Шацькi озера - це щось неймовiрне. Це вони вiддзеркалюються в повiтрi, тому повiтря, небо насиченi такими блакитними кольорами, що починаєш заздрити Боговi. Вiн це змiг зробити! Бо все це справдi диво. Другу добу поспiль я сплю. Тому що мiй виступ, яким я похрещу Дiрку, призначено на третiй день. Це мене тiшить, бо на третiй день, як каже менi мiй досвiд, нiхто й нiчого вже не здатний адекватно сприймати. А приготувався я погано. Абияк. Наче в iнститутi. В мене є пiдручник i фаховий журнал, якi я креативно покреслив. Може, вирiзати потрiбнi тексти ножицями та склеїти? Буде схоже на старовинний сувiй. Ще в мене є досвiд. Досвiду менi бракувало пiд час складання iспитiв та залiкiв. Але зараз вiн у мене є. Тому менi буде простiше, одначе все одно я буду верзти казна-що. Другу добу поспiль я прокидаюсь о пiв на шосту. Це - схибленiсть. Коза драна з'їла мiй спокiй. Смачного, стерво.
Вже майже одинадцята. Пiсля мого опiвшостення ще годину я намагався заснути, i менi це вдалося. Тому зараз я почуваюся меленим збiжжям, що розсипане на заснiженiй полонинi. Мiй виступ о третiй годинi, а зараз непогано було б попоїсти. «А як там Галинський? Добряче йому пiпчиться?» Раптом думаю я. Стукiт у дверi перебиває мої думки. Я вiдчиняю, схожий на римського iмператора. Якщо взути iмператора в гумовi капцi. Довге пряме волосся. Сiрi очi. Прямий нiс. Пряма спiдниця, прямi ноги середньої довжини. Панчохи. Тонкi. Тiлесного кольору, п'ятнадцять ден. Туфлi на прямих пiдборах середньої висоти. Надзвичайно прямий погляд. Надзвичайно крутi стегна. Це - Марина. Вчора ввечерi ми разом, у компанiї ще двох делегатiв форуму, грали в преферанс. «Ти забув». Каже вона. В її руках мiй гаманець для серветок. Тиснена шкiра кольору бордо. Його менi подарувала колись Iрка. Я пригадав її фiрмовi глибокi викоти. На Маринi був тонкий светр, пiд горло. Вона оглядає мiй стандартний номер. «У мене iнший телевiзор». Каже вона. В неї справдi був iнший телевiзор.
Ми сидимо на її балконi. Вчора на такому самому балконi поверхом вище ми грали в преферанс. Я курю, вона крутить у руках серветку, яку витягла з мого гаманця з тисненої шкiри. На низькому столику, який чомусь притрушений пiском, стоїть пляшка коньяку, два гранчаки, часточки лимонiв, схожi на жовтозубi вищири невiдомих створiнь. Я трохи замрiяний. Вона сякається. Бiла серветка швидко зникає, нагадуючи менi хвiст зайця. «Смiття». Каже вона. «Що?» «Все - смiття». В неї силувана посмiшка. «Щось не те?» Питаю я. «А решта - те?» Я мовчу, бо ненавиджу, коли наражаюся на випадки жiночої агресiї. «Ти думав, як ми живемо?» Я так далеко не думав. «Не думав. Тому що, по-перше, я тебе не знав, тому нiяк не мiг думати, як МИ живемо. А по друге, моя голова весь час окупована iншим». Вона знову кривиться. «А ти як живеш?» Я замислююся. Наливаю собi коньяку, мовчки запитую в неї: хочеш? Вона вiдводить погляд. Я наливаю коньяку їй. «Я живу досить просто». Починаю я. «Ха». Вона реагує. «В мене є своя хата. I машина». Я зупиняюся, тому що не розумiю, чого це я почав теревенi про банальнi матерiальнi речi. Вона ж слухає. «В мене є друзi. Хоча, переважно, це я в них є«. Вона витягує чергову серветку. «В мене бувають жiнки». Продовжую. «Переважно, це ти в них буваєш». Дражниться вона й регоче. Я теж посмiхаюся. Торкаюся її руки. «А ти? Що в тебе?»
«А в мене є чоловiк». Так просто каже вона. «А ще в мене є коханець. I в мого чоловiка теж є коханець, уявляєш собi, до чого призвело це рiвноправ'я? Але зваж, нашi коханцi - рiзнi люди!» Вона зайшлася в п'яному реготi. Чи це гикавка? Менi подобається Марина. Її довге блискуче волосся, дощовi очi, виразне стегно, на якому вмостилася серветка. «Менi з тобою було добре». Вона жестом забороняє менi говорити. «Я не хочу, щоб ти це повторював». «Повторював що? Слова чи кохання?» Питаю я. Вона ховається в своєму волоссi. Наче пiд вербою. «Кохання?» Запитує вона. «Знаєш, кохання є неповторним. Як подих». «Ти ж лiкарка». Всмiхаюся я. «Якщо не повторювати подих - помреш». Я хапаю її за руку й тягну в номер.
«Старий, узагалi це була халтура. Те, що ти зараз прорiкав».
Це менi каже Саша чи Михась, з яким я вчора грав у преферанс. «Дякую, що ти менi сказав, друже. I не знаю, як би я жив, коли б менi не говорили правду». Вiн плеще мене по плечах. «Я це тобi сказав, тому що трохи тямлю в кiстках». «Шкода, що я тебе не чув.
Може, навчився б чомусь корисному». Натомiсть кажу я. «Iронiзуєш?» Я запевняю його, що анiтрохи. «Я завжди виступаю в перший день. Щоб помiтили. Це - раз. Щоб слухали. Це - два. I щоб потiм нiщо не вiдволiкало мене вiд пияцтва. Це - три». «А чого ти сьогоднi сюди припхався? Не пилося тобi?» «Я вчився з Маратом. Вiн схвальної думки про тебе. Радив послухати. Власне, тому i». Весь лiкарський свiт учився з Маратом.
«У тебе з нею щось є?» Раптом запитує вiн. «З ким?» Тупо перепитую я, щоб виграти трохи часу. «Як там її… Ну, он, з нею, дивися». Я роблю вигляд, що стежу за його поглядом. «З Мариною?» «О! Я пам'ятав: iм'я з трьох складiв, але не мiг пригадати. Так! З Мариною в тебе щось є?» «А чого в мене має з нею щось бути?» Байдуже кажу я. «Слухай, ти що, єврей? Що б я не спитав, ти в мене перепитуєш». «Не знаю». Чесно та чемно вiдповiдаю я. Пiдходить другий.
Михась? Сашко? Чорти їх обох забирай. «Старий, у тебе був нiчого такий виступ. Вiн стовiдсотково пишався б тобою. Помiтно: його школа!» «Марат». Допомагаю я собi вказiвним пальцем. «Так!» Радiє Сашко чи Михась. «Учились?» Продовжую вгадувати я. «Захищалися». Виправляє мене вiн. Життя сповнене людьми, що мають дотичнiсть до Марата. «Слухайте, а чого ви не п'єте, це ж прощальна вечiрка?! Нумо!» Зауважує менi з Тим, Хто Захищався iз Маратом, Той, Хто Вчився iз Маратом.
«Ми побачимося?» Запитую в Марини. Вона намагається щось вiдшкребти зi светра. Прозора кава, незримий соус, невидиме вино? «Светр - чистий». Зауважую я. «Совiсть брудна». Вiдповiдає вона i раптом дивиться менi в очi. «Ти знаєш, де я працюю». Марина йде. «Старий, а я знав, я знав, що в вас щось є. Ви так злагоджено «лягали» на вiстах…» Я здригаюся.
«Заради годиться ти також мусиш там бути, синку. Катю, скажи йому». Мама така наполеглива. Катя каже щось нерозбiрливо. «Де?» Трохи мляво питаю я. Я вiдчуваю себе якимось млявоплинним через цi клятi ранковi пробудження. «На весiллi Зої. Ти ж пам'ятаєш Зою? Таку руденьку? Нас запросили родиною, тому родиною ми й пiдемо. Ти ж бо не будеш заперечувати, що маєш вiдношення до нашої родини?». Мама. Ой, Мама. I хто така ця Зоя? Хто вона нам така? «Зазвичай на весiллях бувають вiльнi дiвчата, може, буде якась, дарована тобi долею. Га, Катрусю, чого б нi?» Катерина починає смикатися, обертатися до мене й кривити мармизи, як у дитинствi. Потiм вона повертає обличчя до мами й каже, що переконана: привабливi дiвчата там будуть. «I де ти був три доби? Я тобi телефонувала, навiть приїздила - тиша». «Мамо, а мобiльний?» «Чого я мушу телефонувати тобi на мобiльний, я що - твоя подружка, якiй ти не дав домашнiй телефон?»
Я зiтхаю. Дуже тихо, щоб мати не почула. «Я був на лiкарському форумi. На Шацьких». Мама починає погрожувати менi пальцем. Я здивований. «Не бреши! Там була Катя. I щось вона не казала, що ви там спiвали пiснi родинним дуетом. I чого про Катю я знаю, а про тебе - нi?» Я вiдчуваю, що мої очi не на мiсцi. В Катi вiдчувається сум'яття. Бува ж таке. «Ма, Катька - вона ж наша вiдмiнниця, ходила на всi пленарнi, мабуть, що й виступала з промовами, а я - байдикань (ти ж сама неодноразово казала), пив собi три доби поспiль та з дiвками займався академiчною…» Я зупиняюся. «Ти коли виступав?» Питає Катерина. Вона рожева та чудова. Свiжа, наче садова квiтка. Я вiдповiдаю, що виступав третього дня. Менi нiяково, справдi, грав у карти, пиячив, кохався, це ж треба розминутися з власною сестрою. «А ми якраз цей день випустили з уваги. Пiшли на озера. Я виступала в перший. У першiй половинi дня». «Господи, дiти. Ну як можна заблукати в трьох соснах? Як можна бути в одному мiсцi й не побачитися? Не розумiю. Вiдтак, на весiлля ти йдеш». Мати нiколи не змiнює коней на переправi. Я дивлюся на Катерининi штанцi, на них помiтнi вовнянi волосинки. Таке враження, що вона грала в дитячiй виставi Красуня та Чудовисько, яке й начiпляло їй своє волосся. «Треба щiткою». Кажу я Катеринi. «Що?» Реагує мати, наче я щось кажу до неї. «Нiчого». Посмiхаюсь я i за звичкою ховаю руки за спиною. Її тон нагадує менi той, з мого дитинства, коли вона погрозливо питала, хто взяв це чи iнше. Я завжди був Тим, Хто Взяв. Катерина тим часом звернула увагу на свої штанцi. «О, цi коти». Каже вона. «У-у-у-у». Я кажу.
«То ми домовилися. Заради годиться!» Я питаю маму, заради чийого «годиться»? Тим часом я думаю, що в мене припадає вiльний день, тому було б непогано провести його в товариствi НАТО, Будди та Колобка - гуркотiти фiсташками; згадувати нашу молодiсть, сперечатися про жiнок; пити пиво, яке в нашому традицiйному генделику завжди розводять горiлкою. «Нашого!» Мама вiдповiла. «Нашого родинного». В вас є родинне «годиться»? Спiвчуваю. «Я бачу, що ти незадоволений. Це так, синку? Я ж не кат. Пiдеш з нами, трохи побудеш там. Навернешся на очi. А може, тобi самому сподобається? Га, Катрусько, може ж йому там сподобатися? А якщо не сподобається - пiдеш собi, куди ти там планував». Мама робить мiнiмальну поступку. Я ж уявив собi, як зрадiє невiдома Зоя, коли я навернуся на її очi, - наче дiвчисько, якому хлопчисько показав пiсюнчика. «Ось воно яке». Ось вiн який. Невiдомий Андрiй. Мати вiдчуває мої вагання. «Слухай, синку, невже тобi важко це для мене зробити?» Незаперечний материнський аргумент.
