«а коли ти помреш,
то знайдуть мене все ж
i пiнцетом помiстять на шкло:
«звичайнiсiнька скабка, ти бачиш?»
«еге ж».
«нi, твоє це кохання було».
Я поспiшав знайти батька. Я не чув, як, надриваючи серце того, хто, либонь, був закоханий у неї в минулому, плакало бiленьке крихке створiння, як воно про щось благало, протягувало тоненькi рученята, як воно пристрасно кричало комусь у спину: «Не йди, прошу не йди, рiдний, не йди».
Ми сидiли поруч i уважно дивилися, розглядали, придивлялися до спини одного лiтнього, але доволi, здавалося, бадьорого чоловiка. Чоловiковi, мабуть, було добре, а може, йому було й зле - важко сказати, як почувається людина, яку ти бачиш у барi. Бачиш її спину. Хоча, вiдверто кажучи, нашi спини мають рiзний вираз, деякi з них набагато цiкавiшi за нашi справжнi обличчя. Спини - iндивiдуальнi, можна змiнити обличчя, але ти не змiниш спини. I все ж сказати, - добре людинi чи навпаки, - важко, вiд болю ж бо чи з радощiв ми робимо те саме. Принаймнi я маю на увазi нас, слов'ян. Ми подiляємо свою радiсть та своє горе зi спиртним.
Цей чоловiк утiшав себе коньяком. Як це зазвичай кажуть у потязi № 91 «Київ-Львiв»: «Шановнi пасажири, в нашому вагонi ресторанi ви зможете випити горiлки, шампанського, вина або коньячку». Вони так лагiдно промовляють оте «коньячку», що годi вiдмовити собi в чарцi. Iншi напої порiвняно з «коньячком» уявляються грубими, несмачними i нездатними зiгрiти душу. А це важливо, щоб тобi щось, коли вже немає когось, зiгрiло душу. Чоловiк беззастережно любив цей напiй. Коньячок. Бо вiн його не пив. Той йому смакував. Трунок кольору прибалтiйського бурштину крiзь шкло келиха вiн грiв у своїй великiй руцi, грав зi шляхетною рiдиною, похитуючи келиха, торкався твердими губами вiнця i лише змочував губи. Замрiяний погляд. Либонь, чоловiковi було добре або настiльки зле, що вiн намагався забрати все позитивне, що дарує нам ритуал вжиття алкоголю. Останнi залишки позитивного. Виноградний присмак чужого щастя.
Що можна було сказати про цього чоловiка, або спочатку про його спину, крiм того, що це - чоловiча спина? Не знаю, бо iнколи не можу бути об'єктивним, дарма що намагаюсь, бо я - супротивник суб'єктивiзму в усiх його проявах. Але зараз спина цього чоловiка була для мене змалку знайомою спиною, згорбленою спиною мого втомленого бурхливим теперiшнiм життям батька. А юнаковi, що сидiв неподалiк вiд мене, майже поруч, мабуть, здавалося, що ця спина - надiйна, засмагла, досi гладка, чудова спина. Спина його досвiдченого коханця. «Отаке лайно», - сказав би мiй молодший брат Андрiй, котрого за любов до Рембо, Бюссi, гусячого паштету та притаманну йому певну жадiбнiсть я нарiк - Анрi. «Отаке лайно, друже». «Еге, це саме воно i є, брате». Отже, всi актори були на сценi. Не вистачало лише її. Тiльки її тут i бракувало.
На цей час мiй батько не знав, що я знаю. Його приятель не знав, що
я знаю, що я - це я, та що той чоловiк - саме мiй батько. Вони взагалi мало знали, не бiльше вiд того помiчали, а ще на менше звертали увагу. А от я знав багато. Навiть забагато. Я досi не визначився, добре, чи нi те, що я знаю. Навiщо воно менi, i що з цим робити. Я просто знав. Це моє знання гойдалося в гамаку, мабуть, вiдпочивало, ще не вирiшивши, чи прослизнути крiзь дiрки та розчинитися в повiтрi, а чи, навпаки, мiцно вчепитися за плетиво, продовжуючи гойдатися. Мене нудило вiд цього знання, але, водночас, перехоплювало подих вiд цiкавостi. Те саме я вiдчув, коли вперше спробував отi японськi, хваленi богемою «сушi». Сира риба на звареному рисi, який сформовано у виглядi пирiжка. Вiдраза та цiкавiсть. Таке поєднання.
Батько стежив за коньяком, юнак стежив за батьком, я стежив за всiма. Її не було, їй випало не принижуватися до стеження. Вона завжди перекидала щось неприємне на когось iншого. На моє щастя, у примiщеннi було багацько народу, натовп людей, що байдикують увечерi. Цi люди сидiли в барi, пиячили, курили, надзвонювали коханцiв i коханок, а може, ще когось. Тепер така хвацька молодь, вони можуть дзвонити не лише коханцям, коханкам, уже не кажучи про батькiв, вони можуть телефонувати в iншi свiти, невiдомим i лише їм самим зрозумiлим постатям.
Молодь гралася з мобiльними телефонами, отримувала i вiдсилала тупi електроннi повiдомлення. «Я сиджу в барi, тут кльово». - «Ти де? Тут - супер». Я вважаю, що менi поталанило. У моєму дитинствi не було мобiльних телефонiв i комп'ютерiв, друкарськi машинки, й тi були не в кожного письменника, тому я писав справжнi листи, заходив чи приїздив у справжнi гостi, волав пiд вiкнами друзiв та подруг, i - головне - я вмiв спiлкуватися очима. Я навчився дружнього тепла. Я навчився дарувати та отримувати в дарунок дружнє тепло. Те тепло, яке зараз дарує батьковi коньячок у широкому келиховi.
Отже, людей було дуже багато. Тому на мене й на мої пильнi погляди нiхто не звертав нiякої уваги, батько був не в тому станi, щоб звертати увагу на щось, окрiм питва та спритних рук офiцiанта, якi його все ж чимось зацiкавили. Його юний друг настiльки був захоплений стеженням за батьком, що помiтив би мене лише тодi, коли б я, як Пьотр Перший, прорубав вiконце у спинi батька та висунув звiдти свого нахабного писка. «Текiлу-бум», - усмiхнувся я до офiцiанта. Нарештi вiн звернув на мене увагу. Бодай хтось у цьому мiсцi. «Як ви гадаєте, це я сказав «бум», чи це бумкнуло моє серце?» «I все?», - своєю чергою спитав офiцiант. «Так, це - все». Я розвiв руками. Я помилився, навiть офiцiант не звертав на мене уваги. Начхати
йому на буми мого серця. Начхати. «Отаке лайно, друже, отаке лайно». Нехай несе текiлу, текiлу-бум, що втiшить буми мого серця. Її все не було. I не могло бути. А чи була вона взагалi?
Батько повернувся в мiй бiк. Помiтив мене. Вигляд у нього був здивований. Я вiдчув, що зараз вiн пiдiйметься та пiдiйде. Менi б цього не хотiлося. Я хитнув головою. «Не треба пiдходити». Батько завжди мене розумiв, на вiдмiну вiд мене. Здається, я нiколи не розумiв його. Краєчком ока я побачив, що Мiтя починає смикатися. Я повернувся до нього анфас. Вiн упiзнав мене. «Композитор?», - безшумно заворушилися його губи. Спантеличений Мiтя. Я зняв удаваного капелюха. Тепер Мiтю помiтив i батько. Вiн напружився. Трикутник пристрастi. Блiн. Напевне, якби кожен iз нас зараз заговорив, то задав би те саме запитання: «Що ти тут робиш?» Я привiтав їх, пiднявши чарку з текiлою. Я сказав їм: «бум-бум». Батько пiдняв келиха з коньяком. Його очi всмiхалися. Вiн опанував себе. Нове поколiння - Мiтя - вирiшило не вiдставати, вiдсалютувавши нам бляшанкою «Коки-коли лайт». Нiхто з нас не пiдводився.
Ми з батьком дивимося один на одного. Я торкаюся свого серця правою рукою, кладу лiву руку на праву та трохи вклоняюся йому, опустивши очi додолу. Менi здається, що батько зараз заплаче, але - нi. Вiн складає руки пирiжком i торкається свого лоба. Потiм цiлує свою долоню i наче торкається нею менi лоба. Тепер менi не здається, бо плачу я. Я бачу, що ми рвемо Мiтi серце, бо вiн нiчого не розумiє. Я повертаюся до нього. «Це - мiй батько», - вдається прошепотiти менi. Мiтя не чує, але розумiє з вуст. Вiн тре свого лоба рукою, жмуриться. Я розумiю, що йому важко, що вiн не знає, як держати себе з нами, я бачу, що вiн вiдчуває сором, страх, вiн боїться мене, моєї реакцiї, тому що розумiє набагато менше, нiж батько i я. Я думаю, що всiм нам зараз нелегко. Мiтя щось пише, аж потiм кидає в мене аркушем паперу. Це - вiршi. Вiршi, що частково менi знайомi. Я показую Мiтi, що все гаразд, що я не потребую жодних пояснень.
