Аомаме вперше в житті придбала щось живе. Вона ніколи не купувала ні карликового дерева, ні кішки чи собаки, нічого такого не отримувала в подарунок і не підбирала надворі. І лише цього разу спізнала, що значить жити разом з чимось живим.
Побачивши у вітальні старої пані маленьких червоних рибок, куплених для Цубаси, Аомаме й сама захотіла собі такими обзавестися. Дуже захотіла. Не могла очей від них відірвати. Чого вона так раптом подумала? Може, тому, що позаздрила Цубасі. їй самій ані разу ніхто нічого не купив у вечірній крамничці. І навіть не водив її туди. її батьки, палкі прихильники «Братства свідків», дотримуючись у всьому Святого Письма, зневажали й сторонилися будь-яких марновірних свят.
Тому Аомаме вирішила зайти у крамницю здешевлених товарів поблизу станції Дзіюґаока й купити червоних рибок. Якщо ніхто їй не купить ані рибок, ані акваріуму, то чого 6 не зробити цього самій? «Що ж тут поганого? — подумала вона. — Я вже доросла й живу у власній квартирі сама. У банківському абонементному сейфі маю цілу купу банкнот. Якщо куплю собі червоних рибок, то не мушу ні перед ким соромитися».
Та поки у крамниці вона дивилася, як в акваріумі рибки плавали, помахуючи плавцями, схожими на мереживо, то в неї відпала охота їх купувати. Вони здалися їй маленькими, нерозважливими й бездумними, але, що й казати, живими істотами. І вона подумала, що не годиться купувати за гроші їхнє життя. Рибки викликали в її пам'яті згадку про своє дитинство. Запроторені в скляний акваріум, вони залишалися безпорадними — не могли нікуди піти. Та, здається, їх це не хвилювало. Мабуть, справді їм нікуди не хотілося йти. Однак Аомаме ніяк не могла заспокоїтися.
Чогось подібного вона зовсім не відчувала, коли дивилася на рибок у вітальні господині «Садиби плакучих верб». Рибки плавали в скляному акваріумі надзвичайно граціозно й радісно. Літнє сонце мерехтіло у воді. Спільне життя з такими рибками здавалося чудовою мрією. Вони, напевне, трохи скрасили б його. Однак у пристанційній крамничці від споглядання рибок Аомаме задихалася. Трохи подивившись на них, вона міцно стулила губи й подумала: «Ні, я не зможу їх тримати».
Тоді в кутку крамниці стояло каучукове деревце. Воно щулилося там, немов покинута сирота, відсунута подалі від людей. Принаймні так здавалося Аомаме. Сірого кольору, воно не мало гарної форми. Проте, не довго думаючи, Аомаме вирішила його купити. Не тому, що воно сподобалося. Просто не могла не купити. Правду кажучи, навіть принісши додому, вона рідко звертала на нього увагу — лише тоді, коли іноді підливала водою. А от, залишивши каучукове деревце в колишній квартирі й подумавши, що вдруге його не побачить, Аомаме чомусь занепокоїлася. Вона супилася так, як часто робила це, коли в нестямі хотіла кричати. Лицеві м'язи вкрай розтягувалися. А обличчя ніби ставало чужим, іншої людини. Викривляючи його в різних напрямах, вона нарешті повертала йому первісний вигляд.
Чого так каучукове деревце її турбує?
«У всякому разі, Тамару, напевне, його береже. Доглядає за ним старанніше, ставиться відповідальніше, ніж я. Він звик піклуватися про все живе, любити його і жаліти. На відміну від мене. Він ставився до собаки, як до себе самого. У вільний час обходив сад старої пані й уважно перевіряв стан кущів. У дитячому сиротинці взяв під свій захист молодшого безпорадного підлітка. Я на таке не здатна, — подумала Аомаме. — я не спроможна опікуватися чужим життям. Я ледве несу тягар власного життя і терплю власну самотність».
Слово «самотність» викликало в пам'яті згадку про Аюмі.
Якийсь чоловік у «готелі для закоханих» прив'язав її наручниками до ліжка й, грубо зґвалтувавши, задушив паском від купального халата. Наскільки Аомаме знала, злочинця все ще не арештували. «Аюмі мала родичів і колег по роботі. Однак залишалася самотньою. Настільки самотньою, що мусила вмерти такою жахливою смертю, — згадувала Аомаме. — А я не могла відповісти на її бажання. Вона хотіла чогось від мене. Безсумнівно. Але я мусила берегти свою таємницю, якою не могла з нею поділитися. З якого це дива вона саме моєї прихильності домагалася? Хоча на світі є також інші люди».
Заплющивши очі, Аомаме уявила собі каучукове деревце, залишене в порожній квартирі.
Чого так каучукове деревце її турбує?
Після того якийсь час Аомаме плакала. «Власне, що сталося? — похитуючи головою, думала вона. — Я забагато плачу». Вона не хотіла плакати. «Чого це я проливаю сльози, згадуючи про непоказне каучукове деревце?» Однак не могла стриматися. Плакала, здригаючись плечима. «У мене вже нічого не лишилося. Навіть жалюгідного каучукового деревця. Усе, хоч трохи дороге, одне за одним зникло. Все мене покинуло. Крім теплого спогаду про Тенґо».
«Треба вже перестати плакати, — переконувала вона себе. — Я зараз усередині Тенґо. Як учені з науково-фантастичного фільму "Fantastic Voyage"».[21] Згадавши його назву, Аомаме змогла трохи поліпшити свій настрій. Вона перестала плакати. Хоч і пролила трохи сліз, але, ясна річ, нічого не вирішила. Доведеться знову ставати колишньою холоднокровною і напористою Аомаме-сан.
Хто цього хоче?
«Я цього хочу».
І вона озирнулася навколо. На небі все ще видніли два Місяці.
— Це своєрідний знак. Раджу часто й пильно дивитися на небо, — пошепки сказав тихоголосий карлик.
— Так-так! — вигукнув Клакер.
І тоді Аомаме раптом помітила, що на Місяці дивиться не лише вона. По той бік вулиці в дитячому парку вона побачила юнака. Сидячи на вершині дитячої гірки, він поглядав у тому напрямі, що й вона. «Той чоловік, як і я, бачить два Місяці, — зрозуміла вона інтуїтивно. — В цьому нема сумніву. Він дивиться на те саме, що й я. Він бачить, що в цьому світі є два Місяці. «Та це не означає, що всі люди на світі можуть бачити два Місяці», — казав лідер».
Не було жодного сумніву, що той кремезний юнак дивиться на два Місяці, що пливли в небі. «Можна побитися об заклад, — подумала Аомаме. — Мені це ясно. Сидячи там, він поглядає на два Місяці — великий жовтий і малий зелений, наче вкритий мохом. І, видно, роздумує над тим, що означає існування двох Місяців. Невже і його мимоволі прибило до берегів нового світу з його 1Q84 роком? Можливо, він розгубився, потрапивши в цей незрозумілий світ. Напевне, так сталося. Саме тому, піднявшись на дитячу гірку, самотній дивиться на Місяці, а в голові ретельно перебирає й перевіряє різноманітні можливості й гіпотези».
«Е ні, може, це не так. Можливо, він — переслідувач із секти «Сакіґаке», який прийшов сюди, шукаючи мене», — подумала Аомаме.
Та саме тоді її серце забилося швидше, а у вухах раптом задзвеніло. Права рука Аомаме машинально потяглася до пістолета за поясом і рішуче схопила його тверду рукоятку. Проте у поведінці юнака не відчувалося чогось загрозливого. Жодних ознак насильницьких дій. Сидячи самотньо на вершині дитячої гірки, він обіперся головою на поруччя і, звівши погляд на Місяці в небі, занурився у глибокі роздуми. З веранди третього поверху, сидячи на садовому стільці, Аомаме дивилася на нього зверху вниз через щілину між непрозорими пластиковими жалюзі й металевим поруччям. Навіть якби він звернув свій погляд сюди, то ЇЇ, напевне, не помітив би. До того ж, чоловік до самозабуття удивлявся в небо й, здавалось, гадки не мав, що хтось за ним стежить.
Аомаме заспокоїлась і повільно перевела подих. Розслабивши пальці й відпустивши рукоятку пістолета, вона зайняла попередню позу й далі спостерігала за чоловіком. Зі свого положення бачила тільки його профіль. Ртутний ліхтар з висоти виразно освітлював його високу фігуру, широкі плечі, коротко пострижене жорстке волосся, теніску з довгими, до ліктів, рукавами. Хоча красенем він не був, але мав приємне, з правильними рисами, обличчя. І непогану форму голови. Навіть якщо він постарішає, а волосся порідшає, вона, напевне, залишиться привабливою.
Та раптом у неї сяйнула думка: «Це Тенґо».
Така думка здалася їй неймовірною. Аомаме різко й коротко кілька разів хитнула головою. Напевне, вона помилилася. Що не кажи, щось подібне не може статися так просто. У неї перехопило подих. Організм розладнався. Між волею і дією пропав зв'язок. «Треба ще раз до нього добре придивитися», — подумала вона. Але чомусь не могла сфокусувати зір. Під якимсь впливом начебто ліве й праве око зненацька стали бачити по-різному. Вона машинально насупилася.
Що робити?
Вона встала із садового стільця і безтямно оглянулася навколо. Тоді раптово згадала, що в буфеті вітальні лежить маленький бінокль фірми «Nikon». Вона взяла його й, притьмом вернувшись на веранду, глянула на дитячу гірку. Юнак усе ще був там. Сидів у тій самій позі. Повернувшись профілем до веранди, поглядав на небо. Тремтячими руками вона сфокусувала бінокль і побачила чоловіків профіль зблизька. Затаївши подих, напружила зір. Так, безсумнівно, це Тенґо. Вона впізнала його, хоча минуло двадцять років. Це не хто інший, а тільки він.
