Борис знову почав гратися в принципового партизана, якого захопили в полон. «Ти щось сказав». «Так. Катя мене зраджує«. «Катя тебе зраджує«. Пропапужив я. Борис ствердно хитнув рудою головою. Мовляв: правильно. Власне, я не знав, що менi йому зробити, пику набити чи що? Бо треба захистити сестру. Катька не може його зраджувати, вона не така. Вона занадто чесна. Вона непристосована до нечесного життя. Моя Катерина. Нечесне життя - там. А вона - тут. Я не розумiю, чому вона його обрала, але якщо вона вже щось або когось обрала, вона не зраджує. Примiром, вона нiколи не хотiла бути лiкарем, але вивчилась i працює лiкарем (i вона - чудовий лiкар!) тому що одного разу зробила свiй вибiр, тому що Катька гiпертрофовано вiдповiдальна. Так i з цим лайном - Борисом. Утiм, якщо вона його зраджує, то я все одно на її боцi, тому що вона моя сестра, а вiн менi - нiхто, нiщо, нiяк. «Не кажи дурниць, бо я ледь стримуюся, Борисе, в мене поганий настрiй, зараз я тобi затоплю в око, второпав? Iди краще, можеш чаю попити - i йди собi».
Натомiсть вiн всiвся у фотелi. Я його не запрошував, невже його запросив мiй фотель? Зрадник у моїй хатi. Борис навiть не всiвся, а впав. Я пильнував. Вiн крутив кистями рук м'якенько, наче схiдна танцюристка. Бiлi руки, схожi на черв'якiв, укритi рiдким рудим волоссям. Чого вiн сюди прийшов, Катеринчин Борис? Хто йому тут радий? Як каже Колобок. «Хто це одоробло, хто йому радий?» Може, вiн манiяк? А що, таке часто трапляється з людьми припилючених професiй, таких, як бiблiотекар. Бiблiотекар - манiяк. Поки ви розгублено тиняєтесь серед стелажiв, вiн бере книжку, розкриває її, швидко притуляє до вашого писку, вам бракує повiтря, ви - труп. Горе вiд розуму.
«Її не було на форумi, ти розумiєш? Ти там був. Катерини там не було». «А де вона була?» «Вона була не там. Сама менi про все розповiла. Я не хотiв це чути, якби ти знав, як я не хотiв це чути. Ти б також не схотiв. Але вона все розповiла. Навiщо рахуватися з моїми почуттями? Коли вона була з ним - не рахувалася, а зараз навiщо? Коли тобi болить бiльше - коли хтось робить чи говорить? Вона займається гiмнастикою, ти в курсi? Вправно займається. I промовляла все це так легко - наче гiмнастичнi вправи по килиму. По моїм почуттям. Наче вони створенi для її гiмнастичних вправ. Кому вони потрiбнi, мої почуття? Та нiкому. Чого ти так на мене дивишся?»
«А як менi на тебе дивитися? Як би ти на мене дивився, Борисе любий, якби я до тебе припхався вранцi й плiв казна-що? Про килими та гiмнастiв. Напевне, ти б менi зрадiв, це точно, еге ж? Подарував би щось приємне. А може, внiс би до своєї енциклопедiї як неповторний екземпляр неперевершеної людини». «Якщо ти менi не вiриш - спитайся в неї. Я б до тебе нiзащо не прийшов, хiба я собi ворог? Хiба я не розумiю, що ти мене не любиш, тому що менi заздриш, моїм академiчним знанням, я це добре розумiю. Але менi не треба, щоб ти мене любив. Менi треба, щоб ти любив її, щоб ти пояснив, що вона втрачає. Щоб змалював їй, з чим вона залишиться. Бо вiн здатний лише на те, щоб зiпсувати їй життя. Тому що вiн є хто? Пустий бiлявчик. Знаєш, є така булочка. Називається «Здобна Шелихвiстка». Просто булочка, суцiльне тiсто - без родзинок, крему, повидла - солодка й пуста. Здобна Шелихвiстка. То й вiн - здобний шелихвiст. А не Колобок». «Що ти верзеш? Якi шелихвости? Це нове слово для твоєї енциклопедiї? Хто це? Тваринка, комаха, риба? Той, хто їсть гелiкоптери? Хто це?» «Булка. Колобок. Я ж тобi кажу. А тобi все повз вуха. Колобок». «Який?» Я пошукав очима телефон, менi здавалося, що Борису необхiдна допомога квалiфiкованого лiкаря. «Який колобок? Ти зараз пишеш роздiл про народнi казки?» «Твiй». «Що?» «Моя Катерина спить iз твоїм Колобком». Щось упало. Прямо в мiй шлунок. То це ти, серце? «I я не пишу роздiл про народнi казки. Я зараз зупинився на лiтерi «Д». Дупа. «То Катерина спи… себто зустрiчається з Колобком? I сама тобi про це розповiла?» «Саме так». «I що ти вiд мене хочеш?» «Щоб ти врятував її вiд хибних крокiв. I поговорив iз цим. Я не зможу з ним говорити, я його зовсiм не знаю, про що менi з ним говорити?» «Я його теж не знаю». «Слухай, не ший мене в дурнi, є вже одна кравчиня - пошила. Я знаю, що вiн - твiй найкращий друг, то поговори з ним. Я ж не часто звертаюся до тебе по допомогу».
Я думав, коли i як. От що я думав. На питання «чому» навiть у мене було до бiса вiдповiдей. У Катерини, мабуть, теж було кiлька, хоча вистачило б навiть однiєї. Але скiльки вони це приховували вiд мене? Скiльки разiв я снiдав з Катериною, яка ледве виповзла з Колобкового лiжка? Скiльки разiв вона була нещира? Катько, але як ти могла? Я був наче вительбушена курка, все назовнi, все! А ти? Нещира, нещира, штучна. Чого менi це так болить? Скiльки разiв вiн брехав менi у вiчi? Мiй кращий друзяка Колобок. Зображував вiдстороненiсть, незацiкавленiсть, питав «тоякКатя?» Як, блiн, Катя? Так питають про щось абсолютно неважливе. Зневажливо, поблажливо, бо ж треба цiкавитися моїми родичами, якщо я їх познайомив… О, то це я їх познайомив… Чому ж я був таким неуважним, чому заслiпилися мiй розум, моє серце? Егоїст…
Як почати розмову з кращим другом, який спить iз твоєю сестрою? Сказати йому: «привiт» або краще: «привiт, старий», - i що далi? Про погоду? Про дупу Брiтнi Спiрс, про полiтичну ситуацiю в країнi, про цiни на пальне? Щось таке. «Привiт, старий. Ти бачив, скiльки вони хочуть за лiтру? Не бачив? О, то ти все проспав. З моєю сестрою». Нiсенiтниця. Блiн, це ж скiльки часу вони менi брехали? Всi цi Катеринчинi запитання про особисте життя Колобка. Вона в МЕНЕ це запитувала. Хоча хто, як не вона сама, краще про це знає? Особисте життя Колобка. Бiлявки, однаковi, фарбованi, примарнi, невиразнi. Всi фальшивi, як його особисте життя. А яке моє дiло? Куди я лiзу, чого? Я був глухий, менi було байдуже, чи маю право я щось починати?
«Привiт. Несподiвано ти. Раптова поява. Фу!» Я вiдсахнувся вiд стiни. «Ти чого? Я не тобi, я - Череваню». Колобок смiється, його друг, себто я, вiдреагував на «фу». «А тебе хитає, Андрiю? Краще б поспав, чого вештаєшся? Чи в тебе неприємностi?» Що вiдповiсти? «Так, у мене неприємностi, тому що ти спиш iз моєю сестрою». А яка це для мене неприємнiсть? Не зi мною ж вiн спить. Яка менi, в бiса, рiзниця? «Ти, може, пройдеш, агов? Старий, ти чого там закляк?» «Привiт». Нарештi я дещо з себе вичавив. Гей, де Той, хто користується мною? В мене щось забилося! «Я от думав, збиратися менi до офiсу чи нi. А ти й прийшов. Отже, спочатку ми вип'ємо кави, як тобi пропозицiя?» А що, нормальна пропозицiя. Мої руки заспокоювалися на широкому лобi Череваня. Теплий, щирий. «У тебе руки тремтять». Вказав на мої руки спостережливий Колобок. Вiн, мабуть, усе помiчає? Як Катерина пофарбувала волосся, якi в неї тендiтнi руки, яка в неї гарна шия, який у неї настрiй, те, що вона добирає бiлизну пiд колiр верхнього одягу, що б вона хотiла в подарунок…
«Андрiю, знаєш, коли вранцi несподiвано до тебе заходить друг пiсля важкого нiчного чергування; друг, який має третiй сон бачити в цей час; друг, у якого тремтять руки i який сприймає команду «фу» на свiй рахунок i мовчки п'є третє горнятко кави без цукру, в мене виникають питання. Чим я можу друговi зарадити? Я можу погратися з тобою в детектива, вгадувати, що й як, але чи не простiше буде, якщо ти мене сам про це проiнформуєш? Ну? То чим?»
Натомiсть щось сталося з моїми губами. Хтось, поки я заковтував каву, їх залiпив. «Ти». Наче потроху пiшло. Колобок шпигав мене очима. «Ти… Борис зайшов сьогоднi вранцi». «Борис? Цiкаво. То вiн тебе збудив?» «Нi. Не збудив. Я не спав. Через дiвчину». «То вiн ще вигнав твою дiвчину…» «Нi, вона втекла. Сама. Це та, що бiгає. Пам'ятаєш?» «Слухай, у тебе почався невроз. Ти б кiлька разiв поспав десь в iншому мiсцi, на кухнi, наприклад, усе б забулося. В мене таке враження, що не вона тебе, а ти сам себе будиш, а вона випадково з'являється в цей час. Себто в той час, коли вже ти сам себе розбудив». «Я не про це». «О'кей, поговоримо пiзнiше. То що Борис? Йому було лячно лущити горiшки на самотi, тому вiн припхався до тебе? Ми - маленькi мишки, ми точимо горiшки, черевця ми наб'ємо i удвох кота вб'ємо! Чи виникли проблеми з лiтерою «Д»? Примарилось якесь медичне слово?» «Ти знаєш про "Д"«. Засвербiло око. Невже я зараз рюмсатиму? «Ти звiдки знаєш про це кляте «Д», га, Колобок? Це вона тобi розповiла, Катерина»? «Може, й Катерина, а може, й нi. Чомусь пригадалася лiтера «Д». Я ж не знав, що в тебе така хвороблива реакцiя саме на цю лiтеру. Знав би - назвав би iншу. Скажiмо, «Б». Примарився Борису кипарис, пiд кипарисом ковтав барбарис Борис. Вгамуйся, Андрiйку».
Мене нервувала кава, Череваня - хвiст, а Колобок виглядав непохитним. «Я ж нiчого, Колобок. Я ж нiчого не кажу. I не сказав би. Ти ж мене знаєш, чи нi, га, Колобок? То чого ж ти нiчого менi не сказав? Ти менi друг чи хто? Я б тобi сказав. Я б тобi обов'язково сказав. Саме тобi, скотиняко! Нi НАТО, нi Буддi. А тобi - стовiдсотково сказав би, тому що ти - мiй друг». Колобок замислився над моїми тезами. Я сам би замислився, якби був здатний мислити. Але я не мiг вполювати свої думки, вони мчали, як навiженi. Як це зухвале дiвчисько, що псує мої ранки. Гуп-гуп. «А я не сказав». «Чому?» «Саме тому, що ти - мiй друг. А ще тому… В мене є правило, старий, досить просте: не дiлитися проблемами з тими, кому вiд тих проблем буде боляче, хто може тiльки заплутати чи заплутатись у проблемi, хто з однiєї проблеми намножить купку проблемок. А ще з тими, кого - ти вибач, брате, - це не стосується. Зрозумiло? Може, ще кави?»
