з’явилася у його житті раніше, з тобою він реалізував усе те, чого вона так бажає. І не забувай: усі коханки в певний час хочуть стати дружинами, і тоді...
— І тоді... — повторила Елена, допивши вино у келиху, — мені до смерті кортить курити!
— У мене є все, що треба.
Ада дістала з шухляди скриньку з травою та тютюном.
— Сама виростила, — уточнила, — легка й екологічно чиста, — не така, як оте лайно, яким зараз повсюди торгують. Інколи, коли мучить безсоння або щось болить, допомагає.
Вони перейшли на диван.
— Чому ти не захотіла мати родину? — запитала Елена.
— Працювала забагато, до того ж я б нізащо не вжилася з чоловіком під одним дахом. Оцю ідею спільного проживання, як на мене, переоцінюють, — відповіла Ада, похитавши головою. — Саме в сімейному колі відбуваються найганебніші насильства. Гадаєш, ти й досі його любиш?
— Думала, що люблю... і протягом останніх місяців усе чекала, що він отямиться. А тепер навіть не знаю.
**
Коли настав час прощатись, Елена усвідомила, що вона не зможе сісти за кермо в такому стані. Ноги підгиналися, серце калатало, у голові паморочилося через випите вино й траву.
— Залишайся тут. Мені з Евеліною живеться дуже добре, — промовила Ада, беручи на руки кішку, — однак, знаєш, часом і мені стає самотньо. І нікуди від цієї самотності не сховатися.
**
Вони спустилися донизу, потім іще на один поверх, під кабінет та терасу з садочком, де були розташовані спальні й загадкова ванна кімната, прикрашена численними рослинами в горщиках та мушлями, чим нагадувала грот для русалок. Елені подумалося, що саме так їй хотілось би постаріти, і щоб на старість доля припасла для неї саме таке життя: діти б виросли й роз’їхались, а Гектор...
Вона вже більше не уявляла свою старість разом із Гектором. Послала ліжко, скориставшись простирадлами й ковдрами, що їх дала Ада. Кішка вирішила, що тієї ночі спатиме з нею, — так, ніби відчувала її душевний стан і розуміла краще за людей, що з нею відбувається. І, зігріта теплом кішки, що вмостилася у неї в ногах, заспокоєна запахом Адиного дому і присутністю отого зеленого бар’єру, який захищав її від світу, від її привидів з минулого життя та поразок, Елена заснула. О третій ранку кішка втекла з її ліжка всього за кілька секунд до того, як грім струсонув небо і почалася злива.
А ще ота новобудова, ота триклята новобудова. Місце, де взагалі не можна було щось будувати. Однак його вартість визначалася, виходячи з ризику, з абсурдного переконання, що природні катаклізми не треба враховувати серед критеріїв урбаністичного розвитку. Хоча якщо поглянути на світ у цілому, навколо відбувалося якраз навпаки: природні катастрофи перетворилися на циклічні явища, до яких людству слід було пристосуватись якомога швидше. А натомість воно й надалі вдавало, що нічого не помічає. І спекулювало. А він був співучасником цієї сліпоти й цього цинізму. Він підписував документи, брав участь у прийнятті рішень, він теж удавав, що все — як і раніше, що ризик непередбачуваного настільки віддалений, що його не варто навіть брати до уваги. Знав, що насправді це не так, що цілий регіон перебуває у зоні гідрогеологічного ризику, що вистачить зовсім незначної кількості опадів, яка б ненабагато перевищувала середні показники, щоб це призвело до страшних наслідків. Гектор згадав одне із засідань у муніципалітеті, що відбулося задовго до початку будівництва, під час якого він обізвав останніми словами бідолашну інженерку з урбаністики за те, що та намагалася застерегти присутніх щодо ризиків таких планів забудови, звинувативши її у тому, що її старорежимні принципи гальмують розвиток Південної Італії — усіх тих територій, які століттями виключалися з прогресу. Йому тоді всі дружно аплодували. Але він добре пам’ятав неприємний післясмак невіри у власні слова, як тільки їх промовив. Післясмак іржавого заліза, — так, ніби несподівано на язиці з’явився присмак крові.
Знову подумалося про те, що сталося на засіданні членів Товариства напередодні. Можливо, його тіло противилося таємній змові з системою, яка була причиною його власного кінця? Поки він неспокійно крутився у ліжку з усіма тими думками, що не давали йому заснути, гучний грім вибухнув у небі і полив дощ.
До нього в ліжко заліз Джованні.
— Таточку, мені дуже страшно, — мовив, прослизнувши під ковдру.
— І мені, — відповів Гектор і міцно притиснув до себе худорляве тільце сина, ніби останній засіб спасіння, за який можна вчепитися, щоб не потонути.
Пригадав тіло Елени, чого з ним уже давно не траплялося. Чому він його більше не шукав? Що вбило в ньому бажання близькості з нею? Зустріч з іншою жінкою стала причиною чи наслідком? Він розділив з Еленою найнеймовірнішу пригоду свого життя: народження їхніх дітей. Можливо, саме в той час він і збився з дороги? Спільні зусилля, докладені до цієї цікавої, але нелегкої справи, змусили їх відсунути на друге місце особисті, інтимні стосунки? У чому полягає секрет тривалої єдності подружжя?
Він глянув на ніжне обличчя Джованні, який уже заснув: заплющені оченята, бездоганний обрис губ, маленькі вушка, пасмо волосся, що падало на високий лоб. Не вистачило цих чудових творінь, їхніх дітей, щоб захистити їхнє з Еленою кохання; навіть гірше, діти його випробовували, щодня займаючи собою увесь простір, вимагаючи все більше часу.
Коли Сюзанні виповнилося десять років, Елену охопила глибока депресія. Вона тоді відмовилася від цікавої пропозиції про роботу, тому що не хотіла надовго відлучатися з дому, вважала, що лише її постійна присутність поряд з дітьми могла гарантувати її власне та їхнє виживання. Доти вона так і не змогла щиро поговорити з Гектором про свою тугу за померлою матір’ю; чи то він так і не знайшов способу її вислухати. Таким чином у тій чорній скрині накопичувалися взаємні невдоволення та непорозуміння. А тепер відкривати її було вже запізно, розрив уже стався.
Гектор запитав себе, чи в Умбрії теж дощить, — там, куди зараз поїхала Елена. Після місяців засухи та пожеж вода для села була справжнім божим даром, але був ризик, що вона може виявитися ще однією карою, якщо випаде зараз за короткий час у величезній кількості. Вільно стікаючи по схилах, вода призвела б до численних зсувів ґрунту, змітаючи на своєму шляху будинки разом із їхніми мешканцями. Він спробував відігнати ті думки, але торохтіння дощу посилювалося, ніби все небо проливалося на землю. Поглянувши знову на Джованні, слухаючи його спокійне дихання
