— Ні, особливо не хвилююся. Це — звичайна вечеря. Тільки трохи дивна.
— Я завжди їла з людьми. Бо з дитинства жила разом з ними. І в домі сенсея випадало сидіти за столом з різними гістьми. До нього часто вони приходили.
Фукаері вперше вимовила стільки речень за одним разом.
— Але у сховищі ти сама їла? — поцікавився Тенґо.
Дівчина кивнула.
— Де було твоє сховище?
— Далеко. Сенсей його мені підшукав.
— І чим же ти харчувалася?
— Готовими до вживання продуктами. У пачках, — відповіла вона. — Ось таких страв, як зараз, давно не їла.
Кінчиками хасі[13] Фукаері довго очищувала ставриду від кісток. Підносила до рота й неквапливо жувала. Наче смакувала чимось рідкісним. Потім ковтнула супу, оцінила його смак, а після того, поклавши хасі на стіл, задумалася.
Приблизно о дев'ятій Тенґо здалося, ніби десь далеко прокотився неголосний грім. Ледь-ледь відслонивши штору, він побачив, як по темному небу одна за одною пливли зловісні хмари.
— Так, як ти казала, погода дуже збурилася, — заслонивши штору, сказав Тенґо.
— Бо карлики бешкетують, — із серйозним виразом обличчя сказала Фукаері.
— Якщо карлики бешкетують, то погода зазнає різкої зміни?
— Як коли. Бо погода залежить від того, як її сприймають.
— Питання в тому, як її сприймають?
Фукаері хитнула головою.
— Не знаю.
Не знав цього й Тенґо, Погода здавалася йому цілком незалежним об'єктивним станом. Але дискусія на цю тему, напевне, нічого не дала б. Тому він вирішив поставити інше запитання:
— Може, карлики на щось сердяться?
— Їх щось дратує, — відповіла дівчина.
— Що саме?
Фукаері хитнула головою.
— Скоро зрозумієте.
Помивши в умивальнику посуд, обтерши його і поставивши у буфет, вони сіли за стіл одне напроти одного й пили чай. Хотілося пива, але Тенґо подумав, що сьогодні краще обійтися без алкогольних напоїв. У навколишній атмосфері вчувалася якась небезпека. У разі, якби щось сталося, краще бути з тверезим розумом.
— Може, варто заснути рано, — сказала Фукаері. І, як чоловік на картині Мунка, що гукає на мості, приклала долоні до щік. Але сама не кричала. Хотіла спати.
— Гаразд. Можеш скористатися моїм ліжком. А я, як того разу, спатиму на дивані, — відповів Тенґо. — Не турбуйся. Бо я засну будь-де.
І це була правда. Він міг заснути будь-де. Що не кажіть, це чудовий дар.
Фукаері тільки кивнула. Не виказувала своєї думки, а лише якийсь час пильно дивилася на Тенґо. Потім на мить торкнулася привабливого вуха, що видалося йому щойно створеним. Так, ніби перевіряла, чи воно є на своєму місці.
— Позичте піжаму. Своєї я не принесла.
Тенґо добув із шухляди комода в спальні запасну піжаму й передав Фукаері. Ту саму, яку давав їй минулого разу, коли вона в нього ночувала. Однобарвну, синю. Вона лежала випраною і складеною. Для певності Тенґо понюхав її. Запаху не відчув. Узявши піжаму, Фукаері переодяглась у ванній кімнаті й повернулася за стіл. Тепер її волосся спустилося вниз. Рукави й поділ, як і попереднього разу, були підкочені.
— Ще нема дев'ятої, — глянувши на настінний годинник, сказав Тенґо. — Ти завжди лягаєш так рано?
Дівчина хитнула головою.
— Сьогодні — особливий день.
— Бо надворі бешкетують карлики?
— Не знаю. Просто зараз хочу спати.
— Ти справді маєш сонний вигляд, — визнав Тенґо.
— Коли я буду в ліжку, почитаєте книжку або щось розкажете? — спитала Фукаері.
— Гаразд, — відповів він. — Нічого іншого не робитиму.
Був задушливий вечір, і коли Фукаері забралася в ліжко, то натягла на себе до самого горла ковдру так, ніби старанно відділила власний світ від зовнішнього. У ліжку вона чомусь здавалася схожою на маленьку дитину. Не старшою за дванадцять років. Грім, що долинав зза вікна, став гучнішим. Мабуть, ударяв десь близько. І щоразу тоді віконні шибки дрібно тремтіли. Та, як не дивно, блискавка не спалахувала. По темному небу тільки грім прокочувався. Дощ начебто ще не падав. У цілому відчувався якийсь дисбаланс.
— Вони нас бачать, — сказала Фукаері.
— Карлики? — запитав Тенґо.
Фукаері не відповіла.
— Вони знають, що ми тут? — сказав Тенґо.
— Звичайно, знають, — погодилася дівчина.
— Вони збираються нам щось зробити?
— Вони нам нічого не можуть зробити.
— От і добре! — сказав Тенґо.
— Поки що.
— Поки що вони не можуть утрутитися в наше життя, — мляво повторив він. — Але доки так триватиме, невідомо.
— Нікому невідомо, — чітко заявила Фукаері.
— Однак якщо вони не можуть нічого зробити нам, то чи не зроблять чогось нашим спільникам? — запитав Тенґо.
— Така річ не виключена.
— Можуть загнати їх у скрутне становище.
Певний час, примруживши очі, Фукаері дивилася, немов моряк, який намагається почути голоси утоплеників. А потім сказала:
— Залежно від обставин.
— Можливо, таку силу карлики застосували до моєї заміжньої подруги. Щоб мене попередити.
Фукаері повільно витягла зпід ковдри руку, пошкрябала вухо й знову її заховала.
— Карлики не все можуть зробити.
Тенґо прикусив губу. А потім сказав:
— А на що конкретно вони здатні?
Дівчина хотіла щось сказати, але передумала. Невисловлена думка пірнула туди, де була перед тим. Кудись у темну глибінь.
— Ти казала, що у карликів є розум і сила.
Фукаері кивнула.
— Однак і вони поставлені в певні межі.
Фукаері знову кивнула.
— Бо живуть у лісі й коли виходять з нього, то не можуть повністю виявити своїх здібностей. І в цьому світі існують цінності, які здатні протидіяти їхньому розуму й силі. Ти це мала на увазі?
Дівчина промовчала. Можливо, запитання видалося їй надто довгим.
— Ти коли-небудь зустрічалася з карликами? — спитав Тенґо.
Фукаері дивилася на нього розгублено — так, ніби не зовсім добре розуміла суть запитання.
— Коли-небудь бачила на власні очі, який вони мають вигляд? — повторив він.
— Бачила, — відповіла дівчина.
— Скількох карликів бачила?
— Не знаю. Бо їх не можна порахувати на пальцях.
— Але не одного?
— Бачила більше й менше. Але не одного.
— Як змалювала у «Повітряній личинці»?
Дівчина кивнула.
Нарешті Тенґо поставив запитання, яке вже давно не давало йому спокою:
— Скажи: те, що написано в «Повітряній личинці», справді відбувалося?
— А що таке правда, — запитала дівчина без запитальної інтонації.
Ясна річ, він не знав, що відповісти.
Грім лунко прокочувався по небу. Дрібно тремтіли віконні шибки. Проте блискавка все ще не спалахувала. І дощ не шумів. Тенґо згадав давно бачений кінофільм про підводний човен. Одна за одною вибухали глибинні бомби, різко здригався його корпус. Однак люди, замкнені в темному залізному коробі, нічого зсередини не бачили. Лише відчували безперервні вибухи й гойдання човна.
— Почитайте книжку або щось розкажіть, — попросила Фукаері.
— Гаразд, — погодився Тенґо. — Але ніяк не можу згадати книжки, підходящої для голосного читання. Такої книжки не маю напохваті, тож якщо не заперечуєш, перекажу тобі зміст «Котячого міста».
— Котячого міста?
— Про місто, в якому жили самі коти.
— Радо послухаю.
— Можливо, ця розповідь буде трохи страшною, якщо її слухати перед сном.
— Байдуже. Я зможу заснути під будь-яку розповідь.
Тенґо приставив стілець до ліжка, сів на ньому й, сплівши пальці обох рук на колінах, крізь гуркіт грому почав переказувати зміст «Котячого міста». Він читав це оповідання для себе двічі в експресі й один раз уголос у батьковій палаті. І загалом його сюжет запам'ятав. Воно не вирізнялося особливою докладністю і плавністю стилю, а тому Тенґо не відчував значного опору, коли по ходу розповіді переробляв його. Розповідав його зміст Фукаері, випускаючи нудні уривки й додаючи доречні епізоди.
Загалом розповідь не була надто довгою, але забрала більше часу, ніж він сподівався. Бо Фукаері запитувала, коли чогось не розуміла. І тоді Тенґо зупинявся і докладно відповідав на кожне її запитання. Описував розташування міста, поведінку котів і характер головного персонажа. Коли ж в оповіданні чогось не знаходив (а так траплялося часто), то сам відповідно додумував. Як і тоді, коли переробляв «Повітряну личинку». Здавалось, Фукаері захопилася оповіданням, її очі перестали бути сонними. Іноді вона заплющувала їх, щоб уявити собі краєвиди котячого міста. А коли розплющувала, то квапила Тенґо розповідати далі.
Коли він закінчив розповідь, дівчина, широко розтуливши очі, хвильку пильно дивилася на нього. Ніби кішка, яка щось вистежує у темряві своїми блискучими зіницями.
