- Спи, Пилипку, спи! Он чуєш, яке надворі схопилося! Гуркоче, гуде та виє… Розгулявся Морозенко! Нема Епкну старому дідузі: аж пищить усе, а він, немилосердий; давить… Знаєш Оленчикого Андрійка? Бкусив бідного за пальчик, аж ногтик побілів, пучка опухла. Тепер мати його і вовтузиться з ним: не знає, сердешна, яку йому пораду дати. Почне одтірать - Андрійко плаче: пальчик болить; давай хукати, оді-грівати, а хлоп'я ще дужче займається… А все через те, що не слухав матері. Мати казала йому: не ходи, синку, надвір - Морозенко лютує! - а він не послухав, пішов. От і вкусив його Морозенко за пальчик. А тепер обом лихо: Андрійкові лихо - пальчик болить, а матері друге - Андрійко нездужа!
Так звечора на Меланки казала Катря Зайчиха своєму семилітньому синові Пилипкові, забившися з ним від страшенного холоду аж за комин, у самий теплий куточок печі.
Було ще не пізно - тільки починало смеркати, а Катря вже зовсім на піч забралася, не знати від кого й задля чого сінешні двері закрутила, хатні защіпну-ла, сняла невеличкий каганчик з полиці, засвітила й мерщій побралася з сином на піч, захопивши й світло з собою.
Череп'яний каганчик, що вилупила його Катря з розбитого кашника, з каплею рижієвої олії ка дні, ледве блимав у темному кутку своєю сизою горошиною на кінці гної; пузатий коган заслоняв той підсліпий світ від хатнього мороку; на печі хоч сякпй-такпй світ борюкався з темнотою; зате хату окривали непроглядні покзрки… Видно, світ неохочий заглядати з темні пристановища. де ховаються злидні від холоду! Та й що там було освічувати! Хатні голі стіни - полупані, мороз погпступаз па їх сизим інеєгуі; чорні двері роз-малюзаг пін бічимп візерунками, а па шиках повимуровуваз цілі барани криги; тала та крига помалу спускалася по стінах аж до долівки чорними потьоками… В кутку лід божницею замість стола стояла узесенька примостка на чотирьох паколах, убитих в землю. Не лежало на тій примостці, як у добрих людей буває, ні хліба шматочка, ні солі дрібочка; на двох голих дошках тієї примостки чорніли тільки дірки, де були колись сучки, що повигнивали та повипадали. А вгорі з кутка виглядав невеличкий образ - не знать, святого чи святої, бо на йому малюнок потемнів, позлущувався, одні тільки чорні очі сумно визирали з пожовклого обличчя, немов скаржилися на холод та голод, що доводилося терпіти хазяїнам хати… А насупроти столу, між череватою пічкою й другою стіною, притулився піл з чотирьох тоненьких драни-чок, таких хистких, що вони хиталися та вгиналися й тоді, як хто до їх підходив, немов перестерігали не накладувати на їх нічого, щоб, бува, не проломилися. Та на їх і не лежало нічого - пустісінькі та голісінькі, як і та гола та дебела жердка, що висіла в кутку над полом. І навіщо її там привішено? Удень, правда, на їй бовталося лихе ряденце, а на ніч вона зоставалася голою дровенякою, причепленою наче на те, що коли кому заманеться, було б де повіситись. І диво дивне! - як се Катрі ніколи не западала така лиха думка, коли кругом неї було таке убожество непроглядне, нужда та недостача безмірні, холодні та голодні злидні.
Одначе то б було ще дивніше, якби в Катриній голові заклюнулась така чорна думка вночі на Меланки, якраз перед Василем! Всякому звісно, що в ту ніч старий рік кінчається, а новий зачинається. На віки вічні старий зникає, занесе з собою і добре й лихе, приховає пережите й перемучене і стражданням закручене; а коли що й зоставить у людській схованці-споминці, то все ж то буде не кипуче життя-страждання, а тільки спогадка про його, не живе в'їдливе лихо, а тільки його холодна облуда. Натомість Новий рік прийде, нові надії принесе з собою, а за ними, може, хоч невелику крихітку щастя. Та багатому багато його треба, а бідному й то гаразд, коли буде що на завтра кусати, буде чим забезпечитись від холоду!
У Катрі всі ті запаси якраз на Меланки вийшли. Ще з осені вона з ними тяглася та держалася, скупилася і хлібом, і топливом, думала перехопитись через зиму. Та ба! Об різдві вона побачила, що не тільки через зиму, а хоч би через святки перехопитись… "Тільки б через святки! - дума.- А там робоча пора настане. У багатих людей назбирається немало чорної одежі, поношеного білля, треба його попрати. Піду до кого, або хто покличе - може, хоч на хліб перепаде! А може, в кого трісочок або кізячків випрошу, буде чим у хаті прокурити. Так і перетягну через зиму,- аби через свята!"
І ось сьогодні вдень Катря послідню мисочку борошенця витрусила, щоб спекти сяку-таку перепечайку, посліднє полінце спалила, щоб спекти її, послідній бурячок у борщ покришила, послідню пучку солі в його вкинула… "Очистилася! Зовсім очистилась. Назавтра хоч і в рай святий, то чиста!" - думала Катря, пораючись біля печі.
Поки серед череню лежало трухле полінце, дожидаючи підпалу, Катря була ніби покійна. Правда, чорні думки й тоді вже снували по її обличчю, нерадісно світили карими очима. А як вона запалила останнє полінце, як огненні язики охопили його кругом, то їй здалося, буцімто її серце горить-палає. А як почав борщ укипати, то в її серці такі кип'ятки піднялися, що як вона не кріпилася, а не видержала…
- Пилипку! Синочку мій! Що ми будемо завтра їсти! - скрикнула вона, і гарячою течією гірких сліз полилися ті кип'ятки з очей додолу…
Пилипко підскочив до матері, припав до її обличчя й тихо промовив:
- Цить, мамо, цить! Завтра, мамочко. Новий год… Я завтра піду до хрещеного батька посипати… Дасть мені батько сороківку грошей, а дядина велику паляницю, ще й ковбасу на придачу… От й буде нам що їсти. А на гроші топлива купимо… багато-багато, щоб на всю зиму стало!
Катря втихомирилася. Та як же було й не втихомиритися, коли син обіцяє такі багаті приноси?
А Пилипко, як тільки знову заклопоталася мати, вже й з хати махнув.
- Куди ти, розхристаний та неодягнений? Мороз надворі лютий! - крикнула вона йому наздогінці.
- Я на хвилиночку, мамо… Я зараз і вернуся.
Справді, Пилипко не забарився. Вскочив у хату, як пуп, синій, зубами цокоче.
- А що, не я тобі казала: не йди! І куди ти ходив?
- Я за пашнею, мамочко, бігав.
- За чим?
- За пашнею. Сусідній хлопець обіцявся пашні на посипання дати. Я до його бігав. Ось вона, так з рукавичкою й оддав,- хвалиться син, показуючи матері рукавичку.- Та тут, мамо, не тільки пашня, і горох є, і квасоля - всього насипав Федір!
- І куди ти, сину, підеш по такому холоду?
- Як куди? Кажу ж: до хрещеного батька.
- Господь з ним, дитино моя! Хіба близький світ до його тьопатися? Як через ліс, то три, а шляхом - п'ять верстов буде… Ще змерзнеш у дорозі!
- Я змерзну?.. Та я літом було на одній нозі до його дострибаю!
- То літом, сину, а се зимою. Шляху немає, сніги глибокі, загрузнеш де-небудь та й не вилізеш. Не ходи,.мій голубе! Хай, як потепліє, тоді підеш.
- А що ж ми завтра будемо їсти! Чим хату натопимо? - спитався син, зазираючи матері в очі.
Вона аж стріпнулася, мов хто колючу голку встро-д мив у її серце. "Боже мій, у такі літа та чим свою голівоньку він клопоче?!"-подумала вона, ледве •" здержуючи сльози. І, пригорнувши сина до себе, почала його умовляти:
- Не клопочи, сину, про завтрашнє - господь милосердний об нас поклопоче. Ти в мене малий, одна в мене втіха й надія. Не доведи боже, лучиться що з тобою недобре, навіщо тоді й мені на білому світоньку жити? Не ходи, синку!.. Не ходи, моя дитино рідна!
- Я б, мамо, й не пішов, так як же Федорові рукавичку назад вертати? Ти,- скаже,- не ходив; ще сміятися буде.
- Ми пашню висиплемо, а рукавичку оддамо. Не ходи, мій голубчику! Ти ж в мене слухняний, послухайся мене: не ходи! - І почала голубити Пилипка.
- Ну, добре, не піду вже, тільки не вбивайтеся так, мамочко! - упрохував вже Пилипко матір, цілуючи її і в лоб, і в щоки.
Катря наче заспокоїлась, а проте неймовірна думка не кидала її голови, клопотала її. Вона знала свого Пилипка, який він вразливий до чужого горя. То ж до чужого,- а до свого? Хіба він не чув, яким вона несамовитим голосом заволала, останні запаси витрушуючи на сьогодні? Хіба він не бачив по її заплаканих очах, яка різуча мука на сто крат крає її серце? Хіба вона не знає, як ті сльози та мука боляче впинаються в його жалісливе серце? Та він на що хоч піде, аби його мати не плакала. Він і обдурити - обдурить, аби її заспокоїти.
Вона не помилилася. Пилипко, вмовляючи матір, тільки заспокоював її. В його малій голівоньці гвіздком стриміла думка: от хоч би що, а піти посипати! І торік він ходив, ще меншим. Хрещений батько дав йому сороківку грошей. Шагів з п'ять він випосипав по селу. То ж торік було, тоді він був малим, а тепер… Тепер він дядині скаже, що в їх нічого їсти. Дядина - добра людина, надає йому й хліба, й ковбас. Ото він звеселить матір, як нанесе додому подарунків! "Мати стращає, що я замерзну. І чого б я змерз? Та я як чкурну, аж закурить! Мені аби з хати вибратись, щоб не запримітила мати, а там…"
- Ти б синку, сьогодні віддав Федорові рукавичку,- трохи згодом почала Катря.- Ну, я сама спорожню та й віднесу назад. Скажу: у нас своя є… Дай сюди рукавичку!
