Любовь Тильман - Отраженье

Мерехтимо холодним і палким,

Палає у безмежнім Світі ватра,

Кружляємо… і не відомо ким

Одне одному будемо ми завтра.

Зернина – паростки приховані життя,

Майбутнє листя й сьогодення днина,

І сонце золотаве, й майбуття,

І рух, і нерухомість – все зернина.

У Левовому місці – місті Львові

Всі Леви мають бути гонорові,

Бо Лев тут перший владу перейняв

І в пам‘яті свій лик закарбував.

І, де не підеш у старому Львові,

Усюди Леви – з гіпсу, мармурові,

Із каменю, із вапняку, з металу…

Он Лев крилатий ходить по порталу…

Он Леви вхід до вежі стережуть…

А ми живі – із плоті та із крові

Тож будьмо двічі, тричі… гонорові

У місті Лева. Леви тут живуть,

І нам своє життя передають,

І вулицями Левів дух витає

На творчі справи Левів надихає.

Ще й віхола розкидує снігами,

Та впевнено тримає гору день.

І чути вже: п‘янкими голосами,

Птахи весняних пробують пісень.

Не маємо себе ми за природу

І зиму не марнуємо у сні,

Але чомусь і ми жіночу вроду

Частіше признаємо навесні.

Розм‘якшують нам душу сентименти,

Чи може сонця жар бентежить кров?

Вигадуємо раптом компліменти…

Пригадуємо знову про любов…

В нас знову слів і почуттів багато…

І дотиків вирують в нас пісні…

І як би хтось не вигадав це свято,

Я б сам його придумав навесні.

Господи! Всевишній!

Все у Твоїй волі.

Поможи нам, Господи,

Дай нам щастя й долі.

Дай земне земному,

Дай нам всім Буття,

Жадібному й злому –

Милість каяття,

Лагідному – ласки,

Добрим – доброти,

Казкарю дай казки

Про усі Світи.

Відверни напасті,

Володар всього.

Дай простому щастя,

Пожалій й його.

Хто ж нас пожаліє,

Боже, як не ТИ,

Хто нам Шлях відкриє

В мрію доброти.

Бог води Відокремив від земель!

А ми гноївку в них скидаємо з осель,

Каналізацію, заводів брудні стоки…

Винищуємо дивні животоки.

Бог землю Уквітчав, створив на ній сади!

Ми ж не цінуємо трудів Його плоди,

Рубаємо ліси, витоптуємо квіти,

І нищимо сади, як нерозумні діти.

Бог Землю Заселив, щоби була жива,

На ній нема Його створінням ліку.

Бог Дав свободу волі чоловіку

І людству Дав у заповідь слова:

Шануй Життя! Не вбий! Не укради!

А ми Життя крадемо у Води,

У Лісу і у всіх істот Землі,

Хоч розуміємо, що гинемо самі,

Що ми не володіємо Землею,

Руйнуючи її – загинемо із нею.

І все, що ми робили «як прийдеться»,

Великим лихом з часом обернеться.

Ми просимо, щоб Бог нам Дав Спасіння,

Так треба ж берегти і нам Його Творіння,

Зусилля об‘єднаємо і може,

Господь нам в добрій справі допоможе.

Коли спустілі вже сади

Вітри північні колисають,

І передчасні холоди

Тривожним сумом огортають,

І, з насуваннями пітьми,

Природи стишуються звуки,

Цінуємо все більше ми

Чутливі, теплі, добрі руки,

Нас гріють очі та серця

І зорі, що так ясно сяють,

Немов би знову обіцяють

Ту казку – де нема кінця.

Ні жахливих заграв, ані криків нема.

Так просто, крізь наше буденне сприймання,

Нас просочує крадькома

Вибуху завтрашнього страждання.

Сторожко, щоб монстрами не стали діти,

Щоб в тілі лускатім їм не скиглити,

Не допускайте Землю труїти,

Бо легше втримати, ніж відтворити.

Щоб день не став подібний до ночі,

Боріться за кожен шабель природи:

Рослини, тварини, повітря, води…

Як завтра ми дітям подивимось в очі?

Птах перетнув мій шлях. І я відчув:

Цей день незвиклий, не такий як інші.

Птахи летіли в обрій, наче вірші,

Я рахував їх, я про все забув.

Кружляли чайки просто наді мною.

Їх дзьоби червоніли наче маки…

Я рахував ті незчисленні знаки,

Що перламутрово світили білизною.

Наповнювали пляж по птиці птиця:

Поганки, лебеді, качки, лисухи…

Здавалось навіть моря згасли звуки

І ця екскурсія ніколи не скінчиться.

Я рахував. Я весь був у роботі.

Я розчленовував незнаних птахів килим.

Я рахував і думав: нам, безкрилим,

Скажіть, як там – у вільному польоті.

Різноманіття – то сама природа.

Біолог-початківець, що ще треба?

Незайманих води, землі та неба…

Це – вибір мій! Моя винагорода!

Все мине. Час знову обертає

Коло мрій вздовж колеса буття.

Повертає все, та не вертає

Віри у безхмарне майбуття.

Серце з часом ніби кам‘яніє.

Хоч до інших досить в нім жалю,

Та, чим далі, більше розуміє

Безпорадність приступну свою.

Ось і все. Я всім усе пробачу.

Це дрібниці. Це усе мине…

Я, очами, вже давно не плачу,

Тільки не розпитуйте мене.

Господи! Живу я, гріх жалітись:

Є робота, дах над головою,

Тілу є до кого притулитись

І Душі нема іще спокою.

Господи! Пробач, що серце прагне

Віднайти і для Душі розради:

Висловитись… висловитись тягне.

Я не прагну грошей, чи посади -

– Розуміння… і бажання чути…

Адже я для чогось ще жива?

Господи! Невже не може бути,

Що комусь потрібні ці слова.

То що ж таке святкова дата?

Це радість, а чи ж навпаки?

Це ми святкуємо роки,

Що їх відбулось вже багато,

Що в них і радість почуття

І перші пристрасті кохання,

Що Бог нам дарував Життя,

І сум, і щастя і страждання,

Що ми пізнали дивний світ

Нерукотворної природи,

Її дерева, скелі, води,

Квітневих луків дивоцвіт.

Це ми святкуємо життя,

Що Бог дозволив нам прожити,

І дав нам сили пережити

І каяття і забуття.

Тихий сон думки гойдає

У колисці сподівань…

Хтось шепоче: «Мріє, встань»,

Хтось комусь відповідає…

Тихо дихає у сні,

Навшпиньки піднявшись, туга…

Чи знайду в тобі я друга,

Нічка темна, а чи ні?

Чи сховаєш і мене

В сни за тихими дверима,

Чи з відкритими очима

Час повз втому промине?

Що то за сяйво на темному тлі?

Може то зірка відбилась у склі?

Може тремтливий вогник свічі

Серце комусь запалило вночі?

Ні. То крізь темряву прожитих літ

Вогник Душі проростає у світ.

Не дарував мені ти квіти,

Не замовляв мені пісень.

«Тебе не можна не любити» -

Я чую майже кожен день.

І я тобі, дурненька, вірю,

На все заплющуючи очі,

Хоч вдвох з безсонням шаленію

Тобою майже усі ночі.

Все як завжди. Нічого не вирішив час.

Не єднає він нас. Не розлучить він нас.

Кожен – інша планета, орбіта своя.

Та струмить поміж нас почуттів течія.

Серед Холоду Космосу Зірки Вогонь,

Та тепла не відчуєш у молитві долонь.

Я розчинилась у повітрі,

Мене не стало,

Так хмара, що у рвучкім вітрі

Маревом стала,

Так вечір, що у нетрях ночі в темряві згинув.

Я розчинилась у повітрі, як кільця диму.

Я розчинилась у повітрі?

У снах й безсонні,

У поговірках, у повір‘ї,

В твоїй долоні.

Я ніби йшла і зупинилась.

Ніхто не знає.

Я розчинилась! Розчинилась!

Мене немає.

А ти живеш. Тобі не дивно?

Скажи на милість.

Тобі не боляче? Не зимно? -

– Я розчинилась.