4) поляки на західноукраїнських землях, що не зреклися мрії про відбудову Великої Польщі» (14).
Бандерівці мали програму масштабних етнічних чисток і в умовах окупаційного режиму приступили до її реалізації. Наведемо лише один з багатьох прикладів.
«УПА дала польському населенню наказ опустити українські терени Волині і Полісся» — дещо «меланхолійно» пригадував Лебедь. І далі: " нехай нікого не дивує, що боротьба прийняла в деяких місцевостях спонтанні, гострі форми" (15).
Більш детально оці "гострі форми" визначено в директиві командування УПА "Північ", очолюваного Климом Савуром: "Ми повинні провести гостру акцію по ліквідації польського елемента. При відході німецьких сил з сіл використати можливості для ліквідації всього чоловічого населення від 16-ти до 60-ти років… Цю боротьбу ми не можемо програти і за будь-яку ціну повинні зменшити польські сили. Лісові і розташовані близько лісових масивів села повинні зчезнути з обличчя землі…" (16).
В літературі фігурують різні оцінки кількості жертв різанини, проведеної бандерівцями на Волині. Так, Віктор Поліщук, не претендуючи на повноту дослідження, говорить про 2000 місцевостей, в яких були скоєні акти вбивств. Загальне число загиблих оцінюється ним в 50–70 тисяч осіб, що складає 20 % тодішнього польського населення Волині (17).
Аналогічна (а то й ще жахливіша — як у випадку з геноцидом єврейського населення) картина і по іншим національним групам. І за всім цим — фігура "урядуючого провідника" ОУН, яким восени 1941-го офіційно став Микола Лебедь.
Особа № 1 в ОУН(б) С. Бандера, а також його перший заступник Я. Стецько, які виявили таку недоречну на погляд німців ініціативу з проголошенням державності, після нетривкого перебування під "почесним арештом" були доправлені до Заксенхаузену. Принагідно зауважимо, що сам факт їх утримання в цьому таборі адептами видається за аргумент на користь "антинацистської" діяльності ОУН. Проте спогади одного з чільних оунівців Д. Андрієвського про комфортні умови перебування не залишають камені на камені від такої версії. "Я, — згадував Андрієвський, — опинився в невеликій келії. Перед тим, як ввійшли, СС поставив на стіл чашку кави, сказав, що я мушу в 9 годин бути в ліжку…Бандера…питав про моє здоров'я, чи дістаю пакунки, чи маю досить їсти і чи не бракує грошей. Пропонував мені свою поміч і одного дня виніс на прохід та намагався всунути в руку кусень масла" (18).
Але за умов, коли і Бандера і Стецько були обмежені в можливостях оперативного керівництва організацією, на перший план висунулася постать людини № 3 в офіціальній ієрархії ОУН(б). І саме з цією постаттю чимало учасників подій та дослідників пов'язують лінію на мінімізацію спротиву фашистським окупантам. В матеріалах III Надзвичайного збору українських націоналістів чітко простежується прагнення довести: "віссю оборони були дві справи — вивіз до Німеччини на каторжні роботи і грабунок хліба" (19), виправдавши відсутність активних бойових дій проти гітлерівців з боку структур ОУН і УПА. Більше того, на трьох (осінь 1941 р., березень 1942 р., лютий 1943 р.) конференціях ОУН(б) гору брала лінія, що не допускала збройних конфліктів з німцями, а головним проголошувала "фронт боротьби з московським імперіалізмом" (20).
Зміна тактики бандерівського керівництва стала вимушеною реакцією на вагомі підстави. До них слід віднести, в першу чергу перелом в ході війни, пов'язаний з перемогами Червоної Армії, і початок визволення території України від німецько-фашистських загарбників. По-друге, активізацію антифашистського руху, яку один з керівників СБ ОУН В. Макар описував таким чином: "Терен виривається нам з рук. З однієї сторони — почали множитись отаманчики, як Бульба-Боровець, а з другої сторони — червона партизанка стала заливати терен" (21).
Це було набагато серйозніше за особливості характеру тимчасового провідника. Хоча Лебедь, писав один з провідних діячів СБ ОУН, "не любив слухати думок, які вимагали ревізувати ним висловлені погляди, був вибуховим, грубим у відношенні не лише до рядових членів ОУН, але також до членів Проводу" (22), в організації з яскраво вираженим "фюрер-принципом" це було скоріше правило, ніж виняток. Мімікрія до "боротьби на два фронти", посилення антинімецької риторики і конкретних заходів, спрямованих на підготовку до спротиву поверненню в західні області України Радянської влади вимагали замін найбільш одіозних фігур. А Лебедь, який втратив титул "урядуючого провідника" ОУН(б), відносився саме до таких. Проте без посад він не залишився. А влітку 1944 року Лебедь став генеральним секретарем закордонних справ щойно створеної бандерівцями Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Однак, попри всі намагання видати УГВР за "верховний орган українського народу в його революційно-визвольній боротьбі за УССД" (23), ця структура значного впливу на розвиток ситуації не мала. Тому того ж 1944-го за межами України опинився один з тих, про кого Ярослав Олександрович Галан скаже: "На кривді і крові народу виріс суспільний прошарок, позбавлений будь-яких етичних норм, ненажерливе зборище безцеремонних торгашів, готових продати навіть рідну матір, якщо тільки хто добре за це заплатить. З вигнанням фашистів кар'єра цих людців скінчилася. Проте їм важко з цим примиритись, тому вони ненавидять народ, ненавидять Червону Армію, ненавидять Радянську владу" (24).
Микола Лебедь відносився до числа тих, чиї діяння цілком підпадали під класифікацію злочини проти миру та людяності. Відомо, що в перші повоєнні роки чимало військових злочинців, включаючи колаборантів, одержали по заслугах. Державні інституції Союзу РСР та Української РСР неодноразово вимагали притягнення до відповідальності оунівських верховодів. На словах вчорашні союзники по антигітлерівській коаліції визнавали справедливість таких вимог. "Як тільки Бандера буде нами арештований, його справа як військового злочинця піде звичайним шляхом, встановленим міжнародними угодами" — запевняв в жовтні 1946 р. заступника головнокомандуючого радянської воєнної адміністрації в Німеччині генерала П. Курочкіна його американський колега Л. Клей (25). Контакти, встановлені керівництвом ОУН з англійськими та американськими спецслужбами, можливості їх використання в умовах "холодної війни" переважили тягар злочинів.
Подальші десятиліття життя Лебедя, як може здатися на перший погляд, — на відміну від періоду суворої конспірації цілком на видноті.
Переховування в ченців-васіліян в Італії (26). Створення після зустрічі у Відні (весна 1945 р.) уповноважених проводу ОУН (В. Охрімович, М. Прокоп, Д. Ребет та М. Лебедь) з С. Бандерою, С. Ленкавським та Я. Стецьком закордонного центру ОУН(б), а потому і закордонних частин ОУН (ЗЧ ОУН) (27). Подальший розкол на "ортодоксів" ("теоретиків" з еміграції) на чолі з Бандерою та "ревізіоністів" ("практиків" з "краю"). Багаторічна видавнича діяльність: засновник і голова корпорації "Пролог" у Нью-Йорку (1952–74), заступник її голови (1982–85), фундатор мюнхенських видань "Сучасна Україна", "Сучасність", "Український самостійник", член управи українського товариства закордонних студій (Мюнхен, 1956–91), член видавничого комітету "Літопис УПА" (Торонто, з 1975) (28).
Проте, слушно зауважує вельми зацікавлена особа: "Секретні архівні матеріали та документи Миколи Лебедя, що відносилися до розвідувальної діяльності та зв'язків з підпіллям в України та були пов'язані з американською чи англійською розвідувальними службами, залишаються й досі недоступними" (29).
Хоча окремі сторінки повністю прикрити так і не вдалося. В 1975 р., пише вітчизняний дослідник Б. А. Мартиненко, в американській пресі з'явилися відомості про "Операцію "Огайо". В ході її реалізації згідно рішень наради представників американської розвідки (листопад 1948 р., Франкфурт-на-Майні) з таборів для переміщених зі Східної та Південно-Східної Європи осіб було відфільтровано потенційних шпигунів і диверсантів. Разом з цим тих, хто в силу якихось причин для цього не підійшли, передавали до названого аналогічно операції спецпідрозділу "Огайо", сформованого з "фахівців" СБ ОУН на чолі з Лебедем. Допити з подальшою фізичною ліквідацією проводилися щонайменше у 80 точках західної зони окупації, а цифру в 100 знищених вважають заниженою самі американці (30).
Специфічні послуги були востребувані і надалі. Такий обізнаний автор, як В. Верещак, твердить, що Лебедя, попри солідний вік американці під час агресії в Індокитаї використовували як спеціаліста для боротьби з комуністичними партизанами В'єтнаму (31).
Після буржуазного перевороту 1991-го року він продовжував гнути звичну лінію, заявивши одного разу на черговому засіданні виконавчого комітету "Літопису УПА": уряд України повинен притягнути до відповідальності колишніх співробітників НКВС. "Хоча б двох-трьох на рік" (32). Встиг побувати в Україні, але своїм тут так і не став. Тож і завершив за океаном свій недолугий життєвий шлях, який красномовно підтверджує істинність слів Ярослава Галана: "люди без батьківщини показали, на що здатна каналія, яка з політичного бандитизму і зрадництва зробила собі професію" (33).
