Вот ее мнение о выдающемся скульпторе XX века С. Коненкове и его цикле "Лесное царство": "Коненков має деякий талан, але до "генія", либонь, тут ще далеко, а що його боги чисто кацапські, коли не фінські, то се безперечна правда, і я в них зовсім не пізнаю "релігії батьків моїх", що відбилась такими прекрасними лініями і барвами у веснянках, колядках, обрядах та легендах…" Какие "линии" в обрядах и колядках — непонятно. Но ясно, что языческие боги тоже нуждаются в пятой графе. Украинская нечисть прекрасна и не чета кацапской или финской. Бывает национализм зоологический, но есть еще, оказывается, и "божественный".
"…Чому слов’янські боги конче мусять бути косолапими, кри-воносими потворами — всі? Коли в наших казках навіть ворожа сила — "змій" — уявляється часто в подобі знадливого красуня. А "перелесник"? А русалки? А "золотокудрі сини" тої богині-царівни, що має на чолі зорю, а під косою місяць? Се ж, либонь, близька родина того Даждьбога, що вийшов таки "ідолищем поганим" у Коненкова?…" Она забыла назвать самого красивого из всей нечистой силы — светоносного Люцифера.
"…Зрештою, коли хто собі уявляє, наприклад, лісового бога "без спины, с одной ноздрей", то чому ж його таким і не зображати, тільки нема чого розпросторювати сього "ідеалу" на всіх слов’ян, а треба виразно зазначити, до кого саме він належить. Ну, та цур їм, тим чужим богам! Що вони мене обходять?" Очевидно, некоторым националистам трудно себе представить что-нибудь красивше своей родной нечисти.
Ранее Украинка писала Кобылянской: "Я взагалі давно вже втратила віру в "духів"… добрих і злих, небесних і підземних (та, власне, свідомо й не мала ніколи тії віри), а часом, в хвилини подразнення нервового, щось одзивається…" Не слишком ли близко (для атеиста) к сердцу принимает она "релігію батьків моїх", т. е. язычество?
Еще в 18 лет, как истинный ариец (с характером нордическим и твердым), она писала: "Люд Арійський зовсім не знав того почуття, що зветься страхом божим. Ні, він не боявся богів своїх, він щиро дивувався їм, він любив їх, він радів, утішався ними, дякував їм за їхню добрість, але не боявся їх. В його вірі нема нічого темного, страшного, хоч багато єсть величного. Його віра і поезія була ясна, чиста, радісна. Він співом голосним вітав кожну ранню зорю, до сонця озивався щирою хвалою, дива природи південної проймали його душу подивом, але не гнітили страхом. Він радів з свого життя, він любив цілим серцем свою роскішну матір-природу" (9, 16). Естественно, что такой "люд Арійський" не имел страха Божия, потому что просто не знал о Творце природы. Или забыл о Нем. А кроме того, ариец арийцу рознь. Бывают истинные арийцы (украинцы, например), а бывают — так себе (какие-нибудь кацапы или финны).
* * *
Однако наука не подтверждает гипотезы о какой-то особой симпатичности украинских богов. Современными исследователями у восточных славян описаны языческие обычаи человеческих жертвоприношений, проанализированы жестокие обычаи принесения детей в жертву умершим жрецам и языческим богам. Один из них пишет: "Про людські жертвоприносини у східних слов’ян розповідають не лише вітчизняні літописи, але й іноземні автори. Крім того, сучасні археологи знаходять значну кількість залишків людей у східнослов’янських язичницьких святилищах. Таким чином,… звичай приношенння людей у жертву язичницьким богам східних слов’ян був повсякденним явищем… За археологічними даними, звичай людських жертвопри-носин існував у давніх слов’ян ще задовго до виникнення інституту державності… Приносили наші предки в жертву богам і дітей, ще у праслов’янську епоху… Візантійський автор VI ст. Псевдо-Кесарий стверджує у своєму творі "Відповіді на питання", що древні слов’яни у важкі для них часи вбивали за спільною трапезою дітей, розбиваючи їх об каміння, подібно до мишей… Ібн-Даста, арабський мандрівник Х ст., повідомляє наступне: "Є в русів знахарі, з яких інші керують царями начебто вони їх начальники. Трапляється, що вони наказують принести жертву творцеві їхньому тим, чим вони побажають: жінками, чоловіками, кіньми. І якщо знахарі наказують, то не виконати їхнього наказу ніяк не можна"… Середньоазіатський автор IX ст.: "Велику владу в русів мали волхви, які користувалися правом ритуального вбивства чоловіків і жінок"… Про приношення в жертву полонених східними слов’янами повідомляє й візантійський автор Лев Діакон… Найбільшого розвитку звичай людських жертвоприносин досяг у пізніх язичницьких громадах в епоху християнізації Русі… Язичницький культ у пізніх язичницьких громадах став значно жорстокішим ніж у язичницьких громадах дохристиянської епохи… Таким чином, у східних слов’ян, які у більшості інших індоєвропейських народів існував страшний звичай приношення в жертву людей язичницьким богам" (13, 85).
* * *
Для истинного атеиста арийские "боги" являются таким же излишеством, как и все прочие. Но Украинка не только их не отбрасывала. Иногда она себя с ними отождествляла. Ее мать писала: "Сербські пісні в перекладі Старицького дуже полюбила Леся. Тії пісні про віли (русалки) призвели були до того, що Леся сама себе називала Вілою"; "Рідні пригадуватимуть, як Леся… гралася — у "Юнака та Вілу" (цит. по: 7, 43).
В примечаниях к поэме "Віла-посестра" читаем: "Віла — міфічна істота, що часто виступає в південнослов’янському епосі, вдачею і по-ведінкою нагадує нашу мавку". Для чего нужны мавки, мы уже видели: "слово "мавка" значить "мертва" і походить від старіших назв "навка", "навь". Поэтому Лукаш перед смертью и сливается с ней: "Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці. Лукаш кидається до неї з покликом щастя". Исход — летальный.
Если "віла вдачею і поведінкою нагадує нашу мавку", то побратим "Віли-посестри" обречен. Произведение построено таким образом, что не убить своего побратима эта "віла" не может. Просто не имеет права. Для оправдания этой необходимости молодой герой в кратчайшие сроки превращен автором в старого деда:
Не юнак лежав там молоденький, тільки дід старий, як голуб сивий, весь потертий сировим ремінням, а крізь рани жовті кості світять.
Обвиняются в такой трансформации турки-янычары. Но они тут вовсе не причем. В поисках молоденького побратима вила находилась совсем недолго: "Так літали три дні і три ночі". За эти три дня по воле автора побратим и превратился из юноши в глубокого старца. Именно это и было необходимо, чтобы вила могла выполнить свою функцию и зарезать его. Что она и сделала. Вилы они и есть вилы.
Но это еще не все: "Мавки (навки), в восточнославянской мифологии злые духи (часто смертоносные), русалки".
В "Лесной песне" есть "Русалка Польова" и есть просто Русалка:
Ми спустимось на дно, де темно, холодно, на дні лежить рибалка, над ним сидить Русалка…
Еще в 14 лет Украинка написала поэму "Русалка". Там тоже все закончилось смертью. И не одной. Сначала, не выдержав измены, утопилась девушка. Перед этим она горевала:
Нема щастя, нема долі, лиш врода сама…
І кохання зневажене, Дружини нема!
(Первое стихотворение 9-летнего ребенка начиналось аналогично: "Ні долі, ні волі у мене нема…"). Затем следует самоубийство:
Нема, нема дівчиноньки,
Лиш плив левінок…
А дівчина під водою
Русалкою стала.
Та немає русалонька
І там супокою:
Не втопила свого лиха
Навіть під водою!
…Всі русалки, мов рибоньки,
Веселії грають,
А у неї завжди хмари
Чоло укривають.
Русалка готовится к мести. И вот как-то раз тот казак с женой положили ребенка спать под копной,
та вдвох собі лагідненько,
любо розмовляють.
Русалонька на ту пару
Тільки подивилась,
Змінилися у личеньку,
За серце схопилась;
Потім знову подивилась,
Промовила тихо:
"Побрався ти, козаченьку,
Та на свое лихо!
Не завжди там буде щастя,
Де твоя хатина, —
Зостануться сиротами
Жінка і дитина!
Будеш знати, козаченьку,
Як русалка любить,
Скоро ж тебе це кохання
З сього світу згубить!"
Призывные песни русалки подействовали на казака:
Біжить милий до русалки,
Та й недобігає,
Бо із річки — русалочок
Юрба випливає;
Обступили козаченька,
В гаю залунало, —
Наче крик, неначе регіт, —
Далі тихо стало…
Тихо, как на кладбище. Потому что всегда близкие контакты любой степени с нечистой силой (русалки, вилы, мавки) заканчиваются для героев Украинки одинаково.
