Она окончила школу в Киеве два года назад, 61-ю киевскую школу, и уехала в Ростов поступать в университет. Еще до Майдана, Крыма и ДНР и ЛНР. Еще в братскую соседнюю страну. Она плохо представляет себе Россию, воюющую с Украиной.
Он окончил 61-ю киевскую школу два года назад, и сейчас, в окопах, он хорошо себе представляет, как Россия воюет с Украиной.
Я знаю все об этой истории.
Потому что она — моя старшая дочь. А он — её одноклассник, и я давно знаком с его родителями.
22.09.2015
Ось що я можу сказати про місцеві вибори, так ось ці слова у добрих домах не доречні. Тому я краще розповім вам за любов.
З самого початку знайомства дядько Толя зробив геть усе, щоб не сподобатись нашій родині. Це треба було мати не аби який талант, адже взагалі наша родина дуже добра, особливо дідусь, котрий тікав з хати кожного разу, коли кололи кабанчика, не міг бачити, як штрикають в бік свині гострого ножа, а пізніше у кожної котлети просив вибачення.
Широкоплечий та високий, дядько Толя прийшов до нас в дім сватати тітку Любу. З нею він до цього зустрічався півроку, водив її у кіно їсти цукерки на кріслах останнього ряду, дарував квіти й писав безхитрісні вірші. Ось, нарешті, й прийшов, як казала бабуся «саме час, коли помідори геть дешеві».
Зайшов, весь такий чепурний, немов першотравнева трибуна. Раптом, побачив тітку Клаву, рідну сестру тітки Люби. І, очумілий сам від себе, з порогу посватався до тітки Клави.
Батьки завмерли в шоці, свати втратили дар мови, сестри спалахнули червоним кольором.
— Анатолію, ти впевнений? — запитала племінника тітка, рівна, як штангенциркуль, єдина кровна родичка дядька Толі у цілому світі. Тітка у війну, відразу після смерті брата, здала дядька Толю в інтернат, розумно розсудивши, що так їм удвох буде простіше прогодуватися. Коли після інтернату Толя вступив до педагогічного училища, вона почала двічі на місяць акуратно переводити йому гроші, з якогось Кримського містечка із дивною неросійською назвою Сімеїз — десять карбованців сьомого і десять двадцять сьомого числа. На сватання дядько Толя, що вже працював істориком в Луганській школі, викликав тітку телеграмою. Та приїхала. Не зустрічаючись років двадцять, вони були неприємно здивовані один одному на залізничному вокзалі Луганська. Тітка виявилася сухорлявою старою з владними складками по обидві сторони твердого рота. Дядя Толя виявився високим, галасливим хлопцем, ніби в докір тітці, дуже схожим на свого батька, якого він зовсім не пам'ятав.
І ось дядько Толя ще й видав номер.
— Анатолію, ти впевнений?
У тиші слова рубали простір довкола навпіл.
- Упевнений, — сказав дядько Толя. — Пробач, Любочко. Щось із серцем.
Тітка Клава, ще молоденька, сяюча, в яскравому ситцевому пляттячку, несподівано погодилася.
Тітка Люба втекла з дому, десь бродила ніч, поки вся сім'я шукала її гукаючи вздовж берегу Сіверського Донця, вранці прийшла, сувора і сіра, ніби витерта гумкою, зібрала у дідову стару валізу свої речі і поїхала, спочатку у сусідній обласний центр, а потім ще далі і далі, щоб більше ніколи не повернутися додому.
Весілля грали шумно, в клубі, чого вже, весілля все ж таки.
А наступного дня дядько Толя заклав на краю селища будинок на гроші, які зібрали на весіллі. Будинок вийшов на чотири кімнати. Дядя Толя звільнився з Луганської школи і влаштувався у місцеву, селищну.
Я пам'ятаю як на дверях їх дерев'яного туалету висіла вирізка з журналу «Огоньок», на якій завмерли в скорботних позах скіфські кам'яні баби, штук десять, а під ними впевненою рукою дядька Толі було крупно виведено фломастером — «Пам'ятай, за тобою черга».
А ще вечорами він грав для картоплі на баяні, запевняючи, що від музики вона стає солодшою й наваристою. І сміявся, чи то жартував, чи то всерйоз казав, спробуй зрозумій його. І всі в селищі знали, що не було картоплі смачніше, ніж у дядька Толі, Анатолія Борисовича, історика.
Після народження доньки, якось в одну мить, тітка Клава стала почувати себе гірше, почала задихатися і набрякати, і серце її перестало тримати чіткий ритм.
Вона прохворіла двадцять років, від набряку стала схожа на грушу, водянисту грушу з тонкими сірниковими руками з боків. Останні десять років районні лікарі, зустрічаючи тітку Клаву на інвалідному візку в поліклініці, замість «здрастуйте» здивовано вигукували:
- А ви ще живі?
І відмовлялися братися за лікування, прописували порошки, які не приносили ніякого полегшення, радили змінювати клімат. І в Києві лікарі відмовлялися. І в Москві.
Двічі на день, десять років поспіль, дядя Толя виносив тітку Клаву у двір полежати на тапчані, подихати повітрям. Возив її купатися на Сіверський Донець і до моря. Останні два роки годував з ложечки і поїв компотами власного варіння.
Коли тітка Клава померла, дядя Толя замкнувся в будинку і добу не підпускав до неї нікого.
А на двадцятий день після смерті дядько Толя помер сам.
Місцевий лікар сказав — це щось з серцем.
25.09.2015
Приятная встреча с министром
У нас в стране правильная европейская судебная система, которая досталась в руки не созревшим до неё людям, думающим больше о собственной выгоде.
Пусть коллеги поправят меня, если я сформулировал не совсем точно слова Павла Петренко, министра юстиции Украины, которые он сказал на встрече с блогерами в пятницу, 25 сентября этого года.
Слушать Павла приятно.
Приятно, что в ответах на вопросы он не уходит в дебри словесной эквилибристики, а отвечает по сути. Приятно, что он почти не обращается за подсказками к помощнице, которая сидит здесь же, за спинами блогеров, сам помнит цифры, сроки и детали решенных и решаемых задач. Приятно, что министерством вводятся современные электронные сервисы, которые уже успешно работают.
Приятно, честное слово.
Сокращение численности персонала в министерстве с 24 тысяч человек до 18 тысяч, без потери функциональности, и в ближайших планах сокращение еще 6 тысяч служащих, оптимизация раздутого штата сотрудников — это приятно.
Электронные сервисы, когда он-лайн можно зарегистрировать компанию, или получить выписку из реестра, или подать заявку на регистрацию брака, и не стоять в унылых очередях — это приятно.
Передача функций государственных регистраторов частным нотариусам, с сохранением тарифов на услуги и полным сокращением этих самых госрегистраторов (да-да, госрегистраторов убирают полностью, а все их функции будут выполнять частные нотариусы, при этом цена на их услуги будет фиксированной и определяется министерством) — это приятно.
Отмена для нотариусов обязательного в прошлом собеседования, на котором, собственно, и валили всех желающих стать нотариусом, если предварительно не занести весьма внушительную сумму взятки, и введение единого электронного экзамена (типа ЗНО) — это приятно. Теперь нотариусом может стать тот, кто знает закон и работу, а не тот, у кого есть сотня тысяч долларов.
Новая система мотивации для работников исполнительной службы, подготовка частных судебных исполнителей, глобальная работа по подготовке судебных исков «Украина против России», единые центры предоставления услуг, планируемая проверка всей налоговой системы — все это действительно и очень приятно.
Да вот только, например, чтобы дело дошло до тех же новых судебных исполнителей, должен пройти суд. А с судами что? Какие изменения?
— Ну, вы же понимаете. У нас в стране правильная европейская судебная система, которая досталась в руки не созревшим до неё людям, думающим больше о собственной выгоде.
И с судами все по-прежнему, то есть, сложно. Люстрация провалилась. Точечные удары по коррупционерам убирают единицы, но не меняют систему. Дела разваливаются, взяточники выходят из тюрьмы под смешные залоги, зрада опять лезет под ноги перемоге.
При этом одна из задач министерства юстиции — координация работы по проведению судебной реформы.
И действительно приятно, что наконец-то можно зарегистрировать компанию на сайте минюста.
Но что чаще делает обыкновенный человек — регистрирует компании или обращается в суд? И что станет важнее обыкновенной женщине, подавшей в суд на алименты — то, что районный судья третий месяц переносит рассмотрение её дела по каким-то своим личным причинам, или то, что свой теоретический новый брак она сможет спокойно и без очереди зарегистрировать он-лайн?