— А ви спробуйте самі, — порадила Матильда. — Найміть доброго адвоката й поборіться за своє!
— Я не маю для цього грошей, — зітхнула міс Гані. — А ще не забувай, що тітку вважають у нашій громаді вельми шанованою особою. Вона дуже впливова.
— А хто вона? — запитала Матильда.
Міс Гані на мить завагалася. А тоді тихо сказала:
— Пані Транчбул.
— Пані Транчбул?! — вигукнула Матильда, підскочивши ледь не на півметра над підлогою. — Ви хочете сказати, що це вона ваша тітка? Вас виховала вона?
— Так, — підтвердила міс Гані.
— Тоді не дивно, що вона вас залякала! — крикнула Матильда. — Ми недавно бачили, як вона схопила одну дівчинку за коси й кинула через паркан!
— Ти ще нічого не бачила, — сказала міс Гані. — Після смерті батька — а мені тоді було п’ять з половиною років — вона завжди примушувала мене самій купатися у ванній. І якщо вона заходила й бачила, що я, на її думку, погано помилася, то запихала мою голову під воду і так тримала. Але я не хочу згадувати те, що вона виробляла. Це нам ніяк не допоможе.
— Ні, — погодилася Матильда, — не допоможе.
— Ми прийшли сюди, — сказала міс Гані, — щоб поговорити про тебе, а я тільки те й роблю, що балакаю про себе. Я почуваюся якоюсь дурепою. Мені набагато цікавіше довідатися, чого ти ще здатна досягти своїми дивовижними очима.
— Я можу зрушувати речі, — відповіла на це Матильда. — Я знаю, що можу. Можу їх штовхати й перекидати.
— Як ти дивишся на те, — запропонувала міс Гані, — щоб ми дуже обережно провели кілька експериментів і пересвідчилися, що і як ти можеш рухати й штовхати?
На превеликий подив, Матильда відмовилася:
— Якщо ви не проти, міс Гані, я воліла б цього не робити. Я хочу повернутися додому й обміркувати все, що сьогодні почула.
Міс Гані відразу підвелася.
— Звичайно, — сказала вона. — Я й так тебе дуже затримала. Твоя мама почне хвилюватися.
— Вона ніколи за мене не хвилюється, — усміхнулася Матильда. — Але я хотіла б, якщо ви не проти, зараз піти додому.
— Ходімо, — не була проти міс Гані. — Вибач за такий поганий чай.
— Ну що ви, — заперечила Матильда. — Такий смачний.
Вони верталися до Матильдиного дому мовчки. Міс Гані відчувала, що Матильді потрібно помовчати. Дитина так заглибилася в думки, що навіть не дивилася, куди йде. Біля воріт Матильдиного будинку міс Гані сказала:
— Краще забудь про все, що я тобі сьогодні наговорила.
— Цього пообіцяти не можу, — відповіла Матильда, — але обіцяю не говорити про це більше ні з ким, навіть з вами.
— Це, мабуть, буде наймудріше, — погодилася міс Гані.
— Але не думати про це, міс Гані, не обіцяю, — додала Матильда. — Я про це думала цілу дорогу від вашої хатинки, і мені здається, що в мене є малюсінька ідея.
— Не треба, — захвилювалася міс Гані. — Забудь.
— І ще одне — перш ніж перестати про це говорити, я хотіла б вам поставити ще три запитання, — не вгавала Матильда. — Чи ви мені відповісте, міс Гані?
Міс Гані всміхнулася. Просто дивовижно, подумала вона, як упевнено й авторитетно ця крихітка взяла на себе відповідальність за її проблеми.
— Ну, — сказала вчителька, — залежно, які запитання.
— По-перше, — сказала Матильда. — Як зверталася пані Транчбул до вашого батька, коли вони були вдома?
— Та ж як іще — Маґнус, — відповіла міс Гані. — Так його звали.
— А як ваш батько звертався до пані Транчбул?
— Її звати Агата, — пояснила міс Гані. — Так він до неї і звертався.
— І нарешті, — сказала Матильда, — як ваш батько і пані Транчбул називали вдома вас?
— Вони називали мене Дженні, — відповіла міс Гані.
Матильда старанно обміркувала відповіді.
— Треба перевірити, чи я нічого не наплутала, — сказала вона. — Отже, вдома ваш батько був Маґнус, пані Транчбул — Агата, а ви — Дженні. Я не помилилася?
— Усе правильно, — підтвердила міс Гані.
— Дякую вам, — сказала Матильда. — Більше я цієї теми не торкатимусь.
Міс Гані було цікаво, що діється у дівчинки в голові.
— Тільки не нароби якихось дурниць, — попрохала вона.
Матильда засміялася, розвернулася й побігла стежкою до вхідних дверей, гукаючи на ходу:
— До побачення, міс Гані! Дуже вам дякую за чай.
Матильду, як завжди, зустрічав порожній будинок. Батько ще не повернувся з роботи, мати ще не повернулася з бінґо, а брат міг бути де завгодно. Дівчинка подалася прямісінько до вітальні й висунула шухляду шафки, у якій, як вона знала, батько тримав коробку з сигарами. Витягла одну сигару, віднесла в свою кімнату й там зачинилася.
«А тепер берімося за тренування, — подумала вона. — Буде нелегко, але я свого досягну».
У її голові почав вимальовуватися чудовий план допомоги міс Гані. Він уже прокреслювався в найменших деталях, але врешті-решт усе залежало від її здатності зробити дещо за допомогою своєї нової навички. Дівчина розуміла, що відразу не зуміє цього зробити, але не сумнівалася, що завдяки наполегливому тренуванню й зусиллям вона рано чи пізно досягне успіху. Сигара була для цього просто необхідна. Можливо, вона була трохи більша, ніж би Матильді хотілося, але вагою якраз підходила для тренувань.
У Матильдиній кімнаті був маленький туалетний столик, де лежали щітка для волосся, гребінець і дві бібліотечні книжки. Дівчина все це відсунула й поклала сигару прямо посеред столика. Тоді відійшла й сіла на краєчку ліжка. Була тепер метрів за три від сигари.
Зручніше вмостилася й зосередилась, до того ж цього разу дуже швидко відчула, як у голові вирують електричні імпульси, як вони збираються в глибині очей, як очі стають гарячі, й мільйони крихітних невидимих долоньок вистрибують, неначе іскорки, в напрямку сигари.
— Рухайся! — прошепотіла вона, і на її превеликий подив, сигара з маленькою золотисточервоною стрічкою посередині відразу покотилася по столу й упала на килим.
Матильді це дуже сподобалося. Було приємно таке робити. Здавалося, ніби іскорки кружляють у голові, а тоді вистрибують з очей. Це давало їй відчуття якоїсь неземної сили. І як це швидко сталося! Як легко!
Вона перетнула кімнату, підняла сигару й поклала назад на столик.
«А тепер перейдімо до складнішого, — подумала. — Але якщо я маю здатність штовхати, то, безумовно, повинна мати здатність піднімати?
Для мене це важливо — навчитися її піднімати. Я мушу навчитися піднімати її в повітря й там затримувати. Сигара важить небагато».
Вона сіла на ліжку й почала все знову. Тепер було легко нагромаджувати енергію в глибині очей. Так, ніби натискаєш на якусь кнопку в мозку.
— Піднімися! — зашепотіла вона. — Піднімися! Піднімися!
Спочатку сигара покотилася. Але потім, коли Матильда зосередилася з лютою силою, один кінець сигари поволі піднявся майже на два сантиметри над столиком. З колосальними зусиллями вона спромоглася так її втримати секунд з десять. Після цього сигара знову впала.
— Ого! — зраділа дівчинка. — Мені все вдається! Я починаю вчитися!
Цілу наступну годину Матильда невпинно тренувалася, й незабаром уже могла за допомогою самих очей піднімати всю сигару сантиметрів на п’ятнадцять над столиком і утримувати в повітрі майже хвилину. Після цього зненацька відчула таке виснаження, що впала на ліжко й заснула.
Так її і знайшла увечері мати.
— Що з тобою? — запитала, будячи. — Захворіла?
— Оце так! — Матильда сіла на ліжку й роззирнулася. — Та ні. Зі мною все гаразд. Трохи втомилася, та й годі.
Відтепер щодня після школи Матильда зачинялася в своїй кімнаті й тренувалася з сигарою. І невдовзі все в неї почало виходити просто чудово. Наступної середи, через шість днів, вона вміла не тільки піднімати сигару в повітря, а й рухати нею так, як забажає. Це було класнючо!
Тепер залишалося тільки здійснити її грандіозний план.
Потім настав четвер, а це, як добре знали учні міс Гані, був той день, коли перший урок після обіду проводила директорка.
Міс Гані сказала їм уранці:
— Дехто з вас не виявив особливого захвату минулого разу, коли урок вела пані директорка, тож сьогодні будьте вдвоє уважніші й мудріші. Як твої вуха, Еріку, після минулої зустрічі з пані Транчбул?
— Вона їх розтягла, — відповів Ерік. — Мама сказала, що вуха стали більші, ніж були.
— О, Руперте, — сказала міс Гані, — я рада бачити, що ти після минулого четверга не полисів.
— Мені тоді страшенно боліла голова, — пожалівся Руперт.
— А ти, Найджеле, — звернулася міс Гані, — не будь сьогодні, прошу тебе, дуже велемудрий з пані директоркою. На тому тижні ти з нею поводився доволі зухвало.
— Ненавиджу її, — буркнув Найджел.
— Постарайся не виявляти цього так відверто, — порадила міс Гані. — Ти цим нічого не досягнеш. Вона дуже сильна жінка. М’язи в неї, наче сталеві канати.
