Мешканцi атолу Тикахау, де Джон часто бував на своїй базi, трохи навчили його полiнезiйської мови. Тубiльцi розмовляли тим же тягучим, нiби одне нескiнченне слово, дiалектом. Однак Джон нiчого не розумiв, вiн був дуже приголомшений.
- Гади, мерзота, бруднi сволоцюги! - розлючено плювався вiн.
Цi мерзотники зжеруть його, обгризуть його кiстки, як собаки.
Раптом позаду, десь у довгому ряду клiток, якi стояли на стежцi, пролунав голос маленького Тома:
- Мiстере капiтан!
У Джона тьохнуло серце.
- Слухаю, мiй хлопчику! Що з тобою, Томмi?
- Нiчого, сер, - спокiйно i, як здалося Джоновi, навiть весело вiдповiв хлопчик. - Я в клiтцi. Вони з'їдять нас?
Джон силувано засмiявся.
- Звiдки ти взяв, Томмi? Що за дурницi лiзуть тобi в голову?
Хлопчик вiдчув, що капiтан сказав йому неправду. Томмi прекрасно все розумiв.
- Капiтане, - сказав вiн, - хочете, я вам заспiваю? У клiтках розчулено загомонiли:
- Томмi, руде ангелятко, ти не боїшся?
- А хiба зi мною немає моїх друзiв? - У голосi хлопчика прозвучала звична для нього iронiя.
- Так, Томмi, ми з тобою. Але, Томмi, ти ж нiколи не спiвав.
- Ну то й що! Зараз я спiватиму. Хочете, капiтане?
- Звичайно, Томмi. Якщо в тебе є голос.
Вдячний вiдважному хлопчиковi, Джон намагався вгамувати хвилювання, яке несподiвано пойняло його.
Хлопчик заспiвав:
Тримай, стерновий, штурвал,
Розплата - твоя голова
За точний курс корабля,
За даль, де лежить земля!
За серця гарячу кров,
За щастя, життя i любов
Розплата - твоя голова
Смiлiш! Двох смертей не бува...
Джон нiколи не плакав Але тодi вiн, здається, все-таки заплакав Слухаючи хлопчика, плакали всi пiрати. Цей маленький Том був їхнiм добрим генiєм.
Притихли й маркiзанцi. У їхнiх чорних очиськах застиг подив. Мабуть, такого полоненого вони ще не бачили.
А хлопчик спiвав, i до всього йому, здавалось, було байдуже:
Доля морська - то красива казка
Для бездомних, як ми, смiльчакiв.
Всiх нас чекає фатальна розв'язка
Ну, то що ж! Недоречний тут гнiв.
Вже нам прощення не ждати вiд бурi,
Бог нам погрожує вже давно.
Ну, то що ж! Нарiкати не будем.
У цей час з протилежного боку ущелини над прiрвою повис мiст iз колод. Вiн вилiз десь iз кущiв. Товстi подвiйнi лiани обережно опустили його на край стежки.
Маркiзанцi ще хвилину стояли нiби зачарованi. Потiм кинулися до клiток, пiдхопили їх i пiдтюпцем побiгли вперед.
Коли Джона перенесли через мiст, за кущами вiн побачив велике безлiсе плато, на якому височiли сiрi кам'янi мури - фортеця. Навiть у своєму безнадiйному становищi Джон здивувався. Цi канiбали вмiють, виявляється, будувати не тiльки розсувнi мости, а й справжнi фортецi. Спостережнi вежi, велика кiлькiсть бiйниць для каменеметальних пристроїв, зубчастi ворота iз щiльно збитих стовбурiв залiзного дерева.
У душi Джона наростав вiдчай. Вiн думав про втечу, але звiдси, видно було, не втекти.
Триста рокiв майорiв над океанами роджер роду Девiсiв, триста рокiв їм щастило. Двох Девiсiв повiсили, троє загинули в бою. Але то були не тi, кому батьки заповiдали свiй прапор. Девiси, якi плавали пiд роджером Джеремi, поразок не знали. I ось такий кiнець.
Вже у воротах фортецi Джон знову згадав убитого ним альбатроса. На мить йому здалося, що чорний птах лiтає над ним. його напруженi нерви повiльно розслаблювались.
Якби хто тiєї хвилини сказав, що його зiрка не така вже й трагiчна i для нього загалом усе скiнчиться щасливо, вiн би, звичайно, не повiрив. Як i всякий приречений, вiн iще на щось сподiвався, але розум надiю вiдхиляв.
Скутий тiснотою клiтки, Джон вiдчував, яким важким стає його занiмiле тiло. Серце то завмирало, то, раптом прокинувшись, трiпотiло в дрiбному ознобi.
- Гей, ви, в клiтках! - закричав вiн раптом зi злiстю - Ви мене чуєте?
Кiлька голосiв вiдповiло:
- Говори, капiтане, ми слухаємо.
- Цi дикуни нас не розумiють. Поки ми разом, треба обмiркувати, як будемо дiяти.
- Так, капiтане, - зiтхнув за Джоном чилiєць Фернандес. - Я волiв би загинути в бою, не так прикро. Але голими руками цих клiток не зламаєш.
- У мене в кишенi лишився складаний нiж. Вони не знають, що в нашому одязi є кишенi. Чуєте, не будьте iдiотами, у кого лишилися складанi ножi, не пускайте їх у хiд передчасно...
Сильний удар кiнцем палицi в спину примусив Джона замовкнути. Маркiзанцi, мабуть, здогадалися, про що йшла мова.
Стiна фортецi оточувала селище, яке потонуло в зеленi - кiлька десяткiв бамбукових хатин з високими гостроверхими дахами. Вони стояли на кам'яних пiдмурiвках, нiби на широких довгастих столах. Перед кожною хатиною, на майданчику, який правив за подвiр'я, була видовбана овальна чаша - басейн для купання.
Полонених несли в центр селища, на велику, обсаджену квiтами площу, на якiй у цей час було багато людей. Пропускаючи воїнiв з клiтками, натовп поспiшно розступався.
Край площi на помостi з колод, застеленому голубими циновками, пiдiгнувши пiд себе ноги, сидiв кремезний сивий маркiзанець, у якого все тiло - навiть губи, повiки i мочки вух - було в татуюваннi. В руках вiн тримав прикрашену рiзьбленням та перлинами бамбукову палицю - символ влади дождя. По боках i за спиною старого маркiзанця стояли три хлопчики з вiялами з пальмового листя.
В урочистiй тишi пiдiйшовши до помосту, процесiя з клiтками зупинилась. Один з воїнiв, мабуть, старший, розмахуючи руками, почав збуджено щось розповiдати вождевi. Мабуть, про те, як вони вдало захопили стiльки полонених. Вождь слухав, схвально киваючи головою. Його обличчя було уважним i суворим. Раптом вiн стрепенувся. Джон почув, як вiн нетерпляче крикнув:
- Хамаї! Несiть сюди!
Одразу весь натовп захвилювався, всi почали кричати:
- Ена оїа! Ена оїа! Ось вiн! Ось вiн!
Джон насторожився. Вiн зрозумiв, що той воїн розповiдав про маленького Тома.
Змучений безсонною нiччю i всiм пережитим за цю добу, хлопчик усе ще тримався iз зухвалою безстрашнiстю. Коли його клiтку пiднесли до вождя, вiн презирливо сказав:
- Каоха, таїпi! Здрастуй, людожере! - На "Флайїн стар" цi два полiнезiйських слова знали всi.
Вiд несподiванки вождь спочатку оторопiв. Потiм гмукнув, усмiхнувся i нарештi вибухнув голосним реготом.
- Оїа тане, оїа тане, - заходячись вiд реготу, повторював вiн.
Тепер розгубився Том. Побачивши поруч iз собою клiтку капiтана, вiн мало не заплакав:
- Сер, що йому потрiбно?
- Вiн каже, Томмi, що ти справжнiй мужчина. Тримайся, хлопчику.
В очах юнги сяйнула безсила ненависть:
- Проклятий таїпi!
- Так, Томмi, але будь розсудливим. Здається, ти їм подобаєшся.
- Не хочу я їм подобатись. Вони все одно з'їдять нас... Ти розумiєш, хто ти? - ковтаючи сльози, закричав вiн вождю. - Ти таїпi, брудний таїпi!
- Ви чуєте, я ж казав, що вiн справжнiй мужчина! - захоплено вигукнув вождь. - Мої воїни чули його пiснi, я бачу його смiливiсть, вiн буде моїм сином! Я вiзьму його в свiй дiм, нехай це знають усi! - I, стримуючи запал, ласкаво звернувся до Тома: - Каоха, оїа тане. Здрастуй, справжнiй мужчина. Уа таїпi. Так, я людожер. Уа паїа вау. Але я ситий, твоє тiло менi не потрiбне.
Вiн говорив, що вже старий i що в нього немає дiтей. Проте великий бог Тiкi почув його молитву i послав йому сина, хорошого сина, вiн це бачить.
З натовпу лунали радiснi вигуки. Всi захоплювалися Томом i радiли щастю вождя. Певне, всiм здавалося, що таким же щасливим має бути i маленький Том.
- Син вождя, - ревла площа, - виходь з клiтки, спiвай свої пiснi!
Вiдкривши клiтку Тома, двоє воїнiв схилились перед ним у шанобливому поклонi. Юнга затремтiв вiд страху, мабуть, думаючи, що настала його остання година.
- Виходь, Томмi, i не показуй, що ти їх злякався, - сказав Джон, намагаючись заспокоїти хлопчика. - Вождь вирiшив тебе усиновити. Вони хочуть, щоб ти їм спiвав. Смiливiше, хлопчику! Ти врятуєш себе i, можливо, всiх нас.
- Ти розумiєш нашу мову, червонобородий?
- Бачиш, Томмi, вiн зовсiм не страшний, - усмiхнувшись, сказав Джон хлопчиковi. Потiм, згадавши свiй запас полiнезiйських слiв, вiдповiв вождю: - Я живу на Землi Паумоту, а там така ж мова, як i на землi Фату-Хiва.
Маркiзанець недовiрливо похитав головою.
- Твоя домiвка на Землi Паумоту?
- Так, великий вождь.
Прикрашене татуюванням обличчя маркiзанця, щойно добродушно миролюбне, раптом стало грiзним.
- Мої люди бували на землi Паумоту, я знаю, хто там живе. Ти брехун, червонобородий. Твоя домiвка за океаном, ти вождь цих франi [*]... ------[*] Так маркiзанцi називали французiв. ------
* * *
...На Маркiзьких островах жив один з наймогутнiших i найрозвиненiших народiв Полiнезiї. Нiхто в цiй частинi свiту не чинив такого опору навалi європейцiв, як маркiзанцi. У серединi дев'ятнадцятого столiття французам пощастило захопити вiсiм з дев'яти островiв архiпелагу лише пiсля того, як цi острови вже нiкому було захищати.
Разом з тривалими вiйнами європейцi несли сюди свої хвороби. Остров'яни, якi не знали чужоземної хвороби i не мали до неї iмунiтету, вмирали тисячами, їхнi лiкарi вмiли лiкувати будь-якi рани, але вони були безпораднi перед вiрусом грипу. Заразнi хвороби знищували населення одного острова за другим. Стотисячний народ майже зовсiм вимер. Французам лишалося тiльки привласнювати спустошенi острови.
