не те що двi, а й три господинi. Я вiдчув нотки знайомого запаху.
«Це - кориця?» Вiн почервонiв, точнiше, став рожевим.
Я подумав, що вiн легко червонiє, в нього була прозора, нiжна шкiра, наче в юнки. «Так… це… це мати любила додавати… у бiсквiти». Чудове пояснення, балерина, яка обожнювала пекти бiсквiти. Цiлими днями вона їла бiсквiти й курила, щоб не гладшати.
Я хотiв сказати про батька, що мiй батько додає корицi в мелену каву. Та вчасно згадав, що вiн це може знати, а батько просив, щоб вiн не дiзнався про те, що я син свого батька. Боже мiй, як усе заплутано. «Вам це щось нагадало?» «Та нi. Просто люблю корицю». Менi здається, що вiн менi не повiрив. «А звiдки ви знаєте Олега… пана Олега?» Чого це вiн? Нiяковiє. Та мiй батько постiйно з кимось займається додатково, нiчого дивного тут немає, так повелося з часiв мого дитинства. Батько та його додатковi заняття, талановитi студенти, суперечки з мамою, бо вiн не брав грошей. Так влаштовано батька, йому цiкавiше вовтузитися з талановитими студентами, нiж iз нами - мною, братом, мамою. «Я колись вiдповiдав за музичне оформлення вистави», - натомiсть кажу я. Галя мене навчила вправно брехати, я завжди знав, що вона навчить мене чогось корисного. Дякую, Галю. Отже, вiн схильний до пояснень, я даватиму йому всi необхiднi пояснення. Хлопець знову поправив бездоганну зачiску. Нервується. Цiкаво, чому? Вiн порядкував бiля кави.
«Ви хочете грати Овода?», - спитав я, бо повинен був
щось спитати, мовчання в повiтрi накопичувалось, я вiдчував його загрозливий подих. Мовчання корисне лише мiж знайомими, близькими людьми, якщо мовчати з незнайомцями, нi до чого приємного це не призведе, а менi з ним працювати, з генiєм. Вiн, до речi, привабливий. Цей юнак. Рокiв максимум 25, не бiльше. Прозорi очi, бiльше сiрi, нiж блакитнi. Тонкi риси обличчя, взагалi все тонке, його талiї може позаздрити будь-яка прима-балерина Оперного. Свiтле тонке волосся стримить пiр'ям, скуйовджене, але це - стильний безлад, дорого, мабуть, генiй вiддав за те, щоб перукар саме так скуйовдив йому кучму. А ще в нього сяє шкiра, наче випромiнює здоров'я. Цiкаво, а як… «Я - Мiтя». «Дуже приємно, - вiдгукнувся я, як у лихоманцi силкуючись придумати, як менi представитися. - Лесь». Дуже поширене iм'я, якщо навiть вiн знає, що сина режисера звуть Лесем, аж нiяк не обов'язково, що ми з тим Лесем - одне й те саме. Тобто, якраз так i виходить, але на менi цього не написано.
Горнятко з бiлої порцеляни в простi блакитнi квiточки. Кава парує. Я вдихаю п'янкi важкуватi пахощi та грiю свого носа. «Може, перейдемо на «ти»?», - пропоную Мiтi. Вiн надто тихий, майже непомiтний, тiльки руки, його нервовi руки, не можуть знайти собi спокою (а очi наче сплять). Вiн перебрав майже всi предмети на столi. Зараз узяв два кавових зерна i крутить їх, ганяє пальцями. «Перейдiмо». Вiн погодився вiдразу i без переходу почав знайомити мене з власним баченням своєї ролi. «Хочу уникнути порiвнянь, - сказав вiн. - Хочу створити образ, що його впiзнаватимуть без слiв». Я зауважив, що, коли вистава називається «Овiд», то люди й сподiваються побачити Овода, не Мавку ж укупi з Лукашем, тому, обов'язково, впiзнають його, слiв не потребуючи.
Правда, тут я дещо згадав. I вiдразу розпочав свою розповiдь, щоб розворушити Овода. Я згадав, як поспiшав до Оперного театру на виставу «Наталка Полтавка» - незадоволена моєю поведiнкою Галина (це моя колишня дiвчина) сидiла в залi. Коли я з'явився, дiйство вже розпочалося, Галя трохи сичала, актори спiвали, я проймався чарiвною музикою, не звертаючи уваги на сичання, i дивом дивувався з того, що головну героїню називали Оксаною. Мозок мiй запрацював, заворушився, як на колiщатах, невже Наталку звали Оксаною, а я цього не пам'ятаю? Вона - Оксана, а прiзвисько в неї - Полтавка? Але показано чомусь не Полтаву, до того ж, якщо це Полтава, то, як для Полтави, тут забагато туркiв. I лише коли до героїнi прийшов герой i вони заспiвали вiдому доленосну «Здрастуй, друже мiй прекрасний», я второпав, що дивлюся оперу «Запорожець за Дунаєм», людина я - невитримана, тому цьому впiзнаванню активно зрадiв. «Мало не турнули з партеру», - закiнчив я свою розповiдь.
«Вам, я бачу, не смiшно?» «Нi, менi не смiшно», - сказав вiн. «А має бути смiшно», - з дитячою образою та вiслюковою впертiстю промовив я до нього. «Що ж тут смiшного?
Ви ж композитор, то й як же ви з двох рядкiв не збагнули, що ви слухаєте?» «Ну, саме це й є найсмiшнiшим». Раптом вiн засмiявся. Отакої. Я вже i сподiватися на успiх припинив, намагаючись
його чимось побавити. Але смiх перейшов у ридання. «Усе буде добре», - вичавив я з себе, я нiколи не вмiв поводитися з дiвчатами, котрi починали рюмсати, а що робити в таких випадках iз парубками, я й гадки не мав.
Вiн вiдмахнувся. «Усе добре. Не зважай, я трохи нервовий».
Я й не зважав.
«Я сподiваюся, що зрозумiв тебе, тепер менi слiд посидiти вдома,
замислитись, придумати декiлька варiантiв, а потiм я тобi зателефоную,
так пiдiйде?», - питаю в Мiтi, вiн уже давно припинив плакати,
наче й не починав, заглибився в пояснення образу Овода. Вiн тямущий.
Не кожна людина розумiє, що говорити композиторовi, щоб вiн зрозумiв вас. А Мiтя все робив правильно, розповiдав, який в Овода буде голос, яка в нього буде хода, яких вiдтiнкiв його думки, ставлення до рiзних людей, якого кольору його почуття до Джеми. «Я дрiбною скабкою в тобi оселюсь, в твоїм серцi, не виженеш вмить». «Це вiршi? Чиї?» «Вiршi, так. Вибачте». Вiн дуже дивний, чи то сам дивний, чи то дивна його поведiнка. Менi стало цiкаво, в головi почала вимальовуватися музична тема. Мiтя вглядається в моє обличчя, наче збирається запам'ятати мене назавжди. «Щось негаразд?», - питаю. Виявляється, що все гаразд, просто в моєму носi застрягла кавова гуща. «У мене таке буває. Я вiддаю перевагу запаховi над смаком». Вiн пiдходить до пiдвiсної шафи й витягає ватнi тампони для носа. «Ось». Я помiчаю у шафцi музичний диск. Менi здається, що це - диск Мiтяєва, Мiтя перехоплює мiй погляд i зачиняє дверцi. «Тобi треба прочистити носа», - без потреби гучно каже вiн, пiдштовхуючи мене у напрямку ванної кiмнати.
«Я чекатиму на твiй дзвiнок», - каже вiн, ми прощаємося. «Незабаром зателефоную, - обiцяю я. - Приємно було спiлкуватися», - додаю дуже чемним голосом. Мама давно менi поставила голос. Поставила на чемнiсть, увiчливiсть та розумiння. Тому мене завжди вiдпускають у вiдпустку та вважають приємним зусiбiч чоловiком. Вiн приязно посмiхається. Чому ж у нього такi полохливi очi, наче за ними хтось женеться. «Хто женеться за твоїми очима?», - несподiвано для самого себе питаю я. «Тобi здалося», - каже вiн, але не зачиняє дверей. Стоїть у дверях примарою. Я не став чекати на лiфт, хоча менi кортiло ще раз подивитися на еротичний малюнок, пiшов сходами. Я вiдчував на собi його цупкий погляд. Вiн дивився так, наче сподiвався, що я озирнуся. Але менi чомусь зовсiм не хотiлося зустрiчатися з його прозорими очима, котрi весь час вiд когось тiкали. «Нас не догонят, нас не догонят».