Моя подорож
Я почала проводити семінари з розвитку творчості у Нью-Йорку. Я їх вела тому, що мені було наказано це робити. Якось я ішла вимощеною бруківкою вулицею у Вест-Віллидж, яку заливало чудове пообіднє сонце. І раптом я усвідомила, що мені варто почати навчати людей, групи людей, як виходити з глухого кута у своїй творчості. Можливо, це бажання тихо вимовив уголос хтось з перехожих під час прогулянки. Безперечно, у Ґрінвіч-Віллидж більша концентрація митців — і творчо заціпенілих, і ні — ніж будь-де в Америці.
— Мені потрібно вийти з глухого кута у своїй творчості, — мабуть, сказав хтось із перехожих.
— І я знаю, як це зробити, — мабуть, подумки відповіла я, уловивши цей сигнал. Сильні внутрішні директиви завжди були присутні у моєму житті. Я називаю їх «наказами про вирушення у похід».
Як би там не було, але я раптом усвідомила, що знаю, як допомогти іншим вийти зі стану творчого заціпеніння, і що мені судилося зайнятися цим тут і зараз, використовуючи ті уроки, які я сама засвоїла.
Звідки ж взялися ці уроки?
У січні 1978 року я кинула пити. Ніколи раніше я не вважала, що саме завдяки алкоголю взялася до письменництва, проте раптом мені почало здавалися, що власне завдяки тверезому способу життя я можу перестати писати. У моєму уявленні пияцтво і письменницька творчість були нероздільними, як, наприклад, віскі та содова. Для мене трюк полягав у тому, щоб подолати страх і взятися за писання. Я намагалася вкластися в обмежений проміжок часу, щоб встигнути написати кілька сторінок, перш ніж алкоголь, немов густий туман, огорне мене повністю і вікно творчості знову зачиниться.
До того часу, як мені виповнилося тридцять і я раптом повернулася до тверезого життя, я вже обжилася офісом у кіностудії «Парамаунт» і побудувала цілу кар’єру з такого типу творчості. Зі спазматичної творчості. Творчості, яка залежала від вольового зусилля і власного его. Творчості від імені когось іншого. Так, безперечно, це також була творчість, проте спорадична, яка була більше схожа на кров, що ривками пульсує з перерізаної сонної артерії. Десять років письменницької кар’єри — і все, на що я була здатна, це робити бездумні ривки та кидатися, незважаючи ні на що, на стіну того, що я у цей момент писала. Якщо моя творчість і була якимось чином дотична до духовності, то радше у тому, що вона скидалася на розп’яття. Я падала на колючий терен прози. Я стікала кров’ю.
Якби я могла продовжувати дотримуватися оцього старого зболеного підходу до письма, то я неодмінно продовжила б це робити. Того тижня, коли я кинула пити, один поважний журнал опублікував дві мої статті, я мала напоготові новий сценарій і проблему з алкоголізмом, яку не могла більше долати самотужки.
Я сказала собі, що якщо тверезість означає кінець творчості, то я не хочу бути тверезою. Водночас я усвідомлювала, що пияцтво вб’є і мене, і творчість. Мені потрібно було навчитися писати на тверезу голову, або ж повністю перестати писати. Необхідність, але аж ніяк не благочестя, стало поштовхом до моєї духовності. Я була змушена шукати новий творчий шлях. Саме там почалися мої уроки.
Я навчилася передавати свою творчу енергію у руки єдиного бога, у якого я могла повірити — бога творчості, у руки життєвій силі, яку Ділан Томас [2] називав «силою, яка штовхає квітку крізь ґніт зелений». Я навчилася відступати на другий план і дозволяти, щоб ця творча сила діяла крізь мене. Я навчилася просто братися за ручку і записувати те, що чула. Письменницька творчість стала скидатися радше на підслуховування чужих розмов, аніж на вигадування атомної бомби. Процес творчості вже не був таким заплутаним і я більше не боялася несподіваного вибуху. Мій настрій уже не впливав на бажання писати. Мені більше не потрібно було вимірювати свою емоційну температуру, щоб перевірити, чи натхнення от-от прийде, чи ні. Я просто писала. Жодних обговорень. Добре, погано? Не моя справа. Це створювала не я. Переставши думати, що про моє письмо казатимуть інші, я нарешті почала писати вільно.
Оглядаючись назад, я вражена, що змогла позбутися образу стражденного митця. Немає нічого живучішого, ніж погані ідеї. І нечасто трапляються гірші ідеї, ніж наші уявлення про мистецтво. Завдяки цьому образу митця-страждальця ми дозволяємо собі упівока дивитися на пияцтво, безладні сексуальні зв’язки, фінансові проблеми, безжалісність і до себе, і до інших. Ми всі знаємо, які бідні-ненормальні-гулящі-безвідповідальні творчі люди. А якщо їм зовсім не обов’язково такими бути, то яке тоді виправдання такій моїй поведінці?
Думка про те, що я можу бути розсудливою, тверезою і водночас творчою людиною неабияк лякала мене, бо приховувала у собі неминучий тягар особистої відповідальності. «Ви хочете сказати, що якщо я маю цей талант, то мені неодмінно потрібно ним скористатися?» — «Так».
Так судилося долею, що тоді до мене звернувся ще один письменник, який зайшов у глухий кут у своїй творчості, з — і над — яким я мала працювати. Я почала навчати його того, що засвоїла сама. («Відійди на другий план. Дозволь йому працювати крізь тебе. Накопичуй сторінки, а не чиїсь оцінки своєї праці»). Він також почав виходити з глухого кута. Тепер нас було двоє. Незабаром у мене з’явилася ще одна «жертва», цього разу художник. Мої методи виявилися дієвими і для художників.
Це все мене надзвичайно тішило. У миті піднесення я уявляла, як перетворююсь на творчого картографа, який прокладає шлях з безвиході для себе і для усіх тих, хто хотів іти за мною. Я ніколи не планувала навчати інших. Мене ще й дратувало, що мені самій так ніколи й не довелося мати вчителя. «Чому я мусила засвоїти те, що тепер знаю, саме так: методом проб і помилок, повсюдно наштовхуючись на стіни? Ми, митці, повинні більше навчатися, — подумала я тоді. — Стежки, якими вдасться скоротити дорогу, і небезпеки, які чигають за поворотами, цілком можна позначити».
Такі думки снували у моїй голові, коли я ходила на свої пообідні прогулянки, насолоджуючись відблисками річки Гадсон і обмірковуючи, що писатиму далі. І раптом я отримала наказ про вирушення у похід: я повинна навчати інших.
Не минуло й тижня, як мені запропонували посаду викладача і робоче місце у Нью-Йоркському інституті феміністичного мистецтва, про який я ніколи раніше не чула. Зібралися мої перші учні — художники, романісти, поети й кінорежисери, які зайшли в своїй творчості у глухий кут. Я почала навчати їх того, що зараз зібрано у цій книжці. Відтоді у мене було ще безліч учнів і безліч уроків.
Створення книжки «Шлях митця» бере початок від неформальних нотаток, до яких спонукав мене мій партнер Марк Браян, і робила я їх під час підготовки до занять. Відповідно до того, як інформація про мої уроки поширювалася, я почала надсилати пакунки з навчальними матеріалами поштою. Мандрівний послідовник Юнга Джон Джіанніні розповідав про методи, які я використовую, скрізь, де читав лекції, — здавалося, по всіх усюдах. Після цього до мене неодмінно надходили нові прохання надіслати матеріали. Потім про мене почула спільнота творення духовності і я почала отримувати листи з Деб’юка, Британської Колумбії та Індіани. У мене з’явилися учні у кожному куточку земної кулі: «Я зараз виконую завдання Держдепартаменту США у Швейцарії. Будь ласка, надішліть мені…». І я надсилала.
І розмір пакунків, і кількість студентів невпинно збільшувалися. Врешті-решт у результаті безустанних заохочувань Марка на кшталт: «Візьми і запиши це все. Ти можеш допомогти багатьом людям. Зроби з цього книжку», — я почала упорядковувати свої думки.
Я писала, а Марк, який до того часу теж почав викладати, а також виконувати обов’язки мого наглядача, вказував мені на те, що я випустила з уваги. Я дописувала, а Марк далі звертав мою увагу на те, що я усе ще пропускала. Він нагадував мені, що я бачила безліч чудес, які підтверджували мої теорії, і заохочував мене згадати і про них також. Я висловлювала на папері те, що практикувала ось уже десять років.
