Незнайомець, чоловік середнього віку в благенькому одязі, виглядав трохи дивно. За спиною в нього була бляшана коробка, у руці він тримав сачок на довгому ціпку. Обвітрене обличчя, обрамлене сивою борідкою, було суворим, але очі випромінювали розум і м’якість. Коли незнайомець зняв капелюха, підставивши розпашіле обличчя вітрові, то виявилося, що в нього таке ж густе сплутане волосся, як у Яна.
– Що шукаєш тут, друже? – звернувся він до хлопчика.
– Нічого, – зніяковіло відповів Ян. – Просто мені хотілося подивитися на свистячу ящірку.
Незнайомець мовив з усмішкою:
– Сорок років тому я так само, як ти, лежав біля ставка й вистежував там «весняного пискуна». Лежав день і ще багато днів поспіль, перш ніж через три роки зрозумів, у чому річ. На твоє щастя, тобі не доведеться витрачати стільки часу. Ходімо, я покажу його.
Незнайомець понишпорив руками в листі попід берегом озерця і впіймав малесеньке жабенятко не більше дюйма завдовжки.
– Оце і є твоя «свистяча ящірка»! Це жаба. Вона висуває з води тільки носа, тож її важко помітити. Візьми її додому, годуй добряче, і, можливо, колись тобі вдасться побачити, що вона роздує горло і засвистить, як паровоз.
Після цього Ян насмілився розповісти незнайомцеві про ящірку, яку бачив під колодою.
– Навряд чи це ящірка, – засумнівався незнайомець, – тут вони не водяться. Напевне, це тритон. А ящірка – це та сама змія, тільки з лапками.
І тут хлопчика наче прорвало: він засипав незнайомця питаннями і навіть розповів йому про книжку, на яку так тяжко заробляв. На превелике Янове здивування, той дуже розлютився, почувши ім’я автора, а саму книжку назвав «суцільною нісенітницею».
Незнайомець повідав Яну, що таємничий чорний птах, якого той бачив у полі, називається «тоухі». Невідомий голос, який щоранку ніжно співає у лісі, належить сірому дроздові.
Чудесний птах із червоною шапочкою на голові, жовтуватими крильми і хвостом, виставлений у крамниці, – дятел. Іволга й оріол виявилися однією пташкою.
Над ними пролетів чорний метелик, і Ян дізнався, що це Кембервільська красуня, або Траурниця, котра, мабуть, десь тут перезимувала, бо їй ще рано пурхати в лісі. До того ж Янові стало відомо, що з’явився цей метелик зі звичайної бурої гусениці. Високо в синьому небі пронеслась велика зграя диких голубів, і незнайомець розповів Яну про місце гніздування цих птахів на далекому півдні, про те, як у пошуках їжі щовесни вони летять на північ за крилатими горішками канадського в’яза, у серпні – на рисові поля в Кароліну, а у вересні – в долини Міссісіпі, де дозрівають жолуді бука й дуба.
Проходячи по невеликому пагорбу, порослому сосною, вони сполохали двох великих птахів.
– Тетеруки полетіли, – сказав незнайомець. – Ця пара живе десь поблизу і прилітає сюди за ягодами.
Ян нагнувся, зірвав кілька ягід і став жувати їх на ходу. Раптом десь почувся тріск, подібний до легкого барабанного дробу.
– Що це? – вигукнув Ян.
– Тетеруки кльочать, – відповів незнайомець, – ті птахи, яких ти щойно бачив.
Цей весняний день Ян запам’ятав назавжди. І найчіткіше в його пам’ять врізалися не птахи й рослини, про яких він тоді довідався, а пахощі грушанки.
Індіанці знають, що запах найсильніше здатен збудити спогади, і багато хто з них зберігають на пам’ять про щасливі миті пригорщу соснових голок, грудку щурячого мускусу або ялинову смолу.
Було вже далеко за полудень, коли незнайомець сказав Яну:
– Ну, мені вже час. Може, ще зустрінемося, друже, – і простягнув хлопчикові руку.
Ян гаряче потиснув її, але так і не наважився запитати ім’я свого супутника.
Він похопився лише коли незнайомець зник. І скільки Ян не блукав потім лісом в надії знову натрапити на незнайомця, більше йому ніколи не довелося з ним побачитись.
VI. Ґленьян
Ох і гарно ж співали того року дикі гуси! Їхній трубний клич проникав Янові в душу, і серце його тріпотіло у відповідь. Це була пісня про затишне гніздечко, про чужину, про голод і спрагу. Пісня про великі чорні болота, призахідне небо й про сяюче сонце!
Хіба то була нова пісня? Ні! Дикі птахи завели свою стару пісню, а Ян наче вперше її почув. Ян брів безлюдним шляхом на північ, намагаючись збагнути її зміст. Річка завертала на схід, але з півночі в неї впадав струмочок, і Ян пішов уздовж струмка лісом по вузькій ущелині й незабаром опинився в долині, порослій рідкими деревами. Прозорий струмок дзюрчав під покровом величезних беріз, сосон і в’язів. У кронах дерев снували червоні білки. На березі струмка Ян знайшов сліди тхора, видри й ще якихось тваринок.
Ця місцина виглядала такою відлюдною, що Янові нескладно було переконати себе, начебто він перший відкрив її і, як першовідкривач, має право назвати долину своїм повним іменем – Ґленьян.
Відтоді в хлопчика тільки й думок було, що про свою долину. Ян був там, щойно в нього випадала вільна година. Часом йому кортіло поділитися з ким-небудь своєю радістю, і Ян мріяв знову зустріти того дивного незнайомця й показати йому свою долину.
Це був його особливий світ – його йому відкрили дикі гуси, як колись чайки відкрили Колумбу Новий Світ.
Тут Ян немов ожив. Він довго вдивлявся в густі крони дерев, годинами сидів біля прозорого потічка, де сріблястими стрілками пропливали рибки. І Янові здавалось, що весь цей лісовий світ належить йому.
VІI. Хижа
Ян не мав ні сокири, ні лопати, однак він будь-що заповзявся збудувати собі хатку. Його не можна було назвати винахідливим, і випадок заробляння грошей на придбання книжки був винятковим, адже Ян і комерція – речі несумісні. А коли про це довідались домашні, то хлопчині добряче перепало на горіхи за «не гідний сина благородних батьків учинок». Заробляти гроші йому заборонили під страхом найсуворішого покарання.
Батьки не давали Яну грошей, тож у його кишенях навіть і не дзенькало. Його товариші мали свої власні сокири та лопати, а Ян міг лише мріяти про такі скарби. Та він узяв старе лезо від рубанка, прибив його цвяхами до палиці, й такий нехитрий пристрій замінив йому і сокиру, і заступ. Він взявся до роботи, компенсуючи всю примітивність інструмента винятковою наполегливістю. Ян часто згадував про інструменти, які зберігались у Редовій майстерні, але після інциденту з майстернею не хотів ділитися з братом своїми таємницями.
