Раде уже в начале января 1918 года, когда ясно обозначилась угроза большевистского завоевания Украины. Настроение было чрезвычайно напряженное, солдаты на хорах неистовствовали, требуя объявления «самостийности». Военный министр Порш, которого потребовали на трибуну, давал объяснения о положении на фронте и об организации украинской армии («Вильного казачества», как она тогда называлась). Ему приходилось усовещевать аудиторию, взывать к терпению и выдержке. Еще, по его словам, не время провозглашать Украину независимой державой, пока у нее нет настоящей армии…
Неизвестно, насколько искренны были увещевания Порша. Но несомненно то, что пустив в солдатские массы лозунг «самостийности», украинские политики ничем уже не могли заставить эти массы терпеливо дождаться подходящего момента для ее провозглашения {1095}.
Весьма вероятно, речь здесь идет о заседании Малой Рады 6 (19) января. Обратим внимание – в преамбуле газетный корреспондент характеризует атмосферу так же, как Гольденвейзер:
<…> хвиля останніх подій і нервового напруження, докотившись до Центральної Ради, вибила на цей раз її з колії органичної послідовної праці і примусила все сьогоднішнє засідання присвятити обговоренню цих подій. Заля і хори переповнені. Головує проф. М. Грушевський.
На трибуні представник фронтового краєвого з’їзду в Одесі. Передаючи від цього з’їзду привіт Центральн[ій] Раді, він каже, що большевизм росте, як пошесть, і щоб успішно боротися з ним, треба оголосити самостійність України.
Представник мітингу, який одбувся сьогодня в залі Ц[ентральної] Ради, пропонує як найскорше оголосити самостійну незалежну Українську Республiку <…>
д. Салтан від імени фракції у[країнських] с[оціалістів]-р[еволюціонерів] заявляє, що партія у[країнських] с[оціалістів]-р[еволюціонерів] уже два дні обговорює справу з 4‑им Універсалом і про державну незалежність. <…>
Промова М. Порша.
Всього два дні, як Мала Рада приняла тимчасовий законопроект про волонтерську армію, одначе вже організуються партизанські, добровільні отряди. На жаль мушу констатувати, що регулярна армія, у нас як і в Росії перебуває зараз у стані повного розкладу, і тому всі надії можна покладати тільки на революційні організації – партизанські отряди. <…> Крім загальної сторони була звернена також увага й на охороні столиці – м. Київа, на те, щоб визволити Київ від збройної сили, перемішаної з злочинним елементом – большевиками. За допомогою “Вільного Козацтва” та инших військових українських частин була взята цитаделя большевиків – арсенал, а в ньому 20 гармат, тисячі рушниць, міліони набоїв і ин. Як бачимо[,] це річ далеко серйозніша[,] ніж той авіпарк, який роззброїли 30 листопада {1096}.
В такой противоречивой ситуации (одни ратуют за немедленное провозглашение независимости, другие считают, что «еще не время») нередко всё решает авторитетное мнение одного человека. Так вышло и в этот раз. Человеком этим стал, естественно, Михаил Грушевский.
Николай Ковалевский рассказал о дискуссиях, предшествовавших принятию IV Универсала, и о решающей роли Грушевского:
В часі цих дискусій Михайло Грушевський звичайно ставав мовчазний[,] слухаючи уважно промови та перебираючи пальцями свою срібну бороду. На його обличчі можна було відчитати хвилювання, над яким він одначе вмів панувати, а одночасно і глибокий неспокій за будучину української державности, що народжувалася серед революційної бурі. Характеристичною прикметою Михайла Грушевського, як голови Центральної Ради, було те, що він не давав себе втягнути в дискусії і спори між представниками партій. Тільки в справах виняткової ваги забирав він слово, говорячи коротко, але рішучо.
Так було і в цьому випадку. Коли майже всі вже висловили свій погляд на справу проголошення самостійности, Михайло Грушевський гаряче спротивився намірові відкладати цей акт до скликання Установчих Зборів, зазначаючи, що Центральна Рада після переведення територіяльних виборів репрезентує волю всіх верств українського народу і що “всякоє промедленіє смерти подобно”, бо серед революційної завірюхи треба рішучого чину, що створив би ширші перспективи для дальшої визвольної боротьби.
Цей виступ Михайла Грушевського вирішив справу і конвент сеньорів Центральної Ради приступив безпосередньо до вироблення тексту IV Універсалу.
Разработали три проекта: Грушевского, Винниченко, Николая Солтана в соавторстве с Никитой Шаповалом. Проект Грушевского был самым коротким и «сфокусированным» на основной мысли – собственно, декларации независимости. В остальных двух уделялось значительное внимание социальным вопросам (земельной проблеме, национализации важнейших отраслей промышленности). Возникла дискуссия; особенно горячо защищал свой проект Винниченко. Результатом стал определенный компромисс: за основу взяли текст Грушевского, но дополнили его некоторыми положениями из остальных двух (причем некоторые социально-экономические предложения переформулировали) {1097}.
Но и на этом споры не закончились. После подготовки единого проекта состоялось заседание Малой Рады, на котором должны были прийти к окончательному соглашению относительно Универсала. Оно продолжалось двое суток.
И Грушевский, и Ковалевский утверждают, что началось оно 9 (22) января. В тот день состоялось заседание, на котором был принят закон о национально-персональной автономии и обсуждались некоторые другие вопросы. В репортаже об этом заседании, опубликованном 11 (24) января, ничего не говорится об обсуждении Универсала {1098}. Объясняется это просто: заседание, посвященное Универсалу, было закрытым {1099}. Началось оно, по всей видимости, после открытого, т. е. не раньше, чем во второй половине дня 9 (22) января – а длилось так долго, естественно, потому, что среди его участников не было согласия. Грушевский (подчеркивавший, между прочим, что объявление независимости в принципе не исключало участия Украины в будущей федерации) вспоминал:
Серед самих Українців знайшлись ґрупи настілько захоплені росийською культурою й державністю, призвичаєннєм до єдиної Росії, або до традиційного федеративного гасла, що не згожувались на самостійність навіть як на форму переходову до федерації. Ще більше се треба сказати про ґрупи не-українські: Українців які відірвались від української стихії й уважали себе “русскими“, Великоросів захожих, і навіть Євреїв, які також не вміли відразу стати на ґрунт реальних інтересів єврейської людности України, а вважали потрібним наперед виявити свій протест против разриву з єврейськими орґанїзаціями Росії {1100}.
Об оппозиции к Универсалу говорил и Ковалевский:
В [засіданні] взяли участь і представники національних меншин – москалі, поляки й жиди. З них тільки представник польських соціялістів Корсак без застереження висловився за прийняттям Універсалу. Натомість інші польські представники, а також представники москалів і жидів рішуче протиставились актові проголошення державної самостійности України. Між іншим один із московських соціялістів (здається[,] це був Рябцов) висловився, що проголошення державної самостійности України – це удар ножем у спину єдности пролетаріяту цілої Росії, а тому це акт реакції. Проти цієї демагогічної заяви українська більшість гаряче запротестувала, а Михайло Грушевський, як голова зборів, зробив московському промовцеві гостре зауваження, загрожуючи відібрати йому голос {1101}.
Дебаты закончились
