Не вертався в Одраду й Олексій Іванович. Дім звелено було забити, прислужників розпустити. Спустіло зовсім дворище, у ньому тілько прикажчик зостався, та й той хваливсь, що в дворі небезпечно…
Люди гомоніли, що кожної ночі якась біла тінь виходила з Федорової хати й прямувала до панського будинку, під барининими вікнами чогось жалісно вила і все неначе когось викликала. А в садку десь набралися сичі та сови і в самій гущавині сумно-сумно перекликалися…
Де ж Марина ділася?.. Марина безслідно зникла, пропала. Одні казали, що, мабуть, вона себе в глибокому ставку або в колодязі поховала; другі догадувались, чи не подалась, бува, на вільні степи, бо де-небудь би проявилася, а то ніхто нігде її не бачив, нічого про неї не чув, наче її земля проглинула…
Одрадяни тому не дивувалися. Хіба мало їм доводилося бачити всякого дива на своїм віку? Спершу погомоніли трохи, а потім і забули.
Одно тілько їх дивувало: чого це дід Улас став такий бадьорий та жартівливий? То було коли-не-коли хіба за хлібом присуне в село, та смутний, та сердитий: і того лає, і другого костить. А то трохи не щодня плентається по селу. Підмогоричив бабу-шептуху аж тричі на тиждень пекти йому буханці.
- Надолужила мені лемішка з бриндзою! Осточортіла й каша з салом! -скаржився Улас.
- Буханця, діду, закортіло? - питались люди.
- Атож… Хоч злидні, та з перцем! Не хоче кишка простого хліба - буханця їй подавай! - жартував дід.
А це чутно, що Улас збирається зимувати в степу. Клопочеться за провіантом на всю зиму, щоб доставили йому не на старе становище біля села, а на літне - в степ, верстов за двадцять або й того більше.
- Чого це так у степу заманулося зимувати? - пита прикажчик.
- Повітря там просторіше, для отари здоровіше-Тут, біля села - ліси та яри, звір шкодить; а там, як у бога за пазухою! - одказує Улас.
- Та з тебе ж, діду, там дудка буде!- регочуть люди.
- А як буде, то хтось заграє! - жартує Улас.
- А як же ти, діду, будеш сам зимувати?
- Чого сам?
- А з ким же?
- З самицею! - регоче дід.
- Ото! Чи бач, чого забандюрилося старому? - кажуть жінки.
- На старість воно так завжди: сивина в бороду, а чорт у ребро!- одно жартує Улас.
- Гляди, діду, щоб він тобі не проломив йогої
- Стара кістка й чортові не подасться! Регочуть люди з смішних дідових вигадок, і дід регоче, та все збирається у степ зимувати. Набрав собі борошна, буряків, капусти, картоплі й скрився з села на всю зиму.
На весну він знов перекочував до села, тілько вже не сам, а з помічницею. За його отарою приплелася якась чорнява огрядна молодиця з невеличкою дівчинкою на руках.
- Що це, діду, за молодиця з тобою? - питають люди.
- А вам що за діло?.. Молодиця та й годі! - суворо відказує дід.
- От ти й знай: ішов сам зимувати, а вернувся з самицею та ще й з саменятком! - поривалися жартувати жінки.
Дід мовчав. Поміж людьми ж ходила чутка, що молодиця - його небога, сестрина дочка, з далекого села, зветься Пріською; була замужем, та чоловік умер,- ото дід і взяв її до себе за помічницю.
Вийшла воля і дивне диво: одних до домівки привела, других з домівки підвела. Скілько-то панів не пережило її,- померло! Зате багато кріпаків, пропащих та померших, знову найшлося, ожило! Мов ті козачки по весні, що, як сонечко ясне пригріє, вилазять з непримітних щілинок, так вони, не знать звідки, поналазили в села та хутори.
Старий Башкир теж не пережив волі - помер; зате з дідової небоги Пріськи та стала Проценкова Марина. Так в один день, взяла Марина та й переродилася з Пріськи! "Я,-каже,-не Пріська, а Марина!" й одра-дяни зразу признали її. Хоч Марина постаріла й понік-чемніла трохи, отже всі признали її за панову куму. Дехто хвалився, що давно її пізнав, ще тоді, як дід Улас перевів її в село до баби-шептухи, та, знаючи, якого лиха довелося їй запобігти, мовчав.
Може, то була й брехня, тілько з того часу ніхто її не звав Пріською, а Мариною, а найбільш - пановою кумою. Згадали одрадяни те чудне покумання, а ще чудніше розкумання. Сама Марина їм повідала, як. вона, тікаючи світ за очі, набрела на панську отару. Видно, вона була дуже страшна тоді, бо всі вівці так урозтіч і кинулися; одні собаки не злякалися; вони обступили її кругом і, не налучись на той час дід Улас, певно, розірвали б. Що далі було, вона не пригадає. Знає тілько, як вона опам'яталася. Була тоді ніч темна та невидна; дощ, як із відра, лив; грім на весь світ гукав, блискавиці безперестанку світили. Де вона була - не знала: під нею солома шелестіла, на ній рядно лежало… То, певно, був якийсь захист, бо чутно, як дощ шумів, а кругом неї було сухо. Це, розказувала вона, щось замурчало, а далі закашлялося.
- Хто то? - спитала Марина.
- Заговорила!.. Слава богу, заговорила!-почула вона чийсь голос.
Як уже розвиднілось, пізнала вона діда Уласа. Він біля неї, мов коло малої дитини, ходив, із своїх рук годував і напував, поки вона зовсім очуняла. На зиму в степ перевів, у землянці цілу зиму держав, на світ не показував, поки в неї коси не одросли. На весну, як знайшлася в неї дочка Килина, він перекочував з ними до Одради, ще ціле літо при собі держав та вже восени поселив у баби-шептухи, наказавши, щоб вона себе видавала за його небогу Пріську.
Отак розказувала одрадянам Марина, й люди, слухаючи її сумну приповістку, йняли тому віри.
- Слава богу,- казали вони,- вже такого далі не буде. Минулися нашим ворогам їх розкоші, увірвала свята воля того налигача, що в'язав нас; охляне тепер несита пелька, що нас поїдом їла, та ще й як охляне, як разом із людьми та й землю одберуть! - гомоніли люди, важко зітхаючи та заздро поглядаючи на степи безкраї, лани широкополі та ліси темносизі…- Все то наше буде! От тілько треба слушного часу підождати. Що вони нам наділи ті, мов на сміх, тичуть? Та ще кажуть - і за те плати! Яка плата, коли воно наше, нашими слізьми та кров'ю полите, нашим потом та руками здобуте? Брехня то все, вигадки панські!.. Не брати наділів, не брати! До слушного часу підождемо-все віддадуть, дарма віддадуть!.. До слушного часу, братця, до слушного часу!
По всіх сторонах, з одного краю до другого, заходив кріпацький викрик: "до слушного часу", збентежив кріпацькі надії, заморочив їх задурені голови. Всі в одну шкуру затялися:
- Не хочемо наділів! До слушного часу підождемо!..
А найбільше всіх башкиряни:
- Луснула стара собака, а щеняти не страшно! - гукали вони.
За другими - й одрадяни. Виїздив до них становий, справник; мировий приїздив з опікуном, сам панич завернув, молодий та бравий, як дуб, рослий.
- Хлопці! Раю вам наділи брати, бо вам же гірше буде,- казав він, виступаючи поперед опікуна.
- Чули ми се не од тебе одного! Ти краще свою хрещену матір наділи за те, що тебе он якого виняньчила! Ось приведіть лишень сюди Марину, хай подивиться на свого хрещеника. Якби була знала, то малого б у колисці придушила, щоб і світу не паскудив!- одказували паничеві одрадяни.
Утік Башкиренко від своїх колись тихих та покірних одрадян, наслухавшись від них глузу та посміхів. А через тиждень в Одраду москалі найшли, різками накидати панські наділи. Та не такі одрадяни стали, щоб послухатись: вони й березову кашу поїли, а від наділів все-таки одкинулися. Дехто й в царському домі, де великі вікна, посидів, казенного хліба чимало переїв, а наділів не схотів брати.-Огороди та хати- хай за нами, а наділів не хочемо! - в одну шкуру плескали одрадяни.
На тому уперлися - так по них і сталося. Через півроку вийшло, що панич їм огороди дарує, аби тілько підписали викуп.
Спершу й на тому затялися.
- Які там подарунки, коли воно наше? Споконвіку там жили, діди та прадіди наші на тому пробували,- що ж там дарувати й що підписувати? Ми - люди темні; може, там такого напишуть, що й знову неволі бути… Не хочемо підписуватись!..
Та свої діди збили.
- Беріть, дурні, якщо дарують, дарованому коневі в зуби не дивляться! Пишіться, що огороди беремо; на наділи тілько не пишіться. Наділи й так не втечуть від нас,- раяли діди.
Так написали, підписали й втихомирилися. Поміж другими дістався огород і дідові Уласу. Хоч на самому краї села, аж за майданом біля зимового колись Ула-сового становища, отже, огород чималий, а найкраще на ньому-хата: нова, простора, з великими вікнами. Старий Башкир років за три перед волею вибудував її задля чередників та вівчарів. Тілько недовго довелося їм користуватись тією хатою. Як умер старий, то череду й отари розпродано, а хата зосталася пусткою, поки ото не дісталася дідові Уласу.
- Добра хата, хоч конем грай! Не такому б бовкунові, як дід Улас, вона личить; отже, хай і він попотов-четься. Він звик на просторі,- казали одрадяни, та не вгадали.
- Не звик я в чотирьох стінах топтатись та хатніх клопотів слухати,- казав дід Улас Марині, перевівши її в свою хату від баби-шептухи.- Піду на степи, Може, де задержалася хоч невеличка отара. Дурно за вівчаря стану, аби біля овець, бо вівця - смирна собі, лиха тобі ніякого не заподіє,- одно плескав усю зиму дід Улас, а на весну зібрався й подався кудись із села, кинувши на догляд Марині свою хату з огородом.
