— Я випила два пива. Кілька годин тому, — роздратовано каже вона, і Адам відчуває, як починає дратуватися сам. Він не в змозі боротися з нею в цьому. Не тоді, коли він уже зайнятий боротьбою з собою.
— Ти аспірантка, Олів, яка зараз залежить від мене щодо місця проживання. І навіть якщо ні, моя влада над тобою може легко перетворити це на примусову динаміку…
Вона сміється. Наче одна річ, яка лякає його до лайна і не дає йому спати вночі — що вона постраждає від того, що вони роблять, що є сигнали, які він не вловлює, що він шкодить їй або користується ци — це не більше, ніж смішний жарт.
— Я не відчуваю примусу.
— Вона глузує, ніби ця можливість для неї смішна, можливо, це її тон, можливо, її запах у його ніздрях, але Адам контролює себе.
— Ти закохана в іншого, — каже він їй сердито, жорстоко, ні про що не шкодуючи.
І Олів перестає сміятися. Натомість вона здригається, ледь не відсахується від нього, і Адам миттєво хоче вдарити себе кулаком і забрати свої слова назад.
Чудова робота, мудак. Кинь це їй в обличчя. Нагадай, що хлопець, який їй небайдужий, десь з її найближчою подругою. Наче це не те, що ти точно знаєш, як це відчувати, хотіти когось, хто воліє бути з кимось іншим. Наче це не те, з чим ти можеш пов’язати кожну чортову хвилину, яку ти проводиш з нею.
— Олів.
Він щипає себе за перенісся, намагаючись заспокоїтися. Бути грубим і запальним не повинно бути для нього чимось новим, але Олів впливає на хімію його мозку, робить його м’яким, терплячим і настільки задоволеним, наскільки хтось, як він, може сподіватися бути. Хитрий, дикий звір, нарешті приборканий. Проблема в тому, що сьогодні ввечері жоден із них не почувається добре. Олів втомлена і розгублена. Адам теж втомлений, але також хоче її, спокушений і розбитий до кісток після тижнів і тижнів бажання й відсутності. Більш ніж жалюгідний через цю дівчину.
Йому потрібно бути кращим, тому що це не про нього. З самого початку він пообіцяв собі, що його час з Олів завжди буде присвячений їй, і тому йому потрібно спробувати щось радикальне для його природи: дипломатію.
Він заплющує очі, робить глибокий вдих і думає про чутливий спосіб сказати: «Ти думаєш, що хочеш, щоб я тебе трахнув, але це не так». Проблема в тому, що я справді, справді хочу, і це робить цю розмову ризикованою для нас. Тобі варто лягати спати. Відпочинь трохи, а я намагатимусь забути ту твою чорну сукню. Або того разу, коли ти висловила думку про те, що ми потрахаємось у моєму офісі. Або коли ти годину ворушилася в мене на колінах, і все, про що я міг думати, це те, що в справедливому світі, ідеальному світі, те, що ми робимо, було б реальним, а ті нав’язливі, напівсформульовані, жахливі фантазії в мене про те, що ти не будеш кричати, і…
— Адаме, я…
Йому потрібно завершити цю розмову, а потім піти на пробіжку на десять миль. Він буде виснажений і не годний.
— Ось як ти зараз почуваєшся, — каже він, намагаючись звучати розсудливо, хоча відчуває щось інше. Олів стискає губи, її ніздрі роздуваються, і Адам зривається. — Через місяць, через тиждень, завтра, я не хочу, щоб ти шкодувала… — він замовкає, щойно щось помічає: може, вона не сердиться? Тому що те, як вона виглядає, є… пораненою? Зрадженою? Швидко кліпає, наче знову збирається заплакати.
Він закриває рота. Ні. Вона не буде так почуватися. Не через нього.
— Олів…
— А що я хочу? — вона нахиляється вперед, очі сяють. Гаразд, вона сердиться. Люто, красиво так. — А як щодо того, що я хочу цього? Хоча, можливо, тобі байдуже, тому що ти цього не хочеш, чи не так? Можливо, я для тебе просто не приваблива, і ти не хочеш…
Він справді до біса виснажений. Або його контроль був би кращим, ніж це: затиснути палець навколо її зап’ястка та потягнути її руку до свого члена. Вын стоїть, стоїть, він стоїть весь час, і якщо вона хоче брехати собі, то так і буде, але не на його клятій зміні.
— Ти поняття не маєш, чого я хочу, — шипить він.
Крім того, що тепер вона повинна мати. Його щелепа рухається. Він дивиться на її широко розплющені, вражені очі, притискає її ще ближче, показує їй, чого саме він хоче, що вона робить, чим він займається, як це було за останні три роки, і…
Лайно. Адам негайно відпускає її й дивиться вбік, але шкоди завдано, і ось чому його не можна підпускати до неї. Якщо йому не можна довіряти, що він не розповість про те, наскільки він закохався в неї, йому потрібно тікати звідси. Він навіть піднімається, але зупиняється, коли вона шепоче:
— Ну, добре.
Він дивиться вгору. Вираз обличчя Олів прояснився. Вона раптом виглядає спокійнішою. Полегшено. Рішуче. Мовляв і в цьому немає абсолютно ніякого сенсу що єдине, чого вона боїться, це не сам Адам, а думка про те, що він її відштовхне.
Вона підходить близько. Ще ближче. Її запах відчувається в його ніздрях, її стегна притискаються до його власних, і двадцять секунд тому це було п’янким і жахливим, але швидко стає нестерпним. Яка вона гарна — це його бентежить. Це постійний тиск, який не відпускає, і Адам змушений міцно заплющити очі, щоб удавати, що вона недоступна.
— Я попросив тебе залишитися зі мною не тому.
— Я знаю.
Зараз вона торкається його. З власної волі. Відкидаючи волосся з чола. Її пальці прохолодні, м’які та вмілі, ті самі пальці, якими вона займається наукою, і він хоче притулитися до неї.
— Я погодилася не через це.
«Тобі не подобається, коли до тебе торкаються, придурку», — нагадує він собі. — «Ти ненавидиш це, насправді. Згадай, ким ти був тоді, коли твоє життя не було монтажем тих моментів, коли ця дівчина торкалася тебе, тому що була змушена?»
— Коли ми почали це робити, ти сказала, ніякого сексу, — зауважує він, останній відчайдушній спробі зупинити це. Ніби він колись сказав їй ні. Те, що він зробив би для неї. Те, що він зробив би з нею.
— Я також сказала, що це буде в кампусі. І ми просто ходили вечеряти. Тому.
Вона знизує плечима. Тканина його сорочки йде хвилями на її грудях, і добре.
Добре.
Він розглядає це. Він не може зупинитися.
— Я не…
Він потирає чоло. Не кажи цього. Це тебе зжере. Елементарне самозбереження. Не роби цього. Але він знає, що якщо вона попросить, він її трахне. Навіть просто для того, щоб відволіктися від того, що її турбує. Сподіваюся, він зробить це досить добре, і завтра вона поводитиметься так, ніби нічого не сталося.
Життя Адама вже ніколи не буде колишнім.
— У мене нічого немає, — каже він.
Вона довго дивиться на нього, нічого не розуміючи. Потім її щоки червоніють.
— О, я… Це не має значення. Я приймаю протизаплідні засоби, — вона кусає губу, і він відчуває це, як руку на власному тілі.
— Але ми також могли б робити… інші речі.
Інші речі.
Інші речі.
Ах, так. Інші речі.
Він дозволяє своїм очам блукати по ній якусь мить. Незважаючи на те, що він був приголомшений її кучерями, її макіяжем і тією майже надто короткою сукнею, вона ніколи не буде для нього такою милою, як з витертим рожевим обличчям, розпатланим і диким волоссям. Її тіло гнучке, витончене, сильне, і він сприймає безформну футболку, легке піняття її грудей, вигин її стегон. Усе те, на що він не дозволяв собі дивитися тижнями — роками. Це ніколи не мало значення: вони завжди були поруч, застрягли в його мозку. Вигин її нижньої частини спини, коли вона відчиняла двері семінару плечем. Лінія її горла, коли вона пила з пляшки води. Витончена розтяжка і клаптик шкіри живота.
Він може придумати, що робити з нею. З кожною її частиною. Стільки непристойних, красивих, вульгарних речей. Що занадто для тебе, Олів? Що я можу попросити тебе зробити, скільки разів? Ти повинна бути обережною. Встановити межі. Скажи мені чого ти хочеш.
— Потім.
Адам ковтає. Робить глибокий вдих. Каже собі розслабитися. Може нічого не статися. Можливо, вона хоче трохи порозважатися. Дуріти. Будь стриманим. Все добре.
— Мені потрібно знати, що потім ти не будеш ненавидіти мене за це. Якщо ми повернемося назад і ти передумаєш…
