— Коротше кажучи, після того, як ми з Джеремі розійшлися, він запросив Ан. Вона сказала “ні” через. . жіночий кодекс, але я знаю, що він їй дуже подобається. Вона боїться образити мої почуття, і скільки б разів я не казав їй, що все добре, вона не вірить мені.
Не кажучи вже про те, що днями я підслухала її зізнання нашому другові Малкольму, у тому, що вона вважала Джеремі чудовим, але вона ніколи б не зрадила мене, сходивши з ним на побачення, вона звучала так пригнічено. Розчарованою і невпевненою, зовсім не схожою на ту енергійну Ан, до якої я звикла.
— Тож я просто збрехала і сказала їй, що я вже зустрічаюся з деким. Тому що вона одна з моїх найкращих подруг і я ніколи не бачила, щоб їй настільки сильно подобався хлопець і я хочу, щоб у неї було те, чого вона заслуговує і я вірю, що вона зробила б те саме для мене і… — Олів зрозуміла, що вона забагато говорить і Карлсену байдуже на це. Вона зупинилася і ковтнула слину, хоча її рот видавався сухим. — Сьогодні. Я сказала їй, що сьогодні ввечері буду на побаченні.
— Ох, — його вигук був нечитабельним.
— Але я не на побаченні. Тож я вирішила прийти попрацювати над експериментом, але Ан з’явилася також. Вона не мала бути тут. Але вона була. Рухалася в цей бік. І я добряче запанікувала, — Олів провела рукою по обличчю. — Я не подумала.
Карлсен нічого не сказав, але в його очах читалось, що він подумав: «Очевидно».
— Мені просто було потрібно, щоб вона подумала, ніби я на побаченні.
Він кивнув.
— Тож ти поцілувала першого, кого побачила в коридорі. Дуже логічно.
Олів скривилася.
— Коли ви виставляєте це в такому світлі, можливо, це виглядає як моє не найкраще рішення.
— Можливо.
— Але й не найгірше! Я практично впевнена, що Ан бачила нас. Тепер вона подумає, що я була на побаченні з вами і, сподіваюсь, зможе сходити кудись з Джеремі і… — вона струснула головою. — Слухай, мені справді дуже шкода, що я тебе поцілувала.
— Справді?
— Будь ласка, не доповідайте на мене. Я справді думала, що чула, як ви сказали «так». Я обіцяю, що не хотіла…
Раптом величезність того, що вона щойно зробила повністю накрила її. Вона щойно поцілувала випадкового хлопця, хлопця, який виявився найнеприємнішим співробітником біологічного факультету. Вона сприйняла пирхання за згоду, вона буквально напала на нього посеред коридору, і тепер він витріщався на неї, якось дивно і задумано, такий великий, зосереджений і так близько до неї, і…
Чорт.
Може, було занадто пізно. Може, це через те, що останній раз вона пила каву шістнадцять годин тому. Може, це через те, що Адам Карлсен дивився на неї якось так. Раптово уся ця ситуація виявилася занадто важкою для неї.
Взагалі-то ви повністю праві. І мені дуже шкода. Якщо ви будь-яким чином почувалися некомфортно через мене, вам дійсно варто доповісти на мене, бо це справедливо. Це було жахливо з мого боку, хоча я справді не хотіла… Не те щоб мої наміри мали значення; це більше про ваше бачення…
Чорт, чорт, чорт.
— Я йду, добре? Дякую, і… Мені дуже, дуже, дуже шкода, — Олів крутнулась і почала рухатися коридором.
— Олів, — вона почула, як він її кличе. — Олів, почекай…
Вона не зупинилася. Вона збігла сходами на перший поверх, а потім вийшла з будівлі й перетнула доріжки слабо освітленого університетського містечка Стенфорду, пробігаючи повз дівчину, яка вигулювала собаку, і групу студентів, які сміялися перед бібліотекою. Вона продовжувала йти, допоки не опинилася перед дверима в свою квартиру, зупинившись тільки для того, щоб відчинити й прошмигнути до своєї кімнати в надії уникнути свого сусіда, та того кого він міг привести додому сьогодні.
Аж коли опустилася на ліжко і почала розглядати приклеєні до стелі зірки, що світяться в темряві, вона зрозуміла, що не перевірила свою піддослідну мишу. Вона також забула ноутбук на своєму місті і світшот десь у лабораторії, ще вона повністю забула зайти в магазин, щоб купити каву для завтрашнього ранку, як пообіцяла Малкольму.
Чорт. Який жахливий день.
До Олів так і не дійшло, що доктор Карлсен — відомий засранець — покликав її на ім’я.
Розділ 2
ГІПОТЕЗА: Будь-які плітки, пов’язані з моїм особистим життям, поширюватимуться зі швидкістю, прямо пропорційною моєму бажанню приховати вищезгадані плітки.
Олів Сміт була аспіранткою третього курсу на одному з найкращих факультетів біології у країні, який мав більше сотні випускників і, як часто здавалося, кілька мільйонів студентів-старшокурсників. Вона не мала поняття, скільки викладачів було на кафедрі, але судячи з поштових скриньок у кімнаті з ксероксом, точно могла сказати одне: забагато. Тому вона розмірковувала наступним чином: якщо вона не мала «задоволення» мати справу з Адамом Карлсеном цілих два роки до Тієї Ночі (лише кілька днів пройшло з часу, як трапився інцидент з поцілунком, проте Олів знала напевне, що до кінця свого життя згадуватиме про минулу п’ятницю як про Ту Ніч), то було цілком можливо, що вона закінчить аспірантуру, жодного разу з ним не перетнувшись. Насправді, вона була цілковито впевнена, що Адам Карлсен не тільки не мав жодного уявлення, хто вона така, а й не мав бажання дізнатись. Скоріше за все, він уже забув про те, що трапилось. Якщо, звісно, Олів не припустилася катастрофічної помилки, і він не подав до суду за розділом IX. У цьому випадку вона припускала, що побачить його знову, коли визнає свою провину у федеральному суді.
Олів вирішила, що вона може витрачати час, хвилюючись про юридичні витрати, або зосередитися на більш нагальних питаннях. Наприклад, подумати про приблизно п’ятсот слайдів, які вона, як асистент викладача, мусила підготувати для занять з нейробіології в осінньому семестрі, що розпочинався менш, ніж за два тижні. Або про записку, яку Малкольм лишив їй цього ранку. Він побачив таргана під буфетом, хоча по всій квартирі була розкладена отрута.
Або про найголовніше: той факт, що її дослідницький проект досяг критичної точки, і Олів кров з носа потрібно було знайти більшу, значно кращу лабораторію для проведення свого експерименту. Інакше те, що цілком могло стати новаторським, клінічно значущим дослідженням, могло врешті лишитись жменькою покритих пліснявою чашок Петрі, складених на верхній полиці холодильника.
Олів відкрила ноутбук з прихованим бажанням загуглити «органи, без яких можна жити» та «скільки грошей можна отримати за них», але її відволікли двадцять нових електронних листів, які вона отримала, поки була зайнята своїми лабораторними тваринами. Майже всі вони були від недобросовісних псевдонаукових журналів, послідовників нігерійського принца та якоїсь косметичної компанії, на розсилку від якої вона підписалась шість років тому, щоб отримати безкоштовну помаду. Олів швиденько позначила їх як «прочитані», прагнучи повернутись до своїх дослідів, а тоді помітила, що один з е-мейлів був відповіддю на її власний лист. Відповіддю від… Хай йому грець. Хай йому грець.
Вона натиснула на листа так сильно, що ледве не вивихнула вказівний палець.
Сьогодні, 15:15
ВІД: [email protected]
КОМУ: [email protected]
Тема: Переслано: Проект з виявлення раку підшлункової залози
Олів,
Ваш проект здався мені хорошим. Я буду у Стенфорді десь через два тижні. Чому б нам не поспілкуватись?
Всього найкращого,
ТБ
Том Бентон,
доктор наук, доцент
Факультет Біологічних Наук Гарвардського університету
Серце завмерло. А тоді загупало у шаленому ритмі. Потім забилось повільно, як черепаха. А далі вона відчула, як запульсували повіки, що навряд чи було добре, але так. Так! Вона знайшла бажаючого. Майже. Ймовірно? Можливо. Звичайно, можливо. Том Бентон сказав «хорошим». Він сказав, що проект здався «хорошим». Це мав бути «хороший» знак, чи не так?
