А втім, на борту судна знаходилась людина, яка могла сказати щось певне про катастрофу, але вона мовчала. Не було жодного сумніву в тому, що Айртонові відомі коли не вся правда про нинішнє становище капітана Гранта, то принаймні місце аварії судна. Та капітан, як видно, свідчив би проти нього, і тому боцман вперто мовчав. Ось чому він викликав загальне обурення, надто в матросів, що хотіли його порішити.
Декілька разів Гленарван намагався примусити Айртона заговорити, але надаремно, не допомогли ні обіцянки, ні погрози. В своїй упертості Айртон зайшов так далеко вона була настільки незрозуміла, що майор врешті взяв під сумнів, чи знає той будь-що взагалі. А втім, майорову думку поділяв і Паганель, бо вона стверджувала його особисті міркування щодо загадкової долі Гаррі Гранта.
Та коли Айртон анічогісінько не знав, чому він у цьому не признавався? Адже таке признання не могло йому зашкодити, тоді як його відмова говорити гальмувала створення нового плану дій. Чи свідчила зустріч з Айртоном в Австралії про перебування тут Гаррі Гранта? Конче треба було змусити Айртона це з’ясувати.
Леді Гелена, бачачи прикрі невдачі свого чоловіка, попросила в нього дозволу й собі спробувати здолати боцманову впертість. Там, де чоловік зазнав поразки, жінка своїм лагідним впливом часом дістає перемогу. Чи не нагадувало це давню байку про дужий вітер, що не спромігся зірвати плаща з плечей подорожнього, а найслабші промені сонця змусили його самого скинути плаща? Гленарван, певний у своїй розумній молодій дружині, дав їй повну волю діяти на власний розсуд.
Того ж дня, 5 березня, Айртона привели до каюти леді Гелени. Тут була й Мері Грант, бо її присутність могла мати чималий вплив на боцмана, а Гелена не хотіла нехтувати жодною дрібницею, що сприяла б успіхові справи.
Цілу годину обидві жінки залишалися в каюті з боцманом “Британії”, але зміст їхньої розмови лишився невідомий. Що вони говорили, які докази наводили, намагаючись видерти в каторжника таємницю, - про це ніхто не довідався. А втім, після цього побачення обличчя жінок не свідчили про успіх, вигляд вони мали розчарований.
Коли боцмана вели назад до його каюти, матроси проводжали його гнівними вигуками й погрозами. Айртон тільки знизував плечима, викликавши цим ще дужчу лють команди, й, аби її погамувати, знадобилося втручання Гленарвана та Джона Манглса.
Та леді Гелена не відступила. Вона не втрачала надії знайти пілях до серця цієї безжалісної людини і наступного дня сама пішла в каюту Айртона, щоб уникнути сцен, які супроводили його появу на палубі.
Протягом довгих двох годин ніжна лагідна шотландка залишалась віч-на-віч з верховодою каторжників. Гленарван блукав навколо каюти, охоплений тривогою, то прагнучи використати всі засоби, аби зламати Айртонове мовчання, то пориваючись негайно увільнити свою дружину від гнітючої розмови.
Але цього разу, коли леді Гелена вийшла з боцманової каюти, її обличчя світилося вдоволенням. Невже, розбуркавши в серці цього негідника останні крихти людяності, вона видерла в нього таємницю? Мак-Наббс, що перший побачив Гелену, не міг утриматися від недовірливого жесту.
Проте серед команди миттю поширилась чутка, нібито боцман вдався на вмовляння леді Гелени. Матроси зібрались на палубі швидше, ніж коли свисток Тома Остіна скликав їх на вчення.
Гленарван кинувся до дружини.
- Він розповів вам?
- Ні, - відповіла Гелена, - але поступаючись перед моїми проханнями, він зажадав говорити з вами.
- Люба Гелено, невже ви домоглися свого?
- Сподіваюсь, Едварде!
- Чи не пообіцяли ви йому чого, що я маю ствердити?
- Лишень одне, мій друже, - що ви докладете всіх зусиль, аби пом’якшити долю нещасного в майбутньому.
- Добре, люба Гелено. Хай приведуть до мене Айртона.
Леді Гелена пішла до себе, а боцмана відвели в кают-компанію, де на нього чекав Гленарван.
Розділ XIX
УГОДА
Щойно боцман опинився перед Гленарваном, вартові вийшли.
- Ви хотіли поговорити зі мною, Айртоне? - спитав Гленарван.
- Так, сер, - відповів боцман. - Віч-на-віч?
- Так, але я гадаю, якби й майор Мак-Наббс та пан Паганель чули нашу розмову, було б краще.
- Краще для кого?
- Для мене.
Айртон говорив спокійно. Гленарван пильно глянув на нього й наказав запросити сюди майора й Паганеля, які зараз же прийшли.
- Ми вас слухаємо, - мовив Гленарван, скоро його друзі розмістилися за столом.
Кілька секунд Айртон збирався з думками і тоді сказав:
- Сер, за усталеним звичаєм всяка угода укладається між сторонами в присутності свідків. Ось чому я попросив, щоб тут були цан Паганель та пан Мак-Наббс. Бо ж те, що я вам хочу запропонувати, є, власне кажучи, ділова угода. Гленарван, котрий вже призвичаївся до Айртонових витівок, й оком не моргнув, хоч будь-яка угода між ним і цією людиною видавалась дещо дивною.
- Що ж воно за угода? - спитав він.
- Річ ось у чім, - відповів Айртон. - Ви хочете дізнатися від мене про певні деталі, які, можуть вам придатися. А я хочу дістати від вас деякі пільги, вельми для мене важливі. Ніщо задарма не дається. Підходить вам така оборудка чи ні?
- Що ж це за деталі? - жваво запитав Паганель.
- Ні, - заперечив Гленарван, - що це за пільги?
Айртон схилив голову на знак того, що він зрозумів різницю в запитаннях, підкреслену Гленарваном.
- От якої пільги я вимагаю, - мовив він, - Ви досі налягаєте, сер, на своєму намірові передати мене до рук англійської влади?
- Так, Айртоне, і це буде справедливо,
- Не заперечую, - спокійно мовив боцман. - Отже, ви аж ніяк не погоджуєтесь повернути мені волю?
Гленарван завагався, бо нелегко було зразу відповісти на це поставлене руба питання. Адже від його відповіді залежала, можливо, доля Гаррі Гранта!
Однак почуття обов’язку й справедливості взяло гору, і він сказав:
- Ні, Айртоне, я не можу повернути вам волю
- Я й не прошу її, - згорда відповів боцман.
- Чого ж ви тоді хочете?
- Чогось середнього, сер, поміж шибеницею, яка на мене чекає, і волею, що її ви мені не згодні дати.
- Тобто?
- Залишіть мене на якомусь безлюдному острові Тихого океану разом із речами першої необхідності. Я намагатимусь виборсатися з цього становища, як сам знайю, а може й каятимусь, коли знайдеться вільний час.
Гленарван, що не чекав такої пропозиції, глянув на своїх друзів, та вони сиділи мовчки. Поміркувавши хвилину, він одказав:
- Коли я дам згоду задовольнити ваше прохання, Айртоне, ви скажете те, що мене цікавить?
- Так, сер, тобто все, що я знаю про капітана Гранта й про “Британію”.
- Щиру правду?
- Так, щиру правду.
- Але хто може ручитися...
- О, я розумію, що вас непокоїть, сер. Вам доведеться ввіритись на мене, на слово злочинця. Ваша правда. Але що поробиш? Так склались обставини. Можете погодитись, можете й відмовитись.
- Я звіряюся на вас, Айртоне, - сказав Гленарван просто.
- І маєте слушність, сер. До того ж, коли б я вас обдурив, ви завжди спроможетесь мені помститися.
- В який спосіб?
- Повернутися й знову забрати мене з острова, адже я не зможу відтіля втекти.
Айртон мав відповідь на все. Він передбачив можливі утруднення і сам висував проти себе незаперечні доводи. Очевидно, він прагнув показати, що ставиться до своєї пропозиції напрочуд сумлінно. Неможливо було виявити більше довіри й щирості, ніж він. Однак Айртон пішов іще далі шляхом відвертості.
- Панове, - сказав він, - я хочу переконати вас у тому, що граю чесно. Я не збираюсь вас обманювати й даю вам новий доказ моєї щирості. Я дію відкрито, бо й сам звіряюсь на вашу чесність.
- Кажіть, Айртоне, - промовив Гленарван.
- Сер, хоч ви ще не дали остаточної згоди на мою пропозицію, я можу вам сказати: мені мало що відомо про Гаррі Гранта.
