- Слухай, - проговорив він, стискуючи кулаки, - з твого плану не вийде анічогісінько. Ми вилітаємо цими днями, а ти спокійнісінько повернешся собі до Сан-Франциско. Чу-єш?
Ґіна підвела голову, зблідла й, підкреслюючи слова, кинула в лице:
- Чую! Що ж, я полечу з тобою. А коли ти примусиш мене повернутись до Сан-Франциско, то того ж дня ввесь світ знатиме про твою авантуру. Чуєш?
Цього Ерґе не чекав, навіть не міг собі припустити. В нього безладно задьоргалися щоки, й він почув, як все тіло пройняло терпке, схоже на переляк, почуття. Ніби непомітно для самого себе опинився перед безоднею.
* *
*
На столі двічі спалахнули зелені лампочки й різко задзеленчав дзвоник: сигнал з радіокабіни.
Ерґе випростався, нічого не відповівши Ґіні, вибіг з кабінету.
Хапливо наклав рурки на вуха, почув знайомий шепіт, що відразу протверезив йому голову:
- Слухайте... слухайте... слухайте... Вгору... вгору... вгору...
Ерґе пополотнів - це був сигнал вилітати. Він щосили притиснув трубки до вух, не повіривши собі, але ні, рурки глухо й настирливо повторювали:
- Вгору... вгору... вгору...
Потім замовкли, але Ерґе ще довго сидів, не скидаючи навушників з голови.
А як підвівся, відчув потребу піти геть з будівлі, подалі, щоб на самоті заспокоїти себе й обміркувати кінець свого сміливого плану.
* *
*
До Алеутських островів надійшла весна. Давно одплили геть криги, й щодень дуже припікало сонце. Сьогодні Лощина Трьох Кряжів була цілком розкутана од уїдливого туману, й чорні скелясті горби гір здавалися не такими вже похмурими й непривітними.
Ерґе повертався з гір заспокоєний, з урівноваженими почуттями. Так добре себе почував, що сів на стрімкій скелі й, злігши на лікті, зібрався свідомо трішки помріяти (мав він таку ваду, правда, не полюбляв її).
Чого ж не помріяти трохи - дальші ходи боротьби накреслено, перевірено свідомо й спокійно, вузли, що так несподівано виникли сьогодні, чудесно розв’язані. Що ж, хай Ґіна їде, але все ж таки вона переоцінила свої сили, сподіваючись щось заподіяти його планові - дурниця!
Ерґе згадав свою розгубленість, коли почув її погрозу, і легенько скривився - не треба було. Як це він не стримав себе. Фі!
Легко відігнавши цей неприємний спогад, знову занурився в свої мрії, що, як і в Нью-Йорку, п’янили його й викликали всередині терпкий холодок - вісник запалу.
Звичайно, Ґіна завадити не зможе. Одірвана від людей, вона відразу відчує свою безсилість. Правда, краще було б, коли б... і тут Ерґе мимоволі згадав за Сорокіна. І тої ж секунди в голову прийшла настирлива думка зараз же побачити його.
Думка подобалась. «Умре, мерзотник, коли побачить мене», - подумав інженер з усмішкою й легко став на ноги.
Захищаючи долонею очі від сонця, поглянув у бік шхуни, що біліла вітрилами на чорній воді океану, праворуч від скелястого горбатого півострова. Дивився й знову усміхався собі:
«Умре, мерзотник».
* *
*
Подавши наказа їхати до шхуни, Ерґе примостився на кормі шлюпки, перехилившись, діставав рукою воду і, отак бавлячись, смакував уже злорадно зустріч з Сорокіним. Замість злости було бажання помучити прокляту тварину, вимучити, відплатити за всі прикрості.
Рівно за 30 хвилин матроси поставили шлюпку коло трапу.
Ерґе легко збіг сходами вгору, зупинився на палубі, шукаючи очима кого-небудь з екіпажу, щоб спитати, де каюта Сорокіна.
Біля капітанського містка побачив дужу постать Білла, пішов до нього. Білл теж помітив гостя й собі пішов назустріч.
За три кроки до Ерґе Білл приклав два пальці до кашкета й ввічливо перепитав:
- Каюту містера Сорокіна?
- Так.
- Прошу за мною. Містер мав нещастя захворіти вже біля берега.
Ерґе ледь-ледь посміхнувся.
Він, звичайно, мав право посміхатися. Але, дорогий читачу, Сорокін насправді таки захворів, як тільки побачив темні обриси берегових скель. Але захворів на незвичайну хоробу - на переляк. Він, коли побачив берег і уявив собі зустріч з Ерґе, затремтів, як у справжнісінькій лихоманці, спітнів і знесилів. І на ранок, як пристали до берега, заявив, що не зможе зійти на берег, бо почуває себе надзвичайно зле.
За два дні йому погіршало, вночі він з ляку не міг стулити вії, а якщо й стуляв, то його починали душити примари.
Так у постелі й застав його Ерґе.
* *
*
- Доброго здоров’я, пане Сорокін! Як почуваєте себе, га? Що ж ви мовчите? Може, не впізнаєте? Та чи ви рота розтулити не можете?
Сорокін як підвівся на лікті, так і закляк. Невеличкі оченята поширились і закруглились, наскільки дозволяли орбіти, й нагадували перелякані зіниці кроля.
Ерґе замовк на хвильку, спокійно й повагом ступив до ліжка, Сорокін, не спускаючи з нього очей, з жахом посунувся до стіни.
- Так чого ж ви мовчите? Розтуліть же нарешті рота. Це ж неґречно - мовчати, коли до вас говорять. Ви, здається, говорити вмієте, і досить-таки красномовно?
Сорокін відразу зрозумів, на що натякає інженер, і ледве поворухнув змертвілими губами. Не сказав, а видушив:
- Я себе зараз почуваю дуже зле. - Благальна гримаса стисла його перелякане лице, й він придушено скрикнув: - Містер Ерґе, я не винний, слово чести не винний. Заприсягаюся всім найдорожчим, що це сталося якось випадково й безглуздо.
Ерґе здивовано підвів очі, знизав плечима, ніби від приємної несподіванки, а потім весело замахав руками:
- Господи, та хто ж вас винить?! І гадки не було - вигадаєте ж таке!
Сорокін почув, що його проймає справжнісінький-таки холод. Він пропав, оцей проклятий чоловік отепер вже доконає його як слід!
Проклята суха посмішка - це не спроста, за нею прихована чортовська злість. Сорокін добре знав, що Ерґе, звичайно, не може подарувати йому приїзд Ґіни, й всі сподівання, «а, може, таки Ерґе не приїде сюди», остаточно розвіялись зараз.
І він з жахом слідкував за кожним рухом інженера, що спокійно похитувався перед ним. Благально думав, щоб усе це скоріше кінчилося, бо почував, що не витримає й дико перелякано закричить.
«Краще б ти підійшов, закричав, ударив би», - тривожно думав Сорокін.
Ерґе не спиняючись весело походжав по невеличкій каюті й грайливо продовжував:
- І в гадці не мав, дорогий друже, винити вас. Я просто згадав, що ви хворий, і мене охопило почуття докору: що ж це, мовляв, я свого повіреного в справах та й не провідаю, не розважу. І тому я негайно вирішив завітати до вас.
Ерґе зупинився біля ліжка, похитав тулубом і, ніби розчулено, заговорив:
- Дійсно, не пощастило вам. Доїхати з Нью-Йорку до Сан-Франциска, дістатися, нарешті, цих клятих островів і раптом захворіти. Захворіти, коли вже видно берег. Знаєте, що я надумав. Не знаєте? От що! Зараз поїдемо до мене.
Сорокіна пройняли дрожі.
- Я не можу... Почуваю себе зле... - прошепотів він.
Ерґе мовчки підійшов щільно до ліжка й нахилив голову прямо над очима Сорокіна.
- Дурниця, - проговорив він і лівою рукою шарпонув ковдру, а правою взяв руку вище ліктя. - Дурниця! - проговорив він знову. - Одягайтеся.
Довгі сухі ноги нервово тремтіли в колінах, і вся довготелеса фігура Сорокіна несподівано викликала в інженера невимовну огиду, й він вже не міг стримати свою лють. Злісно стиснув руку й силою шарпонув Сорокіна з ліжка.
- Вставай, мерзото, симулянт, ну!
Змертвілий Сорокін тремтячими руками почав натягувати на себе одяг.
Капітан Білл аж звів докупи брови, коли побачив на палубі поруч Ерґе блідого, нерозчісаного, сяк-так одягнутого Сорокіна. Подумав сам до себе: «Швидко глиста одужала, дивно, щось тут не теє...» Але зараз же подумав, що, фактично, до цього йому немає діла. Та й справа ясна, раз поміж двох молодчиків опинилась гарненька жіночка, то вже будьте певні, в якогось молодчика болітимуть боки. Звичайно, болітимуть у слабшого.
Капітан Білл посміхався в душі, слідкуючи за Сорокіним, і, почувши, що Ерґе треба зараз же їхати назад до берега, кинув команду матросам і приклавши ловко руку до козирка, весело гукнув інженерові:
- Єсть шлюпка!
* *
*
Три дні невтомної праці - й серед мовчазного згарища виросла невелика, 7 на 7 метрів, низенька, без вікон, з рівним дахом хата-схованка.
Вона мало звеселяла мертвий ландшафт і нагадувала скоріше також купу мертвих дерев.
Горський знав, що швидко має надійти задушливе континентальне літо, й турботно перевіряв запаси харчів.
Запаси були мізерні. Професор добре знав, що їх не вистачить на всіх навіть на два місяці.
Дичини навколо не було. Лише з Хушмо, що вже стратила весняну повноводність, іноді живилися свіжою рибою. За двома невеличкими сітками слідкували день і ніч. Але цього було замало. Тоді загородили річку тином і в проходах поставили плетені коші.
Виготувавши базу, ухвалили отаборитись в центрі падіння аероліту, на плоскогір’ї Великої Трясовини, й негайно розпочати детальні розвідки.
