а потім несподівано відпустила, і вона полетіла донизу. І тоді вже вона нічого не могла вчинити; не відчула б анінайменшого полегшення, почувши кроки Гектора на сходах, скреготіння замка в дверях. Переступивши ту межу, Елена усвідомила, що все втрачено: вона — вже не вона, рис переварився, вечір зіпсовано, її чоловік — предмет її ненависті. Точка неповернення.
**
Чому за всі ті роки він не зрозумів, що достатньо десяти хвилин, щоб усе полетіло шкереберть... Чому?! І чому вона так уперто сиділа й чекала на нього? Не могла піти кудись? Ні, не могла. По-перше, тому що діти були ще малими, — однак, можливо, то був тільки привід. Не могла, бо сподівалася, що він повернеться до неї, що збагне, наскільки важлива для неї його присутність.
**
Того вечора Гектор укотре прийшов додому значно пізніше за точку неповернення. Й Елена вкотре влаштувала сварку. Театральним жестом викинула захололе різотто в кошик для сміття, заявила: якщо він голодний, то вечеря — там, може попоїсти. На що він спокійно відповів:
— Зовсім не так мені хотілось би, щоб моя дружина зустрічала мене після довгого робочого дня.
— Ти повернувся пізно, — відповіла вона глухо, — ти завжди повертаєшся пізно. Я нічого для тебе не значу?! Чому я завжди повинна бути останнім пунктом у переліку твоїх турбот, у переліку твоїх зустрічей?!
Вона почала схлипувати:
— Не бачиш, котра година?!
— Ні, я не знаю, котра година. Треба було завершити нагальні питання на роботі, оце і все.
— Оце і все?! Але ж я на тебе чекала, приготувала вечерю... я для тебе — не нагальне питання? — вона збилася на крик.
— Все одно вечеря вже полетіла у сміття, а від тебе у мене й голод пройшов... я втомився.
Тоді вона ледве не збожеволіла від люті, вхопила сумочку і рушила до дверей. Він — слідом.
— Ти куди? — крикнув і, щоб зупинити її, вхопився за сумку з такою силою, що відірвав ручку. Елена втекла, покинувши сумочку на підлозі. Побігла донизу сходами, а він тим часом гукав їй услід, щоб повернулася. Вискочила надвір, осліплена від сліз, нетямлячись від розпачу. Довго блукала вулицями без мети, однак згодом поступово заспокоїлася, зосередившись на власній ході, на власних кроках, ногах, які все ще могли нести її кудись крок за кроком. Поступово перестала плакати, серцебиття повернулося до нормального ритму, вона глянула на місяць, що високо світив у небі, і повернулася додому. Гектор сидів на дивані й у світлі торшера пришивав ручку до сумочки.
**
Вогонь у каміні майже погас, у будинку було холодно й темно. Однак Елена більше не мала сил підкидати дрова. Вона була переконана: щось страшне сталося з її дітьми, з Гектором, а вона не могла нічого вдіяти, щоб їм допомогти. Почувалась, як ота відірвана від сумочки ручка. Аж раптом її мобільний слабко пискнув. Вона підхопилась і кинулася до нього, щоб відповісти. Почула далекий, ледве чутний голос, що лунав ніби з іншого світу.
— Добре, зараз приїду.
Взула чоботи, накинула плащ, розгорнула жар і вискочила під зливу. Слава Богу, вони живі! І просто диво, що машина й досі була на місці, що її не знесло водяним потоком, який нісся в долину. Дощило пів дня, однак здавалося, ніби вже вічність. Елена сіла в машину, постукала чоботами один об другий, щоб струсити бруд, і повернула ключ у замку вмикання.
Вони все йшли і йшли під дощем, невідомо скільки часу, — здавалося, вічність, — коли нарешті небо на мить раптом просвітліло. Гектор помітив попереду на схилі хатину, йому навіть здалося, що з димаря тягнеться стрічка диму. Він вкотре, тримаючи цуценя за пазухою, озирнувся на дітей і наказав звернути з дороги на стежку. Джованні цокотів зубами. Від крижаного вітру мокрий одяг примерзав до тіла. Протягом усього часу вони не бачили жодної машини, ніби на всій Землі більше нікого, крім них, не залишилося.
— Тримайтеся, дітки, — підбадьорив їх батько, поки вони видиралися догори стежиною, — останнє зусилля!
Двері будинку були відчинені. Вони шмигнули всередину, ховаючись від дощу.
— Є хтось? — прокричав Гектор кілька разів, перш ніж до них вийшов юнак. Високий, білявий, з довгими кучерями до плечей. Він був одягнений у завеликий білий вовняний светр із червоно-синім орнаментом, пошарпані джинси, на ногах — брудні робочі черевики.
— Заходь! — відповів із помітним іноземним акцентом. Кивнув, запрошуючи зняти промоклі вщент куртки. Велика напівпорожня кімната слабко освітлювалася мерехтливим вогнем від дров, що потріскували в каміні. У центрі стояли грубо витесаний дерев’яний стіл та кілька різнокаліберних стільців.
— Собака, — промовив юнак і простягнув свої величезні ручиська, щоб узяти поранену тварину, — погано.
— Авжеж, — відповів Гектор, — треба його підлікувати.
Юнак запросив Сюзанну й Джованні, які й досі тупцювали біля дверей, підійти ближче до каміна, щоб зігрітися. Через щілини в старих вікнах свистів вітер, пожвавлював полум’я в каміні, однак у кімнаті було тепло. Гектор зустрівся поглядом із Сюзанною і зрозумів її стан. Її очі палали, ніби в зіницях ховалися діаманти. «Як мало треба в її віці», — розчулився він, подумавши про палке, юне сердечко доньки. Юнак поклав собача на щось на кшталт килимка, а сам пішов до сусідньої кімнати. Всі троє перезирнулися.
— Схоже, ми опинились у правильному місці, — промовив Гектор. — Замерзли?
— Трішки, — відповів Джованні, й досі трусячись від холоду.
— Анітрохи, — сказала Сюзанна, випрямляючи спину.
— А чому тут так темно? — запитав Джованні.
— Напевно, від цієї бурі вибило струм, — відповів батько.
Юнак повернувся з бинтами, пляшечкою води і дезинфекційним засобом. Хлопець, схоже, звик жити самотньо, цілими днями ні з ким не спілкуватися й усі проблеми вирішувати самостійно. Вони з Гектором опустилися на коліна перед цуценям. Юнак погладив його по голові, затим м’яко, але рішуче затиснув йому писок.
— Що ви йому робите? — занепокоєно запитав Джованні.
— Перевіряємо рану, щоб зрозуміти, наскільки вона глибока. До речі, це самочка, — відповів Гектор.
— Ой! — вигукнула Сюзанна. — Тоді назвімо її Пандора!
— Пандора? — перепитав юнак, підводячи на неї свої блакитні очі, від чого дівчина негайно зашарілася.
Потім уважно оглянув собача і сказав:
— Добре, нехай буде Пандора.
Гектор взявся трохи обрізати шерсть навколо рани, потім промив її теплою водою з милом, промокнув кров марлею і продезинфікував. Його рухи були впевненими й рішучими, як у того, хто знає, що робить. Однак несподівано його охопило неймовірне відчуття. Ніби він нарешті, після дуже
