І нарешті почнеться час привидів.
Розділ 16
(про Тенґо)
Як «Летючий голландець»
«Цікаво, яким буде світ завтра?»
— Цього ніхто не знає, — вгадавши його думки, сказала Фукаері.
Однак коли Тенґо прокинувся, світ, здавалося, помітно не змінився порівняно з тим, яким був напередодні перед сном. Стрілки годинника при узголів'ї перейшли за шосту. За вікном зовсім просвітліло. Повітря було прозоре, крізь щілину між шторами, наче клин, пробивалося світло. Нарешті літо, видно, наближалося до свого кінця. Лунали різкі, яскраві пташині голоси. Вчорашня несамовита громовиця зникла, як привид. Або відбувалася хтозна-де в далекому минулому. Пробудившись, Тенґо насамперед подумав, чи не зникла вночі Фукаері. Та ні, вона міцно спала поряд з ним, неначе звірятко під час зимової сплячки. її сонне обличчя було гарне, тонке чорне волосся, спадаючи на білу щоку, вимальовувало на ній складний візерунок. Вухо ховалося під волоссям. Вона тихо посапувала. Якийсь час Тенґо дивився на стелю і прислухався до її дихання, схожого на подмух маленького ковальського міха.
Він усе ще ясно пам'ятав учорашнє виверження сімені. Як тільки згадав, що розлився у лоно дівчини, то страшно збентежився. Воно було потужним. Уранці подумав, ніби виверження насправді не було — так само як зливи. А воно приснилося. Коли був підлітком, у нього кілька разів траплялася полюція. Під час еротичного сну вивергав сім'я і через це прокидався. Вся подія відбувалася уві сні, й тільки еякуляція була справжньою. І цього разу відчуття не дуже відрізнялося від колишнього.
Однак це не була полюція. Тенґо не мав сумніву, що вивергнув сім'я у лоно Фукаері. Вона сама впустила всередину його прутень і до останку з нього все поглинула. Він тільки слухняно їй підкорявся. Тоді його тіло настільки задерев'яніло, що не міг і пальцем ворухнути. Самому Тенґо здавалося, ніби вивергає сім'я, перебуваючи в аудиторії початкової школи. «Не турбуйтесь, я в жодному разі не завагітнію», — раптом сказала Фукаері. Що все це сталося насправді, він не міг зрозуміти. Проте воно сталося таки в реальному світі як щось реальне. Мабуть.
Вибравшись із ліжка, Тенґо одягнувся і, скип'ятивши в кухні воду, приготував каву. Поки варив каву, спробував дати лад думкам. Як речам у шухляді. Однак порядку не навів. Лише кілька речей поміняв місцями. На місці гумки поклав скріпки, на місці скріпок — стругачку для олівців, на місці стругачки для олівців — гумку. Один безлад тільки змінився іншим.
Випивши свіжої кави, пішов у ванну кімнату й, слухаючи по радіо програму барокової музики, поголився. Передавали партитуру для виконання соло на різних інструментах Телемана. Тенґо завжди поводився однаково. Випивав приготовлену на кухні каву й, слухаючи по радіо програму «Барокова музика для вас», голився. Щодня змінювався тільки репертуар. Скажімо, вчора була музика для клавесина Рамо.
Коментатор розповідав:
У першій половині вісімнадцятого століття Телемана високо оцінювали в усіх куточках Європи, а от у дев'ятнадцятому столітті його твори, через їхню надмірну кількість, люди почали зневажати. Однак вини Телемана в цьому немає. Унаслідок змін у формуванні європейського суспільства значно змінилися цілі музикальної творчості, що й призвело до такої радикальної переміни оцінок.
«Це новий світ?» — подумав Тенґо.
Він оглянувся навколо. Якихось змін не помітив. Ще не бачив і людей, схильних до зневаги. Так чи інакше, треба голитися. Бо ніхто його не поголить, незалежно від того, світ змінився чи ні. Тільки власна рука це зробить.
Поголившись, він з'їв підсмажений тост з маслом і випив ще одну чашку кави. Зайшов у спальню подивитися на Фукаері. Видно, вона міцно спала, бо зовсім не ворушилася. її поза анітрохи не змінилася. Волосся вимальовувало на щоці той самий візерунок. Уві сні дихала так само спокійно.
Наразі Тенґо нічого на сьогодні не запланував. Лекцій у підготовчій школі не мав. Не збирався нікуди йти й не чекав нікого в гості. Мав право робити цілий день те, що хотів. Сівши за кухонний стіл, писав продовження свого твору. За допомогою авторучки заповнював ієрогліфами клітинки аркушів паперу. Як завжди, відразу зосереджувався на роботі. Перемикав свідомість на інший канал, і все інше зникало з його поля зору.
Фукаері прокинулася перед дев'ятою. Скинувши піжаму, одягла його теніску. Ту саму теніску з того часу, коли Джеф Бек гастролював у Японії, яку мав на собі, відвідуючи у Тікурі Ебісуно-сенсея. Пара її грудей помітно випиналися зпід неї. І це мимоволі нагадало Тенґо про вчорашню нічну подію. Як роки правління імператора про історичні факти.
З радіоприймача лилася органна музика Марселя Дюпре. Тенґо перестав писати й приготував для Фукаері сніданок. Вона пила чай «Earl Grey» і їла тости з полуничним джемом, який намазувала довго й старанно — так Рембрандт виписував складки на одязі.
— Як продається твоя книжка? — запитав він.
— «Повітряна личинка», — спитала вона.
— Так.
— Не знаю, — відповіла Фукаері й ледь-ледь насупила брови. — Дуже багато.
«Кількість не має для неї особливого значення», — подумав Тенґо. її вираз «дуже багато» викликав в уяві безкрає поле конюшини, яку ніхто не здатний порахувати.
— Багато людей читає «Повітряну личинку», — сказав він.
Нічого не відповідаючи, Фукаері перевіряла, як намазала джем.
— Треба зустрітися з Комацу-саном. Якнайскоріше, — сказав Тенґо, поглядаючи через стіл на дівчину. Як завжди, її обличчя нічого не виражало. — Ти, звісно, його бачила, чи не так?
— На прес-конференції.
— Розмовляла?
Фукаері тільки легенько хитнула головою. Мовляв, майже не розмовляла.
Тенґо виразно уявив собі ту картину. Як завжди, Комацу із шаленою швидкістю торохтить те, що думає (або чого особливо не думає), а вона майже не розтуляє рота й не слухає як слід того, що він говорить. Однак Комацу цим не переймається. Якби хтось попросив навести конкретний зразок «несумісного й безперспективного поєднання людей», то можна назвати Фукаері й Комацу.
— Я досить давно з ним не зустрічався. І не можу з ним зв'язатися. Він зараз начебто дуже чимось зайнятий. Бо не має вільної хвилини через те, що «Повітряна личинка» стала бестселером. Але вже настала пора з ним зустрітись і серйозно обговорити різні питання. Тим паче тепер, коли ти зі мною. Добра нагода. Чого б нам разом не зустрітися? — сказав Тенґо.
— Утрьох.
— Так. Розмова буде жвавішою.
Фукаері трохи над цим задумалася. А може, щось собі уявила. І тоді сказала:
— Я не проти. Якщо це можна зробити.
«Якщо це можна зробити», — подумки повторив Тенґо. В цих словах звучало щось пророче.
— Ти гадаєш, що це не можна зробити? — боязко спитав він.
Фукаері на це не відповіла.
— Якщо можна, то зустрінемося з ним. Значить, ти не проти?
— Для чого зустрінемося?
— Для чого зустрінемося? — повторив він запитання. — Насамперед віддати гроші. Недавно на мій банківський рахунок перераховано круглу суму як винагороду за переписування «Повітряної личинки». Але я не хочу її брати. Я, звісно, не жалкую, що переробляв твоє оповідання. Така робота стимулювала мій рух у правильному напрямі. Вибач за відвертість, але я з нею впорався успішно. Фактично її високо оцінили, а крім того, книжка добре продається. Вважаю, що не зробив помилки, коли до неї взявся. Однак не сподівався, що вся ця справа набуде такого широкого розголосу. Позаяк я взявся до неї, то, певна річ, мушу нести за неї відповідальність. Але отримувати за це винагороду не збираюся.
Фукаері ледь-ледь здвигнула плечима.
— Повір, це правда. Навіть якщо я так зроблю, ніщо, гадаю, не зміниться. Але мені треба чітко визначити свою позицію.
— До кого?
— Насамперед до себе самого, — трохи понизивши голос, відповів Тенґо.
Узявши в руки кришку банки з джемом, Фукаері розглядала її як щось рідкісне.
— Та, може, це вже надто пізно, — додав він.
І на це Фукаері нічого не сказала.
Коли після першої Тенґо зателефонував Комацу у видавництво (зранку Комацу не приходив на роботу), слухавку взяла жінка й сказала, що він уже кілька днів не з'являється в редакції. Більше нічого вона не знала. А якщо й знала, то, видно, не збиралася розповідати Тенґо. На його прохання жінка з'єднала Тенґо з іншим знайомим редактором. Той редактор завідував місячником, в якому Тенґо вів під псевдонімом невелику колонку. Він був старший від Тенґо на два роки, закінчив той самий університет і приязно ставився до нього.
— Комацу-сан уже тиждень не з'являється у видавництві, — повідомив той редактор. — На третій день телефонував і сказав, що погано почувається. І після того перестав приходити на роботу. Колеги занепокоїлися. Як би там не було, Комацу-сан став відповідальним редактором «Повітряної личинки» й сам-один керував випуском тієї книжки. Як редактор літературно-мистецького часопису він так одгородився від усіх, щоб ніхто його не тривожив. І тому, коли перестав ходити на роботу, ніхто з колег не може чимось зарадити. Можна тільки сказати, що нема ради, якщо погано почувається.
