— Дякуйте долі, що я надто спустошений горем… інакше вбив би вас власними руками.
Мар’яна за його спиною голосно охнула, здригнулася, але Мурат чоловіка розумів. Сказав тільки:
— Якщо… якщо Елли не стане, ви зробите мені цим велику послугу.
В блакитних очах щось майнуло, але Малкович більш нічого не сказав і мовчки сів до салону. Мар’яна Роєва за ним не поспішалася, вона кинула на Мурата зніяковілий погляд.
— Вибачте його, ви маєте зрозуміти…
Мурат притримав перед нею дверцята.
— Я все розумію.
До лікарні вони доїхали в мовчанці. Мурат дивився у вікно, він знав: у тому, що сталося з Еллою, є його провина. Хтось хотів помститися саме йому й бив у найдорожче для нього, бо сама Елла не могла мати ворогів у країні, в котрій пробула декілька днів.
Він не знав, як житиме без неї.
Але одне він знав дуже добре.
Він ніколи не вибачить собі, якщо вона помре.
Ніколи!
Наступна година пройшла в очікуванні. Напруженому, мовчазному очікуванні. Батько Елли нерухомо застиг на диванчику, навіть не помічаючи, здавалося, турботливого піклування Мар’яни Роєвої.
Нарешті до них вийшов лікар.
— Небезпека життю минулася, — сповістив він безбарвним, досить байдужим голосом. — Але пані все ще дуже слабка й має залишитися на декілька днів під нашим наглядом.
Малкович зіщулився.
— Що він сказав? — запитався у Мар’яни, і та зітхнула.
— Небезпека її життю минулася, але вона все одно має побути під наглядом лікарів, бо вкрай слабка.
Малкович трішки ожився, та погляд, котрим він обдарував Мурата, був дуже далеким від приязні.
— Як тільки Еля стане на ноги, — процідив він крізь зуби англійською, вороже зиркаючи на Мурата, — я відразу ж заберу її назад до Києва, й тільки спробуйте мене зупинити…
— Я не збираюся вас зупиняти.
— Як благородно. Чи це після того, пане аль-Садіб, як ви взяли мою доньку в полон і тримали її всі ці дні…
Тінь майнула в темних очах Мурата.
— Я не брав її в полон. Так, я допустився помилки, виміняв її у негідника, але можу вас запевнити, що я жодного дня не тримав Еллу поряд себе примусом. Вона була вільною піти від мене в перший же день, але вона полишилася.
— І що ж її втримало?
Мурат на мить заплющив очі.
— Кохання.
Малкович недовірливо на нього поглянув.
— Якщо ви гадаете, що я повірю цій вашій східній казочці, то глибоко помиляєтеся. Ви просто залякали мою нещасну дитину…
Мурат мовчав, вислуховуючи неприємні слова розлюченого батька, а всередині в нього все обривалося від болю. Дякувати Аллаху, Елла вижила, вона буде жити, але він усе одно втрачає її. Він не вмовлятиме більш її полишитися поряд, зараз буде набагато краще, якщо вона повернеться до України, де буде в повній безпеці. Й як йому не було важко, але він відпустить її від себе, заради її безпеки.
Й почне шукати того, хто влаштував увесь цей жах.
А тоді…
Мурат глибоко зітхнув, поглянувши на вороже налаштованого Малковича. А тоді, коли в Йорданії стане безпечно, він зробить все, аби повернути Еллу та її кохання.
9.
Посміхнувшись, Фатіна поглянула на невдоволеного Муавію, котрий, нервово позиркуючи, усівся на пасажирське місце далеко не нового, з затемненим склом «Опеля», який відразу ж зірвався зі свого місця на майданчику навпроти будинку, в якому мешкав Мурат аль-Садіб.
— Розслабся, хлопче, — звернулася вона до напруженого єгиптянина й, не втримавшись, розсміялася. — Бачу, що ти добре впорався.
Муавія поморщився.
— Та нехай йому грець, тому гарному.
— Не істери, ти ж чоловік.
— Чоловіки теж мають право на слабкість, — заперечив Муавія, коли Фатіна зупинила автівку біля аеропорту й обернулася до нього.
— Ну, тепер розповідай.
— Все гаразд, Лейла гризонула вашу іноземку.
Фатіна посміхнулася.
— Як усе пройшло? — Вона вчасно згадала, що в кабінеті Мурата є шухлядка, де зберігаються ключі від міської квартири, й потім з’ясувала, коли в охоронців будинку відбувається вранішня зміна, й придбала Муавії форму електрика про всяк випадок.
Муавія покривився.
— Спочатку все було добре. Я прослизнув до будинку, коли вони там гомоніли у кабінеті, змінюючи чергування, вдало зайшов до квартири, поки всі спали, заховався у шафі. Коли всі прокинулися, пан поїхав, а пані подалася до душу, я випустив Лейлу. Щоправда, білявка й цього разу намагалася втекти, але… — Він любовно, мов чоловік коханку, погладив валізку. — Від Лейли цього разу не судилося втекти.
Темні очі Фатіни холодно зблиснули.
— Вона дуже злякалася?
— Не те слово… Лейла так ефектно з’явилася, без сичання, але… Не здивуюся, якщо пані збожеволіла від страху.
— Вона помре?
Муавія перенизав плечима.
— Цього я вам напевне не скажу… Має, та коли вони вчасно дістануть протиотрутну сироватку, то… Нічого обіцяти не можу. Мене ледь не спіймали, коли почався гармидер, а це чогось, та коштує.
Фатіна тільки рукою майнула.
— Я доплачу, не хвилюйся.
За декілька хвилин Муавія відбув до Каїра, а Фатіна в досить гарному настрої ще пройшлася магазинами, прикупила собі дечого новенького, не сумніваючись, що ніякого розлучення тепер не буде. Й уже під вечір повернулася додому в такому ж гарному настрої.
Вдома ж на неї чекав не надто приємний сюрприз.
Хасан аль-Садіб.
Вона увійшла до вітальні й з подивом побачила його високу постать, що по-хазяйськи розвалилася на одному з диванчиків, поглядаючи на Фатіну досить неприязно.
Вона нахмурилася.
— Що ти тут робиш?
Хасан прохолодно всміхнувся.
— Якою ж ти зробилася непривітною. Як-не-як, а ми ж тепер родичі, й чи не маю я права відвідати любу родичку…
Фатіна примружила темні очі.
— З твоєї ласки я можу вже недовго полишатися твоєю родичкою.
— А що таке?
— Що таке? — розлючено просичала Фатіна, втрачаючи той гарний настрій, котрий з’явився в неї після вдалої роботи Муавії. То Хасан почав її дратувати. — А хто підсунув Мурату ту хвойду? Він через Еллу геть утратив розум і хоче розлучитися що зі мною, що з тією коровою Аміною.
Хасан зіщулився.
— Так я не помилився? То була ти?
Фатіна напружилася.
— Що — я?
— Підкинула Еллі змію. Єгипетського аспида.
— Що за вигадка? Ти при своєму розумі?
Хасан звівся на ноги.
— Ні, Фатіно, це не вигадка, це таки зробила ти…
Вона розлючено засичала:
— А хоч би й так? Я ж попереджала тебе, аби ти не зводив Мурата з тією дівкою. Він мій чоловік, а за свого чоловіка я буду битися жорстоко та безжально, як ти колись мене й учив, Хасане.
Вона стояла перед ним — вродлива й лиха, — вдягнена в рожевий костюм для виходу та тюрбан кольору ніжних перлин, розкішна й з вигляду добропорядна жінка, поглянувши на котру неможливо було здогадатися, яке минуле вона мала. І Хасан вдивлявся в неї, розмірковуючи, чи не допустився він, бува, помилки, коли подарував таку могутність цій змії отруйній? Й домислилася ж до такого — підкинути аспида. Хоча він і чув про подібне.
Але особисто йому неприємності були не потрібні.
— Байдуже, як ти божеволієш від ліні, але коли це зачіпає мене… Мені подзвонив Мурат і почав звинувачувати у тім, що я намірився його вбити й підіслав двічі вбивцю зі змією, й удруге змія вкусила Еллу. Спочатку я подумав, що небіж розумом пошкодився, але коли він згадав про Еллу, я відразу ж зрозумів, у чому тут річ.
Фатіна кинула на нього презирливий погляд.
— Можна подумати, що ти такий люблячий дядечко, що тебе це все обходить. Що, про іноземку хвилюєшся?
— Фатіно…
Вона покривила вродливе лице.
— Злуєш на мене через неї? Схоже, ви з Муратом однаково до неї не байдужі, у вас це родинне, чи як? Спочатку я, тепер вона…
— Тебе ніхто не намагався вбити.
Фатіна недобре посміхнулася.
— Тому що я нікому не заважала.
— Так, тобі пощастило. Але я приїхав, аби попередити тебе, що мені дуже не подобається те, що ти робиш. Мурат усе спихає на мене, а мені це не потрібно. Схоже, що він вважає, ніби я мщуся йому за те, що він забрав Еллу, але, при всіх його ділових здібностях, він людина не надто далека. Інакше б він здогадався, що це справа рук його ревнивої другої дружини.
