Вірджил не мав чого сказати й на це. Якби тільки він міг говорити…
Флоріана сповнювали різні почуття, але більш за все – обурення.
«Треба написати книгу! І назвати її “У чому справа”, – подумав він. – Може, це когось надихне скласти інструкцію “Що робити” до власного життя».
Юнак втиснув педаль газу в підлогу, двигун заревів. Тепер настала його черга мовчати.
У небі з'явилося кілька перших тьмяних зірок, але на вулиці усе ще стояли сутінки. Флоріан повернув на сільську дорогу й за кілька хвилин зупинив автомобіль на узбіччі. Пухнасті хмари на небі розрізав гострий серп місяця. Удалині виблискувало озеро, від якого віяло вечірньою прохолодою. Над гострими стеблами трави роїлися світлячки.
Юнак стояв біля узбіччя дороги, вдивляючись в обрій, що темнів з кожною хвилиною. Він відчував, що абсолютно сам у цьому світі, що в нього нікого немає, і що він сам нікому не належить. Лише в лівій кишені джинсів затишно влаштувався його найкращий друг, іграшковий ведмідь Вірджил.
Раптом дорогою промчалася вантажівка, гудучи наче божевільна, і розірвала неспішний плин його думок. Хлопець помітив, що у цій місцині він не сам. На березі водойми був ще хтось. Флоріан рушив до озера. Незабаром він зміг розгледіти, що це хлопчик-підліток – нерухомо застиг, уп'явшись поглядом у воду.
Юнак наблизився до нього майже впритул, залишившись непоміченим. Було чутно, як той щось тихенько бурмоче собі під ніс, занурений у власні думи.
Дивлячись на хлопчика, якому на вигляд було не більше п'ятнадцяти, Флоріан розмірковував, чи не спитати його, що він тут робить у таку пізню годину й подалі від людей. Але юнак не хотів застати його зненацька. Хто ж бажає, щоб його тривожили й розпитували? Особливо, коли ти наодинці з собою. Іноді людина сама про все розповідає, а трапляється, воліє промовчати.
– Привіт, – нарешті сказав Флоріан.
– Привіт, – луною відгукнувся підліток.
Схоже, він все ж помітив, що до нього хтось підійшов, але не надав цьому значення.
– Що ти тут робиш?
Але підліток не відповів, лише відмахнувся – мовчи.
– Ну, добре, – сказав Флоріан і знизав плечима.
…Удома в хлопця було не все гаразд. Від постійних скандалів і загального напруження всі – і він з сестрою, і батьки – до смерті втомилися.
– Байдуже, що ти моя мати! – у запалі кричав підліток. – Чому я маю тебе слухати?! Ти своєму життю не змогла дати ладу, а намагаєшся чомусь вчити мене!
– Виродок! – зіщуливши очі від люті, процідила жінка. – Потрібно було все ж зробити аборт, а не народжувати таку наволоч!
– Що ти сказала?!
– Не роби вигляд, що не в курсі! Я завагітніла тобою випадково, і ти зіпсував мені все життя!
Підліток уже було стиснув кулаки і повільно пішов до матері, але помітив стурбований погляд старшої сестри, що увійшла до кімнати. Він різко зупинився, у серцях плюнув і вилетів з дому. А голосний удар дверей показав, яка у нього всередині кипить злість.
– Мамо, навіщо ти це сказала?! – вигукнула дівчина. – Чому ти з ним так?
– Нікуди він не дінеться. Проковтне й не подавиться! – процідила у відповідь жінка, вклавши в ці слова усе своє презирство до сина.
– А якщо подавиться? – запитала донька, намагаючись не заплакати.
– Та … Знаєш, головне – вчинки, а не слова, – відповіла мати, махнувши рукою.
Дівчина ж не могла погодитися з такою думкою. Вона прекрасно знала, що це величезна і дуже небезпечна омана. Слова завжди важливі, а найчастіше вони самі стають ділом. І часом здатні завдати болю гірше за найпаскудніший вчинок.
Сказаним сьогодні можна було геть-чисто перекреслити ті моменти, коли мати піклувалася про них з братом, що, втім, траплялося дедалі рідше. Останнім часом повторювалася ситуація, коли вона принижувала і ображала дітей. А від батька вони іншого й не бачили. Якщо, крім цього, взяти до уваги той спосіб життя, який вели батьки, то не дивно, що любов до них вже майже вичерпалася.
В сутінках Флоріан раптом помітив, що біля ніг підлітка валяються шприц і ампули. Він звернув увагу на загорнений до плеча рукав спортивної куртки. Верхню частину руки перетягав джгут, на шкірі виступили вени.
– Агов, з тобою все в нормі? – захвилювався Флоріан.
– Так, – відповів хлопчик і встав. – Тепер усе буде гаразд.
– Навіщо ти це зробив? Де твої батьки?
– Я нічого не робив. Я вирішив кинути.
Підліток зірвав з руки джгут і опустив рукав назад, штовхнув ногою шприц (який, виявилося, був ще не використаний) і пакет з ампулами, від чого вони відразу плюхнулися у воду.
– Я не коловся, – вимовив він уже впевненіше. – А тепер мені час…
– Куди ти підеш?
– Додому.
Він вказав рукою на вузеньку стежку, що вела до невеличкого села, де у вікнах дерев'яних хат горіли жовті вогники й звідки доносилися заспокійливі, буденні звуки свійських тварин.
– З тобою все буде гаразд? Ти дійдеш один?
– Так, – відповів він. – Кілька днів ламатиме, але я витримаю.
Хлопець махнув йому на прощання й пішов своєю дорогою.
– Стій! – вигукнув Флоріан. – Я хотів сказати, що…
Та вітер, що раптом налетів, зірвав слова з його губ і відніс їх у поле. Незнайомець пішов. Кілька хвилин Флоріан ще стояв на березі озера, дивився на пластиковий шприц, що плавав у воді – ампули вже давно потонули. Пішли на дно, як могло піти життя зовсім юного хлопчика.
«Я теж колись був дитиною, – подумав Флоріан. – І часто не розумів, що буде мені корисно, а що лише шкодитиме. Може, хоч він зрозумів…»
Озеро з усіх боків оточувало чисте поле, на якому майже не росло великих дерев. Лише край берега, біля каменів, недбало накиданих у купу, зігнувся в'яз, наче згорблений старий. Кора потріскалася й огрубіла, нагадуючи зморщену шкіру. Корені, як довгі пальці, випирали з землі – деякі занурювалися в стоячу воду, інші перепліталися між каменями.
Піднявшись на один з каменів, Флоріан зірвав з шиї ланцюжок з кулоном у формі серця, який йому подарувала Жоржина на річницю їхніх стосунків. Символ їхнього кохання. Якомога сильніше розмахнувшись, він закинув золоте серце на середину озера, і воно пішло під воду за лічені секунди. А ланцюжок, згорнувшись, як змія, упав поміж каміння.
«Ось би прив'язати до нього камінь, щоб точно не спливло!» – подумалося юнакові.
Він не мав потреби у сувенірах, що залишилися після трагедії.
Строфа (5)
Нарешті остаточно стемніло. Флоріан влаштувався на березі озера й роздивлявся тонку тріщинку, що вилася на камені. Накрапав дощ – такий дрібний, що його було важко відрізнити від туману. Небо розітнуло блискавками, але грому поки не чулося. Схоже, це був знак, що час вертатися.
Майже опівночі Флоріан дістався центру міста. Він не поїхав додому – туди, де мешкав з батьками й молодшим братом. Не бажав віч-на-віч пояснювати їм, чому повернувся, чому не поїхав. Не той настрій, щоб відповідати на тисячу запитань…
Він вирушив до своєї квартири – невеликих апартаментів на 34-му поверсі, передостанньому у висотному будинку, який також знаходився у центральній частині міста. Хлопець полюбляв приходити сюди, коли хотів побути наодинці. Заварити чай, посидіти на затишній терасі й обміркувати свої справи. Однак з того дня, як він придбав цю оселю, ночував тут лише кілька разів.
«Завжди хотілося пожити самому», – раптом промайнула думка.
І зважаючи на обставини, йому, мабуть, саме випала така можливість.
Справи в кав'ярнях ішли добре. Навіть прекрасно. Півроку тому почався справжній бум з продажами франшиз на відкриття нових закладів. Прибуток виявився в рази більшим, ніж він очікував спочатку. Це дало йому змогу перш за все відмовитися від кишенькових грошей, запропонованих батьками, а потім і самому встати на ноги. Придбати собі автомобіль. І цю квартиру.
Вид з вікна на висоті 120 метрів захоплював і водночас жахав. Вище за цю будівлю в місті не було нічого. Шкода тільки, що побачити зараз щось цікаве у вікнах не випадало можливості. Надворі стояла ніч, мрячив дощ, і можна було роздивитися лише розмиті вогники, які плавали десь далеко внизу. Картина чимось нагадувала феєрверки, тільки навпаки, тому що дивитися треба було не в небо, а на землю.
