її теплом.
— Кілька місяців потому помер батько Кохічі, — продовжила свою розповідь Іроко, поки машина поволі котилась уперед, — нас більше нічого не пов’язувало з Японією, окрім страшних споминів. Я запропонувала чоловікові використати наші останні заощадження на подорож до Європи. Хотілося побувати в Італії, зокрема у Флоренції, бо мене завжди захоплювали італійська мова, Данте і решта дивовижних речей, які я роками вивчала. Я вважала, що тільки краса зможе загоїти рани в наших душах. Мій чоловік погодився, сказавши, що він теж залюбки поласує традиційними італійськими стравами і спробує створити особливе меню з комбінацією страв італійської та японської кухні. Я навіть гадки не мала, про що він говорив, однак збагнула: він щось задумав; а коли мій чоловік щось задумає, то в нього завжди все виходить. Ми деякий час прожили в Тоскані, і там я познайомилася з однією людиною, яка розповіла мені, що італійський уряд надає охочим залишені землі в регіоні Тоскана та в інших регіонах Центральної та Південної Італії. Той факт, що населення покинуло ці землі, є однією з причин сьогоднішньої катастрофи: більше ніхто не чистить стоки, не проріджує ліси, не перевіряє схили, береги, русла річок. Таким чином деякі покинуті садиби або збанкрутілі фермерські хазяйства держава надає за символічну ціну, щоб мотивувати молодь повернутися до села. Отоді в мене виникла ідея. Я запропонувала кільком італійським друзям приєднатися до мене, щоб створити кооператив, сама підготувала всю необхідну документацію, і ми виграли перший ґрант на двадцять гектарів сільськогосподарських угідь у провінції Вітербо. Потім ми виграли ще один... ось тут, дивіться, слід повернути праворуч, далі дорога спускається трішки донизу. І потім починається найскладніший відрізок. Мені хотілося, щоб деякі родини, що втратили своє житло в Японії, перебралися сюди. Там багато таких, хто залишився у районі Фукусіма, бо там їм виплачують невелику субсидію, а іншого виходу в них немає, от і доводиться жити з дітьми у забрудненій радіацією зоні, щоб отримувати хоч якісь гроші. Адже якщо вони звідти переїдуть, то і тих не матимуть. Однак допомогти їм перебратися сюди, зважаючи на теперішню міграційну політику в Європі, виявилося надзвичайно складно. Знаєте, як нам вдалося? Завдяки черницям! Перші три родини з Фукусіми прийняли до себе бенедиктинки з Віторк’яно, з того все й почалося. Ми поселилися тут. Вам це може здатися дивним, але до нашого малесенького, загубленого посеред лісу ресторанчика приїжджає народ з усієї Італії. Мій чоловік — дуже відомий шеф-кухар. Ми використовуємо тільки ті продукти, які виростили селяни з Фукусіми та фермери з Туші, і ви навіть уявити не можете, з якими неймовірними результатами! Клімат тут не набагато відрізняється від нашого, хоча у наш час відбуваються такі кліматичні зміни, що страшно й казати, — і тут, і деінде. Ми зуміли виростити тут неймовірні культури, не вистачає тільки мацутаке. Але і їх скоро розведемо, я в цьому впевнена. А тим часом доводиться задовольнятися трюфелями мого приятеля Ґвідо.
Оту назву, «мацутаке», Гектор уже десь чув, але не пригадував, де саме. Розповідь Іроко здавалася неймовірною, однак, поглядаючи на цю мініатюрну жінку, слухаючи її, він переконувався, що в світі немає нічого неможливого. Можна навіть розбити кулаками високу стіну. А ще йому не терпілося поласувати стравами з меню її чоловіка. Так і є: він справді дуже зголоднів.
Йому не вірилося, що лише кілька годин тому він блукав під зливою у стані цілковитого розпачу. Не вірилося, що лише кілька днів тому він безтурботно походжав коридорами свого офісу, сам не знаючи, що він там робить. «Як усе по-дурному, складно, несправедливо», — подумав, однак його мозок відмовлявся скласти докупи всі частинки мозаїки, надто вже їх було багато. Він подумав про Клаудію, про свою колишню ілюзію, ніби поряд з нею все у світі могло на мить стати простішим, природнішим, кращим.
— От ми й приїхали, — промовила Іроко.
Гектор вискочив з машини, допоміг вийти Іроко і побіг шукати своїх дітей.
З-посеред густого лісу визирнула галявина, на ній стояла прямокутна будівля зі скла й дерева. Невідомо звідки раптом вискочив пес.
— Орцо, ходи-но сюди, я тебе з кимось познайомлю! — вигукнув Ґвідо, виходячи з машини. Пойнтер кинувся до нього. — Ну, ти й замазура! Навіть незрозуміло, якого ти кольору!
— Зараз спробую вгадати, — промовила Елена, почекала, поки собака її понюхає, а потім почухала його обережно за вухом.
Орцо плигав і гавкав на радощах.
— Я повернувся раніше, ніж передбачалося! — звернувся до нього Ґвідо. — Задоволений? Ходімо, Елено, всередину, поки ми знову не змокли до нитки.
Елена роззирнулася довкола. Відразу зі входу відвідувачі потрапляли до великої кімнати із заскленими стінами, що радше нагадувала оранжерею, ніж світлицю: все приміщення було заставлено диванами з вишитими подушками, стоси книжок лежали тут і там на підлозі, привертали увагу низенький столик з різьбленого темного дерева, шафки, наповнені розписаними чашами, східним глиняним посудом, статуетками, вазами, музичними інструментами. Кімната здавалася просторою, світлою, затишною, незважаючи на сіру й похмуру днину. Підлогу було застелено перськими килимами, по яких так і кортіло пройтися босоніж. У приміщенні пахло деревом і теплом.
— Мій собака — вихований, на дивани не залазить, — промовив Ґвідо, — цього літа мені довелося повісити штори, бо було занадто сонячно. Я вивчаю можливості для природного охолодження. Взимку — ніяких проблем, тут ніколи не буває холодно, хіба що трішки волого у такі дні, як нині.
Елена здивовано роззиралася довкола.
— А ти не казав мені, що ти — бувалий мандрівник і часто подорожуєш до східних країн...
— Я ще багато чого тобі не казав. Ходімо, покажу тобі майстерню.
Вони перейшли до іншої частини будинку, до ще одного великого приміщення, схожого за розмірами на світлицю, однак заставленого великими столами, теслярськими знаряддями, різаками, пилками і різцями, чим нагадувало столярну майстерню, з невеличким столярним верстатом і неймовірною кількістю виробів та скульптур із дерева. Елена помітила цілу колекцію черпаків і ложок.
— Оці я виготовляю для ресторану моїх друзів-японців, куди збирався відвезти трюфелі і де зараз перебуває твій чоловік.
Їй здалося дивним, що Ґвідо говорить про Гектора.
— А там що? — запитала вона, побачивши купу якогось старого мотлоху в кутку майстерні: барабан пральної машини, кран для води, дверцята від автомобіля, пів велосипеда...
— Це я знайшов у лісі минулого літа після великої пожежі. Мені кортіло зібрати те, що навіть вогонь не здатний знищити. Залишки нашої промислової ери; я іще не вирішив, що з цим робити; нехай поки що
