Ян вів щоденник, в якому кожен день зазначав найголовнішу подію дня. Тут був записаний «день оленя», «день скунсихи й кішки», «день синьої чаплі», а ця ніч була відзначена як «ніч моторошних зойків банші».
Калеб встав ще досвіту. Коли хлопці розплющили очі, сніданок вже був готовий. Старий мисливець, подрібнивши м’ясо єнота, приготував «паштет індіанських прерій». До складу цієї лагоминки ввійшла шинка, картопля, хліб, цибуля та різні лугові приправи. І вже коли індіанці посьорбували запашну каву, нічні страхи геть вивітрилися із голів.
Уже не дощило, але поривчастий вітер ганяв по небу низькі сиві хмари. Ян марно намагався знайти нові сліди – якщо якась звірина і ходила по «грязьовому альбому» в таку негоду, їх змило дощем.
Протягом усього дня «індіанці» безвилазно сиділи на бівуаку, виготовляючи стріли та розмальовуючи тіпі.
Калеб залишився ще на одну ніч у таборі. Серед ночі закричала банші, але і цього разу Турок наче й не чув його. За півгодини знадвору долинув інший, ледь чутний муркіт. Хлопці не надали йому ніякого значення, але Турок враз підхопився, настовбурчив шерсть, а потім сердито загарчав, поліз під двері й з голосним гавкотом чкурнув у ліс.
– Він переслідує звіра, – сказав Калеб. – Чуєте? – загнав на дерево, – додав він трохи перегодом, коли Турок здійняв пронизливий гавкіт.
– От молодець, Турок! Загнав на дерево банші! – вигукнув Ян і кинувся в темряву. Всі побігли за ним.
Турок з гавкотом шкріб лапами стовбур крислатого бука. Скільки Мисливці марно намагалися розгледіти, хто причаївся на дереві.
Індіанці ні з чим повернулись на бівуак.
Вранці Ян знайшов сліди звичайної кішки. Мабуть, то була їхня знайома кішка – ось вам і банші, яка сполошила собаку серед ночі.
Вітер був такий сильний, що нахиляв навіть крони великих дерев. Раптом Ян почув протяжне виття, від якого вночі волосся у всіх ставало дибки. Вдень це виття не видавалось таким моторошним. Ян звів голову і побачив, як дві товсті перехрещені гілки терлись одна об одну. Ось вам і моторошні завивання банші, які перелякали всіх, окрім Турка. Псам невідомі забобони, і Турок не звертав уваги на звичайнісіньке тертя гілляк на вітрі. А от навіть дуже тихе муркотіння кішки змусило Турка зірватись серед ночі надвір.
Лише Гай не повірив про гілляки. Він стверджував, що то ведмеді ходять уночі.
Пізно вночі Гай розбудив обох вождів.
– Семе, Яне! Прокидайтесь! Біля тіпі ходить величезний ведмідь. Ідіть і переконайтесь, що це він, а не якісь там гілки.
І справді надворі чулись якісь дивні звуки.
– Здається, Семе, там і справді щось є. Ет, шкода, що Калеб сьогодні ночує вдома! Й собаки немає…
Хлопці обережно прочинили двері й виглянули надвір. У нічній пітьмі вони розгледіли обриси великого чорного звіра, який з голосним чваканням та рохканням підбирав недоїдки, закопані на їхньому смітнику. Всі сумніви розвіялись.
Гай почувався героєм, і тільки страх перед монстром змушував його прикусити язика.
– Що ж нам діяти?
– Якщо вистрілити з лука, то можна лише розлютити ведмедя.
Всі не на жарт сполошилися.
– Ех, шкода, що в нас немає рушниці!
– Послухай, Семе, давай приготуємо тупі стріли на той випадок, якщо ведмедю здумається навідатись до тіпі, а ти, Гіл…, тьху, Яструбине Око, роздуй вогонь.
Вони взялися за стріли, а Гай тремтів од жаху. Він нервово тупцяв на місці й благав їх не стріляти.
– Не треба дратувати тварину… Зжальтеся над ведмедем.
Сем і Ян мовчки стояли з луками та стрілами напоготові.
Гай марно намагався роздмухати вогонь, а ведмідь тим часом з шумним рохканням і чваканням наближався до тіпі.
– Давай вистрілимо, поки він нас не учув.
Почувши ці слова, Гай одразу ж покинув багаття і як кішка видерся на жердину, що слугувала в тіпі для підвішування казанка.
Сем та Ян уже натягували луки, як Гай зайшовся плачем:
– Ой, не робіть цього, бо він зараз усіх нас поїсть!
А ведмідь наближався. Приготувавши на всякий випадок «томагавки», хлопці вистрілили. «Ведмідь» крутнувся на місці й кинувся тікати з голосним вереском. Вже не лишалось жодного сумніву – на бівуак завітала свиня. То була роха містера Бернса. Гай знову не зачинив хвіртку, от вона і прийшла на бівуак.
Гай миттю зіскочив униз і разом із друзями зайшовся голосним сміхом.
– А кому я казав, що не треба стріляти! Я передчував, що то наша стара роха, тож я навіть подумати не міг, що ви можете її вбити.
– Еге ж, і на жердину ти за секунду видерся, щоб роздивитися її як слід.
– Зовсім ні, я хотів показати свою сміливість.
А на ранок Ян розкрив ще одну таємницю. Він подивився на слід, залишений на землі Бернсовою свинею, звірив його зі слідом, перемальованим у щоденник, і нарешті переконався, що на бівуаку справді олені не водяться.
Чому ж Калеб і Рафтен не змогли визначити, кому належали сліди? Бо вони давно не бачили оленів, а ще ця роха мала якісь дивні ратиці, достоту як оленячі копита!
XXIV. Яструбине Око вимагає ще один гранд ку
– Ва-ва-ва-ва! Ва-ва-ва-ва! Ва-ва-ва-ва! – пролунав лісом трикратний індіанський пе реможний клич.
– Чуєш? Це Яструбине Око. Знову патякатиме про свою сміливість. Сховаємось?
Сем і Ян швиденько залізли в тіпі, сховалися за перегородкою і припали очима до дірки в брезенті – хоча ні, вони називали її бійницею.
До табору наближався Гай: груди колесом, під пахвою зім’ятий піджак.
– Ку! Гранд ку! Ва-ва-ва-ва! – лунало знов і знов.
Гай спершу розгубився, не побачивши нікого на бівуа ку. Він злодійкувато роззирнувся навколо, потім шаснув у тіпі. Там Гай витяг з ящика жменю цукру й запхав до рота. Раптом у тіпі здійнявся страшний ґвалт – то двоє вождів вискочили зі своєї засідки і погнали крадія в ліс. Правда, далеко і вони не забігли, бо Ян мало не помер зо сміху, а Сем встиг взути лише один черевик.
Рано-вранці Маленький Бобер чистив ножі після сніданку, встромляючи їх у дерен.
– Ще за старих часів індіанці розходились у різних напрямках, щоб потім зустрітися в призначений час. Пропоную сьогодні так зробити. Потім кожен розповість про свої пригоди.
– Тоді давайте тягнути соломинки, – запропонував Дятел.
– Тільки не соломинки! – вигукнув Яструбине Око. – Або я кидатиму соломинки. Я знаю, ви так їх підтасуєте, що мені доведеться йти додому.
– Що ж, бери три соломинки. Довга – для Дятла. Ось я втикаю в неї смужку червоної фланелі. Середня, тонка, – для мене, а коротка, товста, – для тебе. Кидай. Тільки цур – усі разом!
Щойно соломинки впали долі, як Сем з Яном здійняли скажений вереск – товста соломинка Яструбиного Ока показувала прямісінько на будинок старого Бернса.
– Ви неправильно тлумачите! Я йду в інший бік! – сердито відрубав Гай.
– Кожен з нас має йти прямо у своєму напрямку, поки знайдеться щось цікаве. Зустрічаємось на цьому ж місці, щойно промінь досягне цієї жердини.
Сонячний промінь, який пробивався крізь невеличкий отвір у тіпі, слугував їм за індіанський годинник. Від однієї жердини до другої він проходив майже за дві години, тож на пригоди в хлопців було близько чотирьох годин.
Із тривалого походу Сем і Ян повернулися майже разом; Гай прийшов трохи пізніше.
– Слухайте, я таке бачив! Цур, розказую першим!
– Ша! – гаркнув Дятел. – Ти прийшов останнім.
– Гаразд, мене це зовсім не турбує: перший, останній! Але присягаюсь, вам такі пригоди і не снились, закладаюсь на мільйон доларів.
– Тобі починати, Великий Дятле.
І Сем почав:
– Я взув черевики (це і справді подія, бо переважно він ходив босим). О, скажу вам, що я знаю, коли треба взуватись! Пішов я точно у напрямку, який вказувала соломинка. Ніяка сила в світі не переконала б мене обра ти протилежний напрямок. Я з тих сміливців, котрі безстрашно йдуть уперед! (По цих словах він примружив очі й осудливо подивився на Гая). Так от, ішов я вперед, нікуди не звертав і навіть пересохле русло річки для мене не стало завадою. І так ішов я, аж поки не наткнувся на осине кубло. Я його оминув, щоб не тривожити мирних комашин, і знову пішов прямо. Раптом почувши позад себе загрозливий рик, я різко обернувся, але нікого не побачив. Рик ставав голоснішим, і тут я помітив голодного бурундука. Він вже готувався напасти на мене. Тоді як я витягав свою стрілу, він нахабно подивився на мене й питає: «Ти, часом, не Дятел?» Я страшенно перелякався, тож, не змигнувши оком, вперше за своє життя збрехав: «Ні, я не Дятел. Мене звати Яструбине Око». Ви б побачили тоді цього бурундука! Здається, він зблід, бо його темні смужки на шкурці одразу ж посвітліли й шкурка стала однотонною. І бурундук миттю шаснув у дупло в порохнявій колоді, що лежала поруч. Я розлютився і спробував вигнати його звідтіль, та коли я підбігав до одного кінця колоди, бурундук бігом тікав до іншого. Так ми й бігали туди-сюди, аж поки мені сяйнула блискуча думка: я скинув черевик і затулив ним отвір з одного кінця. Сам же побіг на протилежний кінець. Бурундук з розгону скочив мені в черевик, а я обмотав черевика шнурком і повернувся сюди. Там зараз і сидить мій бранець.
