Еще дяде: "Вашу "Віру" ми отримали. Вона мені сподобалась… Мені здається, що з усіх пишучих українців тільки Ви вмієте писати таким простим популярним складом без жадного туману в ідеях і мові…" (Статья Драгоманова "Віра й громадські справи" появилась в журнале "Хлібороб" в 1892 году).
Однажды она упомянула о влиянии его сравнительно-теологических работ: "Я колись бачила вплив порівнюючо-теологічних праць на людей релігіозних". Он заинтересовался и попросил подробностей, на что последовал подробный рассказ: "Що я тоді писала про вплив порівнюючого методу на релігіозних людей, то я собі пригадала на той час один приклад, який бачила на власні очі (щоправда, я й не один такий приклад бачила). Колись у мене в гостях було дві молодих дівчини, дуже релігіозних, і один молодий хлопець, зовсім не релігійний, і одного разу вступили вони в дуже завзятий теологічний спор, при тому, як звичайно, ніхто нікого на свою сторону не склонив, а тільки роздрочилися всі троє до крайності, бо всі троє, спорячи, не добирали виразів. Я до того спору не втручалася, бо він мені не подобався, коли ж потім мої люди заспокоїлись і зайшла у нас спокійна розмова про різні обряди та звичаї релігійні, то я почала порівнювати (наскільки тямила) наші обряди з чужими, наші вірування з "поганськими" — а при тому помагала мені Ваша брошурка, — то мої дівчата перше були дуже здивовані, бо деякі факти їм не були зовсім відомі, а другі хоч і відомі, та якось так раніше в око не впадали, а тепер теє все показалося їм у іншому світлі. Дедалі вони вже самі почали факти наводити і самі себе запевняти, що справді наші всі релігійні звичаї та поняття не з неба впали; дедалі бесідниці дійшли самі до такого "вільнодумства", про яке ще за три години і згадувати не хотіли. При тому ми вже не спорились, а просто собі вели розмову, і якось вона нікому так-то дуже вуха не дерла. Подібні до сього приклади мені не раз потім траплялось бачити".
Работа проводилась и в народе. Крестьянин Федор Иллюх вспоминал: "Шість років служив у Косачів наймитом… Леся давала мені читати революційні книжки, вона мене вчила, вчила таємно. Вона говорила, що цар — то змій полосатий, що царя не потрібно. Вона не вірила в бога і говорила мені, що бога нема на світі. А якщо їздила у церкву в село Волошки, то не молитися, а слухати, як співають. Була соціалісткою". Другой крестьянин подтверждает: "Леся приходила в церкву в село Волошки, але чи вірила в бога, то я маю сумнів. Духовенства вона не любила, як і вся передова інтелігенція того часу. Поглядами своїми була демократка".
В 1918 году сестра издала составленную 19-летней девушкой "Історію" (и, нарушив волю составительницы, назвала ее автором). Все годы безбожной Советской власти эта книга активно использовалась не столько для изучения истории Востока, сколько для преподавания "научного" атеизма. В известной статье "О значении воинствующего материализма" (1922) Ленин тоже хлопотал за "многомиллионные народные (особенно крестьянские и ремесленные) массы, осужденные всем современным обществом на темноту, невежество и предрассудки": "Этим массам необходимо дать самый разнообразный материал по атеистической пропаганде, знакомить их с фактами из самых различных областей жизни, подойти к ним и так и эдак для того, чтобы их заинтересовать, пробудить их от религиозного сна, встряхнуть их с самых различных сторон, самыми различными способами и т. п.". Примерно по такой же методе и украинская ровесница Ленина с юности занималась воинствующим атеизмом. И сегодня бойкий украинский пересказ дешевых французских брошюр позапрошлого века выдается за духовную пищу первого сорта: "Видання адресовано науковцям, викладачам, студентам і школярам — усім, хто цікавиться творчістю Лесі Українки" (9). Караул…
* * *
Особую неприязнь у нее вызывали "Жития святых". Племянница писала дяде: "Ох, певне, мороку й туману багато ще в наших "головах слухаючих"! А таки справді багато його. Коли слухаю, як тут старі люди говорять про народну просвіту, що, мовляв, "житія святих" — найкраща література для народу, бо вона розвива в народі дух героїзму, то мені так і хочеться лишню свічку в хаті засвітити, щоб світліше було. Хіба вони не бачать, куди сей "дух героїзму" доводить? Мальованці виходять з їхніх героїв та наповнюють собою шпиталі для божевільних".
Какова же связь между "Житиями святых" и больницами для душевнобольных? Оказывается, в 1892 г. в Тараще под Киевом страдающий паранойей Кондратий Малеванный провозгласил себя Христом (как сто лет спустя — комсомолка Мария Дэви или милиционер Виссарион). Жители нескольких окрестных сел в ожидании Страшного суда распродавали имущество, бросали работу, собирались толпами, входили в молитвенный экстаз и пребывали в состоянии радостного возбуждения. Академик В. М. Бехтерев описал этот случай в статье "Параноик Малеванный как виновник своеобразной психопатической эпидемии", а профессор Иван Сикорский — в работе "Психопатическая эпидемия 1892 года в Киевской губернии" (К., 1893). Сикорский писал: "У малеванцев больше всего поражает ненормальное состояние духа, необычное благодушие, часто переходящее в сплошное экзальтированное состояние, лишенное внешних мотивов. Среди общего шума, крика и беспорядка одни падают, как пораженные молнией, другие восхищенно или жалобно кричат, плачут, прыгают, плещут в ладони, бьют себя по лицу, дергают себя за волосы, бьют себя в грудь, топают ногами, танцуют…". Что-то подобное происходило с последователями Марии Дэви. Сегодня за Христа себя выдает бывший красноярский милиционер Сергей Тороп (Виссарион). Но никому не приходит в голову искать причину этих феноменов в том, что эти люди начитались "Житий святых". Святой Димитрий Ростовский (украинец по фамилии Туптало) составил 12 томов "Житий святых", где собраны жизнеописания христианских святых за 2 тысячи лет. И как это связано с сектой "мальованців"?
"Якби я могла, то я б віником вимела усе те "героїчне" сміття на смітник, там би йому лежати, а не людям голови туманити. Може, Вам чудно, що такі труїзми так палко словами побиваю, але я про сі речі не можу спокійно говорити, бо мене болить, коли я про се згадую, я занадто близько бачу, як людей в тім’я б’ють героїчними кенегами і як мало людей, що борються проти сього. Погибель і нещастя наше сей героїчний напрямок в ділі народної просвіти. Треба думати, як би найкраще з ним боротись, бо вже "хай буде, як буде" тут ніяк не вистачить".
Воинствующий атеизм снова и снова выплескивался на окружающих. Это не всем нравилось. Поэтому племянница жаловалась дяде:
"Пришлось мені раз показати незалежність думки при меценатах та при батьках України — бідна вона з такими "батьками" правдянського толку. Страх, як вони грають такими словами як "толерантність", "моральна тиранія", "патріотизм", "українство" і т. п., обертають їх на всі боки, як самі хотять. У них, наприклад, "толерантність" вимагає миритись з клерикальними виданнями "Просвіти" і навіть підтримувати їх, а коли хто намовляє своїх товаришів до якого іншого видавництва, то се вже виходить "моральна тиранія…" До поры до времени тирания была моральной, но когда "научные" атеисты дорвались до власти, то началась уже самая настоящая тирания. И новояз стал соответствующим: "толерантностью" при Советской власти называлась именно нетерпимость к любым клерикальным изданиям.
"…Коли хто каже, що він не признає "Житій святих" для народу, то се вже у них "не толерантне відношення до людей з релігійними переконаннями…" Одним словом — логіка!" В эпоху воинствующего "научного" атеизма пришло время другой логики. Тогда "толерантным отношением к людям с религиозными убеждениями" стали называть запрет на чтение Библии, "Житий святых" и любой подобной литературы под угрозой Гулага и мучительной смерти. Этот безбожный эксперимент все человечество наблюдало в XX веке. История этого столетия шла по Гоголю и Достоевскому. Гоголь писал в своем "Размышлении о божественной литургии": "Ежели люди до сегодняшнего дня не пожирают друг друга заживо, то тайная тому причина — служение божественной литургии". Достоевский предупреждал: раз отвергнув Христа, люди неминуемо дойдут до антропофагии. Что и произошло вскоре после революции.
Самым ненавистным из всех конфессий для дяди и племянницы было православие. Другим деноминациям при случае можно и пособить, если только они способствовали разрушению православной России (и Украины): "Переписала для друку дядькову брошуру для штундарів ("Неволя веры в теперешней России") — переробка "Віра й громадські справи", написала й сама дещо про штундовий рух, так от дядько ніяк не скінчить переглядати, а то б я послала досі Вам сю замітку. Нехай згодом…". Так писала она редактору Львовской радикальной газеты "Народ" Павлыку. А "штундизм" — это религиозное движение в России второй половины XIX века, ставшее переходной формой между русским сектантством и протестантскими сообществами. Так что секты бывают разные. Есть секты полезные. Они вполне устраивали безбожников и революционеров.
