Проте в іншому з листів, хронологічно не надто віддаленому від щойно цитованого, знаходимо виразно інакші акценти: «Хто дав мені право повчати їх, вказувати їм на всі ці вибоїни та золоті зуби? Вони живуть, як собі хочуть, бо перебувають у себе вдома, а я не маю рації вже хоча б тому, що мандрівник. І головне, чого в них аж ніяк не можна відняти, – це їхня добра горілчана теплота. За якимось найвищим рахунком вони взагалі незмірно людяніші від нас. Під людяністю я розумію здатність несподівано відкриватися, бачити навіть у незнайомому когось найближчого. Так, відстань у 400–500 кілометрів, що її наші інтерсіті-експреси долають за неповні чотири години, тутешні потяги вміють розтягнути годин на тринадцять. Зате при цьому у своїх незручних і як навмисне тісних вагонних відділеннях люди розкладають їжу й питво, знайомляться, діляться кожним шматком хліба, розповідають найважливіші, часом цілком інтимні речі. Життя все одно надто коротке – куди квапитися? Моменти найглибинніших емоційних зрушень, коли торкаєшся зненацька відкритої горілчано-теплої істини, значно важливіші від офіційно-ділового поспіху та замкнутої фальшивої чемності, під якими лише порожнеча і взаємна байдужість. Мені подобається, що всі вони часом здаються однією велетенською й безмежно розгалуженою родиною. Пропонуючи вам свою їжу й горілку, вони будуть навіть нестерпно, нестримно настирливі, якщо ви почнете відмовлятись. І я гадаю, не тому, що їжа й горілка тут значно дешевші, як у нас, а тому, що ці люди дійсно щиріші і щедріші душею. Отже, відмовляючись від їхнього почастунку, ви наче відбираєте в них право на порозуміння. Як це не схоже на добре провітрювану, стерильну й ретельну, бездоганно опалювану, але в той же час позбавлену справжнього людського тепла атмосферу наших стрімких евросіті з її поверховим ковзанням усмішок і штучною тишею, порушуваною зрідка лише клацанням запальничок чи шелестінням станіолю!»
Так, з другої половини дев'яностих Карл-Йозеф Цумбруннен і справді почав зауважувати в собі, що звикає й починає любити. Якось раптово і рішуче – він саме переходив вагонами не в міру розхитаного пасажирського потяга сполученням із Франківська до Києва зі свого вісімнадцятого в буфетний дев'ятий – отже, саме там і саме тоді, раптово й рішуче, він усвідомив, що йому подобається ступати так широко, імітуючи впевненість і знання ситуації, подобається розминатися із зустрічними в надто тісних вагонних коридорах і тамбурах, подобаються хмільні погляди й золоті зуби провідниць, подобається пам'ятати назву наступної станції – Здолбунів, подобається, що на ній до потяга занесуть дешевше пиво, подобається, що він з усім так добре дає собі раду, що двері купе переважно відчинені на всю ширину і що коли він урешті прийде до дев'ятого вагону, то йому сподобається і відверто нездорова залізнична їжа, і глевкуватий хліб, і півсклянки горілки, вміло поділеної на два рази, і вже добряче перекошені обличчя та різкуваті рухи буфетних відвідувачів, і обтягнуті лосинами стегна крикливих відвідувачок, і такі ж крикливі жарти, з яких він не розумітиме ані слова, але вибухатиме найщирішим реготом разом з усіма принагідними співрозмовниками, і – хто знає? – може, навіть їхня криклива музика, з якої він розрізнятиме лиш окремі російські словосполучення на кшталт «подруга моя», «ведь непі у меня», «ти обнимал ее»…
Напевно, саме тому в одному з наступних листів він писав: «Шлях чужинця сповнений небезпек і випробувань, але немає нічого солодшого понад відчуття вживання в Чуже. Одного разу до тебе доходить, що ти без перебільшення міг би тут жити. І немає нічого неможливого, якщо завтра ти вже захочеш бути і жити тільки тут».
Адресатам його листів робилося дедалі ясніше, що тут не обійшлося без вічної жіночості. Українки тієї пори і справді вже здобули собі деякий розголос на Заході – використовувані не тільки для сексуального рабства, але й для традиційних подружніх зв’язків відразу в кількох південних і північних країнах. «Це дуже класні кобіти, – жартував один із кав’ярняних знайомих Карла-Йозефа, зубний лікар, ім’я котрого тут не має значення. – Вони сексапільні, як повії, й нітрохи не зіпсовані фемінізмом». Варто зауважити, що з деякого часу Карл-Йозеф не завжди адекватно реаґував на подібного кшталту дотепність, чим до певної міри веселив та інтриґував своє постійне щотижневе товариство, яке за давнім буржуазним звичаєм щоп’ятниці збиралося на вино в утримуваному хорватами кафе «Альт Він». У такий спосіб він мимоволі переступав заведені в цьому суто чоловічому колі неписані правила, зокрема, обов’язкову вербальну розкутість і легковажно-елеґантний показний цинізм. Старий Чарлі-Джо перестає розуміти гумор, подумки фіксували вони, усе ясно й без кушетки: до побачення, Чарлі, ти влип як муха, тебе з головою затягнуло в чиюсь пизду, як тобі в ній, Чарлі?
Насправді було так, як було: погіршення зору, незвична осіння самотність, омертвіння, мляве очікування поїздки на старокалендарне Різдво до Львова, чотиригодинний обшук на прикордонному переїзді в Чопі – цель прієзда, допитувався один із них, у зимовій шапці з опущеними вухами (хоч дещо загальмований громадянин Республіки Австрія і відповів завчене «шуґналіст, фото», проте в ту хвилину він і сам ще не здогадувався про істинну свою ціль), потім відлига, теплі дощі, карколомне ковзання львівськими пагорбами, заляпані вуличною грязюкою черевики й холошні, часті падіння, різдвяна вечірка в якомусь особняку на Лисенка, старі знайомі, нові знайомі, нова тимчасова перекладачка, викладачка («ні, пане Карле, не розкладачка!»), пиятика, обжирання, пастушки з ягнятком, Пані Незґраба (по-перше, вона з самого початку вилила на себе келих червоного вина, зачепивши його рукавом своєї фольклорної сукні; по-друге, боляче вдарила Цумбруннена ліктем, сідаючи до столу після чергового повернення з перукарні («з перекурні, пане Карле!»); по-третє – адже відомо, що до трьох разів штука! – підвернула ногу, замалим не впавши на звивистих сходах до пивниці, куди всіх було запрошено оглядати сіро-чорне малярство господаря дому; Карл-Йозеф устиг підхопити її – і мабуть, не тільки тому, що тимчасово знаходився однією сходинкою вище; таким чином, він п’ять хвилин побув героєм старомодного фільму – тим, Який Рятує Даму Від Смертельної Небезпеки; «дуже пгошу, дуже пгошу» – відповідав їй на вияви вдячності замість того, щоб хвацько махнути рукою і закрутити що-небудь пародійне та куртуазне, для чого бракло знання українських слів; отож, він усе повторював «дуже пгошу», а всі навколо безглуздо крутилися і штовхалися в пошуках першої медичної допомоги на підвернуту ступню; якийсь порядно підпилий вусань-архітектор (проректор – директор – еректор?) таки здолав з третьої спроби зафіксувати її еластичним бинтом («бо ми старі карпатські пластуни!»), і до чого тут рептилії, не розумів Карл-Йозеф; потім викликали таксівку, і Пані Незґраба – а насправді пані Рома Воронич – накульгуючи, пропала у слизьку вологу ніч, супроводжувана власним, п’янішим від усіх пересічно присутніх, чоловіком, який у неї, виявляється, був.
Потім минуло ще декілька святкових, настільки ж заляпаних дощами і рештками снігу днів та ночей: якісь пошарпані вертепи, що більше нагадували розпорошені по програній битві уламки колишнього війська, нав’язливі бритоголові діти, що наспіх колядували фальшивими мутованими голосами – в їхніх кишенях угадувалися ножі й петарди; потім у готелі перестало діяти опалення; потім його знову налагодили і дуже вчасно – з Арктики повернулися щільні масиви крижаного повітря, на старий новий рік урешті випав сніг, і Карл-Йозеф набрав її телефонний номер, раптово згадавши, що вона володіє його мовою, а це значить, він зможе почуватись куди вільніше і навіть поцікавитись, як справи зі ступнею.
Їм відразу сподобалося бути разом, вона чудово асистувала йому у виконанні кількох чергових проектів, не тільки як перекладачка, але й як доглибно поінформована в багатьох типово львівських лабіринтах міжлюдських стосунків досвідчена порадниця. Однак з моменту того першого дзвінка у справах підвернутої ноги мусило минути ще майже два роки переважно ділової співпраці, а краще сказати – болісної терпкої невизначеності, мусило відбутися ще два повернення Карла-Йозефа до Відня і два нові його приїзди в Україну, поки одного дня таки не відбулося неминуче (якась непрохана авторка жіночих романів зміїно вигулькнула тут – геть її, геть!), отже, насправді це був номер готелю «Жорж», в якому вони накинулись одне на одного з такою приголомшливою поквапністю, що Пані Незґраба потягнула за собою віконну штору разом із поїдженим шашелем карнизом, а Карл-Йозеф вкотре переконався, що не вміє собі порадити з бюстгальтерами; за стіною якісь неоковирні Велетні продовжували ремонтувати сусідній номер, немилосердно вгачуючи в ту ж таки стіну свої Гіпертрофовані Шлямбури й Дюбелі і про щось там пересварюючись брутальною Професійною Мовою; все подальше відбулося більш-менш, чи навіть більш, а не менш, тобто цілком незле, але коли вона незабаром загримотіла з ванної, вочевидь, послизнувшись і рукою збиваючи туалетну поличку разом із усіма афтершейвами, шампунями, дезодорантами та іншими такими предметами, Карл-Йозеф Цумбруннен, зненацька осамотілий на зібганих їхніми любощами простирадлах у зсунутих докупи ліжках, звернувся до високої готельної стелі з риторичним запитанням, як можна тгахати жінку, в котрої майже повнолітня дочка. І замість високої стелі сам собі відповів: «Виходить, що можна».
