались, і горіли з причепами, як на страшному суді. Горіло залізо десант, горіла сталь і рвалась все ближче, ближче...
— Тихо...
Гармати стрибали, мов люті собаки, і рявкали, й вили, й металися в скаженому осатанінні.
